Urban Space 500 — громадський ресторан, 80% прибутку якого буде спрямовано на реалізацію проєктів розвитку Києва. Засновниками та засновницями є 500 соціально активних людей, які об’єднались навколо ідеї якісного розвитку міського простору (звідси і число 500 у назві). Проєкт пішов від аналогічного Urban Space 100 в Івано-Франківську, де він є надзвичайно успішним.
Ми вирішили розпитати декількох учасників, які книжки вони самі залюбки читають і радять іншим прочитати.
Валерій Пекар, підприємець, викладач бізнес-шкіл
Ця книга, написана спільно 40 відомими інтелектуалами з різних країн, поєднує в собі глибини песимізму та висоти оптимізму – і це не дивно, адже йдеться про перехрестя історії, на якій опинилося людство. Книга містить детальний і концентрований огляд нинішніх викликів: безповоротна зміна клімату, техногенні загрози, зростання населення і нестача їжі та води, підривні цифрові технології та зникнення робочих місць, постійна загроза нових глобальних фінансових криз і так далі. Все це супроводжується зростанням відчуття безпорадності для мільярдів людей.
Детально аналізуючи глобальні проблеми, автори показують, що всі вони ґрунтуються на застарілих філософських доктринах та економічних моделях. Висновок: нам потрібне Нове Просвітництво, аби подолати старе мислення, що веде до катастрофи.
Надія є, і вона в нових ідеях філософів, економістів, підприємців та винахідників. Попри порівняно невеликий обсяг, книга містить великий огляд таких ідей. Не лише нові технології та бізнес-моделі, не лише реформи фінансового сектору та податкової політики, економічних метрик та корпоративної звітності, але зміни всієї парадигми інвестування, виробництва і споживання. Змінитися доведеться не лише урядам і корпораціям, а й громадянському суспільству та системі освіти. Доведеться також інсталювати певні системи глобального управління, що обмежують національні суверенітети, – адже проблеми носять глобальний характер.
Людство у своїй історії часто впиралося у стелю розвитку, створюючи неймовірний тиск на ресурси і ризикуючи звалитися вниз. В таких ситуаціях людство отримувало нове мислення, що дозволяло пробити стелю. Або ж не отримувало. Історія повна прикладами обох типів. Нині черговий раз.
Маємо першу книгу цього видатного мислителя сучасності, видану українською. Фукуяма взявся зробити те, що не вдалося півстоліття тому його наставнику Самюелю Гантінгтону, а саме – розробити загальну модель суспільно-політичного розвитку.
З книжок провідних світових економістів ми вже знаємо відповідь на запитання, чому одні нації багаті, а інші бідні: тому, що одним вдалося побудувати ефективні інституції, а іншим ні. Залишається відкритим питання, чому і яким чином одним вдалося, а іншим ні. Ми приймаємо інституції як належне, не маючи й гадки, звідки вони взялися. Яким чином виникли і набули нинішніх форм різні держави, політичні структури, правові системи, військові організації, церкви тощо? Начебто зрозуміло, що інституції розвинених країн мусять бути наслідувані країнами, що розвиваються, але яким чином ті перші їх створили, і чому в цих останніх нічого не виходить? Чому часто держави виявляються слабкими і неспроможними, і як цьому зарадити?
Книга охоплює велику кількість суспільств та епох, жодним чином не концентруючись на Європі: багато уваги приділено Китаю, Індії, ісламському світові. Фукуяма виділяє три стадії політичного розвитку: державність, верховенство права, підзвітне урядування, і детально й послідовно їх розглядає.
Книга Фукуями надзвичайно корисна тим, хто хоче розібратися, що робити Україні, як їй перемогти традиційні кланові системи відносин та олігархічних збирачів ренти, чому важливо мати національну бюрократію та як збалансувати систему політичних інституцій. Це довге читання, але вашою винагородою буде розуміння широкої картини соціально-політичного розвитку світу – від первісних племен аж до сучасних політичних націй.
Брік Тимофій, соціолог та викладач Київської школи економіки
Всі знакові книжки для мене – це книжки з давнього дитинства. Я вже не дуже добре пам’ятаю сюжетні деталі чи імена героїв. Але мене до сих пір не відпускає якийсь спільний потужний емоційний фон, яким вони мене зарядили.
Збірка пригод Ходжі Насреддіна, казки «Тисяча й одна ніч», «Пригоди Аліси в Дивокраї», пригоди Мумі-тролів та Вінні-Пуха, «Нескінченна історія» Міхаеля Енде, тексти Хармса та Корнєя Чуковсього, пригоди Одіссея, подорожі Ґарґантюа та Пантаґрюеля. В підлітковому віці в цей ряд ще став «Чапаєв і Пустота» Пелевіна. Всі вони були дуже різними, але їх поєднувало бажання відкривати незвичний світ, багато абсурду та парадоксів, а також дивна суміш гарного гумору та екзистенційних викликів – що ще треба дитині, яка намагається зрозуміти себе та своє місце у світі? Мабуть, сьогоднішні покоління знаходять таку саму естетику в мультфільмах типу «Час пригод» (Adventure time).
З усіх цих книг, мабуть, найзнаковішою була саме «Казки тисячі й однієї ночі». Для дитини там було все – далекі і чарівні світи, пригоди, загадки, парадокси, а також табуйовані сексуальні сюжети.
Власне, оце бажання намацати світ навколо, навіть якщо він складається з принципово непізнаних речей (наприклад, «ніщо» чи «пустота» – спільна тема для багатьох з цих книг), а ще описати його іншим через прості та зрозумілі історії – це і є моя робота соціолога сьогодні.
Сергій Кошман, соціальний антрополог, консультант зі стратегічного розвитку
Менно Шильуйзен «Darwin Comes to Town» (Hachette UK, 2018)
Як еволюція працює в урбаністичному середовищі? Як тварини адаптуються до існування у місті? Що відбувається у метро, парках, на вулицях міст? Чому природа не поза містом, а безпосередньо в місті, навіть якщо ми не бачимо неймовірне розмаїття видів та їх взаємовідносини? Відповіді на ці питання приводять до розповідей з життя тварин та складних біологічних систем. Факти вражають та змушують зробити переоцінку ставлення до природи та її здатності адаптуватися до будь-яких людських забаганок. Як природа дивовижним чином самовідновлюється ми вже бачили по сусідству, у чорнобильській Зоні відчуження. Ця книга дозволяє розширити оптику спостережень та змінити парадигму сприйняття життя навколо.
Є такий жарт: чи можна перекласти німецького філософа Мартіна Гайдеггера якоюсь іншою мовою? Відповідь – ні. Тому що Гайдеггер не перекладається навіть нормальною німецькою. Бібіхін – майстер слова. Як неймовірний перекладач він відкрив Гайдеггера для наших широт. До того ж він справжній філософ. Не історик і не викладач філософії, а саме філософ. Як витончений майстер думки він вміє налаштувати на інше сприйняття світу. Він спроможний перетворити банальне на всеосяжне, і робить це доволі простими засобами. За його думкою завжди цікаво спостерігати.
Фіона Маккарті «The Life of Walter Gropius: Visionary Founder of the Bauhaus»
Вальтер Ґропіус – батько-засновник Баугаузу, надзвичайно потужного мистецького руху ХХ сторіччя. Ідеї Баугаузу підкорили світ і стали класикою світового дизайну та архітектури. Цього року Баугауз святкує 100-річчя. Біографія Ґропіуса – це чудовий спосіб прожити разом з авторкою створення руху, розвиток та усвідомити його величезний вплив на життя кожного з нас.
Марія Насєдкіна, засновниця ГО «Дивовижні», консультантка зі стратегічного управління
Роберт Кіган та Лайзі Лейхі «Культура для каждого. Как стать организацией осознанного развития» (МИФ, 2016); Фредерік Лалу «Компанії майбутнього» (КСД, 2017, пер. Роман Клочко)
Останнім часом читаю багато професійної літератури, яка стосується розбудови команд, внутрішніх процесів, формування організаційної культури, стратегії. Свої практики я збираю як коштовні камінці – по різних книжках, завдяки власному досвіду та досвіду інших команд, із якими працюю. Найбільш практичними та цікавими для мене були книжки Роберта Кігана та Лайзі Лейхі «Як стати організацією свідомого розвитку» та «Компанії майбутнього» Фредеріка Лалу. Чому? Напевно тому що я є прихильницею людиноорієнтованих компаній, де цінують розвиток, суспільні блага та вважають корпоративну культуру фундаментом успіху. А ці книги саме про це. На реальних прикладах – комерційних та неприбуткових компаній – вони розповідають про те, як можна організовувати роботу «горизонтального» типу управління, доводять, чому прибуток не найголовніша, хоча і дуже важлива, ціль для бізнесу, діляться реальними практиками свідомого управління. Мені сподобалось, що автори показують важливість розширення свідомості та картинки світу управлінців та їхніх команд та потребу невпинно працювати над собою та командою, щоб досягнути успіху. Я вважаю, що обидві ці книги – про компанії майбутнього і сподіваюсь, що все більше і більше компаній будуть переймати їхній досвід.
Артем Мініч, підприємець
Євген Тарле «Талейран»
Більшість людей на прохання назвати книгу, яка дуже на них вплинула, мабуть, згадуватимуть щось з художньої чи бізнес-літератури. Але мені було цікаво пізнавати світ через призму великих особистостей, тож для мене такою книгою стала монографія Євгена Тарле «Талейран». Це – ґрунтовне наукове дослідженням життя та діяльності «батька французької дипломатії» Шарля Моріса де Талейран-Перігора.
Персона князя Талейрана надзвичайно контроверсійна. З одного боку, він був дуже талановитим дипломатом, що фактично врятував Францію від ганебних наслідків поразки Наполеона, а з іншого, він заробив собі репутацію людини, якій було далеке поняття честі та вірності. Багато людей відкрито зневажали його за корисливість та позаочі називали «кульгавим дияволом» і в той же час захоплювалися його здатністю точно передбачати хід подій. Його особистість навчає дивитись на розвиток історії з точки зору масштабних процесів, нехтуючи гучними прізвищами. Навіть Наполеон був лише одним з перехідних етапів Французької революції і Талейран, чудово це розуміючи, відчув швидку поразку Імперії Бонапарта ще в момент її найбільшої могутності.
Якщо вам подобалась «Гра Престолів» і ви чекаєте продовження «Пісні льоду та полум’я» саме через цікаві й складні політичні інтриги, ця праця допоможе вам пережити важке очікування. А якщо ваші улюблені персонажі – це Петір Бейліш, або Варіс, то ви просто зобов’язані прочитати «Талейрана». Бо, після прочитання, обидва герої Мартіна будуть здаватися вам хлопчиками, що копирсаються в пісочниці.
Тетяна Лопащук, громадська діячка
«Остання з роду Скоропадських», спогади Олени Отт-Скоропадської
Однією з найбільш захоплюючих книг, що я читала, є «Остання з роду Скоропадських» – спогади Олени Отт-Скоропадської, наймолодшої доньки Гетьмана України Павла Скоропадського. У книзі авторка цікаво описує історії з життя та побуту не лише членів своєї сім’ї, а й українців в еміграції у міжвоєнний період (1919-45). На той час Павло Скоропадський і багато прихильників Гетьманату жили і діяли в Берліні. Тут мало політики, але багато зворушливих історій: і про родовід Скоропадських-Дурново, і про втечу родини з України, і про Берлін в час становлення націонал-соціалізму та Другої Світової, ну і звичайно про відносини українців, які мусили втекти та відстоювали ідею незалежності навіддалі.
Коли я читала цю книгу, це був 2014 р і я сама якраз мешкала в Берліні. Тоді це для мене було велике відкриття, після якого я вже не могла просто пройти повз Будинку з тризубом в Берліні чи прогулятися по Ванзее (район, де мешкали Скоропадські) не фантазуючи, що саме цими вуличками майже 100 років тому ходив і Павло Скоропадський.
Неймовірно цікава та чудова книга, яку я з радістю рекомендую до прочитання!
Анатолій Усенко, організатор інтелектуальних ігор
Мабуть, однією з книжок, які найбільш вагомо вплинули на мою свідомість, була «Каїн та Авель» Джеффрі Арчера. Не те, щоб це було найкраще з літературної точки зору, що я читав, але на той час (а це було на першому курсі, коли мені було шістнадцять) описане в книзі просто потрапило в благодатний грунт. Я вчився на міжнародного економіста, любив історію та й тема суперництва мені була далеко не чужа. Крім того, це була перша художня книга, яку я читав англійською мовою. Коли я перечитував її пізніше, вона вже не здавалась настільки феноменальною, як коли це було вперше. Тим не менше, симбіоз жанрів і цікавий сюжет не залишать вас байдужими як під час читання, так і після нього.
Юлія Степаненко, бізнес-аналітикиня
Перш за все, я би говорила про важливі для мене книги в різні періоди життя, коли прочитане корелює з тим, що відчуваєш. Розкажу про одну з таких книг – «Коли подих стає повітрям» П. Каланіті («When breath becomes air»).
«Коли подих стає повітрям» – інтелектуальна і глибоко емоційна автобіографія. Це і рефлексія з приводу усвідомлення власної смертності, і розповідь про відповідальність лікарів допомогти пацієнтам і їхнім родинам, що стикаються зі смертю. Це історія кохання чоловіка і його дружини, батька і дитини, яку він не зможе виховати, це історія стосунків чоловіка і його кар’єри. У віці тридцяти шести років, коли Пол Каланіті майже закінчив десятирічну підготовку як лікар-нейрохірург, йому поставили діагноз рак легенів IV ступеня. Сьогодні він лікар, який лікує людей, що помирають, а завтра – пацієнт, що бореться за життя.
В цих декількох абзацах я не даю відгук на автобіографію, безглуздо давати оцінку чиємусь життю, але я би хотіла поділитись своїми takeaways з цієї книги.
Після прочитання її я трохи переосмислила свій життєвий вибір: не чекайте вдалого моменту все життя. Автор говорить про те, що більшість із нас продовжує нарощувати свій потенціал, щоб коли-небудь в майбутньому зробити реальні зміни. Ми вчимося роками і проходимо десятки тренінгів, щоб досягти такої точки, коли відчуваємо впевненість у необхідних навичках брати на себе відповідальність за зміну світу на краще. Але забуваємо, що можемо не отримати цього майбутнього. Смерть неминуча, як виявляється. Замість того, щоб намагатися досягти цієї точки «досконалості», намагайтесь зробити якомога більше добрих справ з перших днів, враховуючи, що немає ніякої гарантії, що життя буде довгим. Почніть змінювати те, що можете змінити на краще, прямо зараз.
А ще я отримала усвідомленням того, що я, можливо, не завжди можу зрозуміти все, через що людина пройшла в той чи інший момент своєї боротьби, але я можу виділити час, щоб послухати її історію, і дати людині відчуття гідності і поваги.
Наталія Ватаманюк, фахівчиня з парламентської відкритості та роботи з громадянами
Приступаючи до цього роману, будьте обережні, наполегливі і з великою силою волі. Буду відвертою, перші 100 сторінок я чесно вимучила. Читати цього автора вкрай важко. Починає автор речення з опису ситуації в кімнаті з одними дійовими особами у ХХ столітті, а закінчує це саме речення діалогом вже зовсім інших дійових осіб XIV ст. Ніяких маркерів, інших шрифтів, крапки з комою чи тире – нічого. Спочатку ти нервуєшся, бо це повний текстовий хаос. А сюжетні лінії шматками додаються з такою швидкістю і часовим обхватом, що ти й тями не даєш, яке відношення має вбивця-лісоруб з села Моена, що втік до Каркассони у 1702 році чи його сліпа сестра до позашлюбної доньки батька головного героя, що народився у 1956 році. Ба більше, часом ти взагалі можеш загубитись хто тут головний герой.
Але проходить трохи ефірного часу читання і ти вже не можеш дочекатись тих 20 хвилин у душному київському метро, бо саме цей час твого розкладу відведений для неймовірного Жауме Кабре.
Жауме Кабре – це геніальний автор, сценарист (як виявилось), філолог. І тепер ти починаєш ловити справжній кайф від того, настільки майстерно автор проводить паралелі між головним інквізитором в Жироні і оберштурмбанфюрером в Аушфіцу. Між ченцем, що не врятував зґвалтовану і спокутуючи внутрішню провину ходив від монастиря до монастиря, просячись служити, виконувати чорну роботу і «лікарем» нацистського табору. Як дерево з лісу монастиря Сан-Пере-дел-Бургал поч. ХVIII ст. вплине на долю двох закоханих, що зустрілись на концерті у XX ст. Тут кожна деталь має просто епохальне значення. Навіть колір серветок на столі єврейської сім‘ї. Бо потім ти, як справжній детектив, складатимеш пазли цих історій докупи. Тобі рватиметься мозок від того, що похапцем згадана деталь кулону відкриває скільки загадок через 300 років і 200 сторінок.
Тут насолоджуєшся каталонськими проявами, неймовірно реалістично прописаними сюжетами з різних історичних епох, а найбільше вже згаданими тонко підміченими паралелями, що вплітаються в сюжет, мають вплив на майбутні події, і наче горохом об читача – флешбеками, які так цікаво спостерігати тепер не у кінематографі, а в класичній літературі.
Отже якщо коротко: починати буде важко. Згодом неможливо відірватись. Застосування, на перший погляд, не літературних прийомів додає роману азарту, новизни і неймовірної цікавості.
І головне: коли ти починаєш розуміти причину (!) таких частих паралелей і по шматках розбитих незакінчених реченнях – автору хочеться присудити Нобелівську. Бо це геніально!
Наталія Митяєва, судова експертка
Книга, яка пройняла, – психологічна повість Степана Процюка «Бийся головою до стіни».
Йдеться про взаємини батька й сина, про ненависть, зневагу… та любов і прощення… Про те, що відбувається в житті, бореться в душі, мабуть, у кожного з нас… І тільки через сильний біль, переосмислення усього, що було і є з тобою, можеш вийти на шлях очищення, піднесення, на шлях звільнення від тривоги та зла… Сильно, глибоко, складно, відверто, про важливе.
Сергій Конилюк, бізнес-консультант
До 2012 року улюбленим віршем Сергія Жадана у мене був «Листоноша з Амстердаму». Мабуть, більш ліричні твори просто не проникали в інформаційну бульбашку людини, яка більше часу в житті читала таблички ексель, ніж художню літературу. Один з мої наставників якось навіть обмовився, що читати художню літературу після 30 дуже непрактично. В 2012-му це здавалося логічним.
Але не в 2013-му і 2014-му.
«Життя Марії» мені позичили почитати на 1 день весною 2015-го. І виявилося, що все, що ти відчуваєш і не знаєш як назвати – вже описано хорошими поетами. Виявилося, що коли мозок відмовляється вірити в реальність того, що відбувається навколо – віра, надія і бійцівські якості стають ціннішими за знання, отримані з нон-фікшна. А ще виявилося, що збірку «Життя Марії» купили собі дуже багато людей з мого оточення. А інші люди (не з мого оточення) обписують цитатами із цієї збірки стіни багатоквартирних будинків від Волині до Луганщини. Коротше кажучи, виявилося, що немає нічого більш практичного, ніж хороша художня література.
Терапевтичну функцію книжка успішно виконувала до кінця 2016. Не те щоб вірші були вже не на часі, просто ми всі стали колективно трохи зріліші і стресостійкіші, а Жадан випустив «Тамплієри». І «Люби, люби своє ремесло» стало заходити більше ніж «вигризай зневіру та безнадію».
Зараз я відкриваю «Життя Марії» рідко. Хіба, коли беру з собою в Маріуполь, бо тут досі дихається 2015-им. Що й природно для Міста Марії.
229 thoughts on “Що читають соціально активні люди: мастрід від засновників Urban Space”