Британський журналіст Пітер Померанцев давно досліджує тематику інформаційних маніпуляцій. Народжений в родині радянського дисидента, Померанцев глибоко вивчав це питання, і його книга «Нічого правдивого й усе можливе» 2016 року вже отримала премію Королівського літературного товариства Великої Британії. У своїй новій книзі «Це не пропаганда» (Yakaboo Publishing, 2020, пер. Оксана Форостина) письменник говорить про те, як інформаційний простір змінився настільки, що тепер у ньому важко віднайти такі поняття як «неупередженість» і «правдивість», показуючи це на прикладах Філіппін, Сирії та колишніх радянських країн. Він також прямо і відверто розповідає про Майдан, війну та кремлівські маніпуляції. Коротко описати довгі аналітичні розділи цієї книги нам навряд чи вдасться, тому подаємо вам кілька основних ідей з неї про те, як конструюється сучасний ірреальний світ.
Світ став не таким, яким ми його уявляли
Раніше основним стимулом пропаганди було те, що інформації було мало, вона вся контролювалася і не передбачалося жодних способів її вільного розповсюдження. Якщо ти прагнув розповісти правду або хоча б просто альтернативний погляд на події, ти ризикував життям і мав малоприємні зустрічі з КДБ, як батько автора книги Пітера Померанцева. Люди мріяли, коди спаде тиск цензури. І ось, нарешті він — світ «інформаційного надміру», де… пропаганди виявляється більше і вона хитріша і підступніша, аніж раніше.
«Передбачали, що оце «більше інформації» означатиме для нас більше можливостей протистояти можновладцям, проте воно ж надало їм нові засоби знищувати і притлумлювати незгодних. Передбачали, що «більше інформації» означатиме змістовніші дискусії, утім, так здається, ми менш вдумливі, ніж будь-коли. Передбачали, що «більше інформації» означатиме ліпше взаєморозуміння по різні боки протистоянь, але це також уможливило нові, витонченіші форми конфлікту і чвар. Ми живемо у світі оскаженілого масового намовляння, де засоби маніпуляції плодяться і розмножуються, у світі тарґетованої реклами, психологічних атак, хаків, ботів, вірувань, замаскованих під факти, глибинних фейків, фейкових новин, ІДІЛу, Путіна, тролів, Трампа…».
У цьому справді «дивному новому світі» керувати іншими легко. Померанцев описує одного філіппінця, в якого у віці 20 років вже було 15 тис. фоловерів і до якого зверталися великі корпорації за рекламою своїх продуктів. Хлопець зацікавився політикою і вирішив піти помічником в партію до Родриґо Дутерте, тепер вже чинного президента Філіппін. У соцмережах цей блогер, який волів не називати свого імені, створив механізм, який діяв за принципом негуманного експерименту «Маленький Альберт» з 1920-х: дев’ятимісячному малюкові вмикали неприємні голосні звуки щоразу, коли він бачив білого щура, внаслідок чого він почав боятися усіх пухнастих тварин. Політика Дутерте базувалася на жорсткій боротьбі з наркоторгівлею, тож основна ідея була прив’язати злочинні дії до наслідків діяльності наркобаронів. Створені у соцмережах цим блогером групи розповідали місцеві кримінальні новини з додаванням непевної інформації, яка б натякала, що винуватцем у таких ситуаціях є наркодилер чи хтось, пов’язаний із ним. Проблема розповсюдження наркотиків стала однією з найбільш обговорюваних в країні, і популярність Дутерте злетіла. Він почав застрелювати всіх, кого хоча б запідозрювали у зв’язках із торгівлею наркотиками. У ході сутичок стратили 44 дитини. Всі повірили в цю інформацію і ніхто не перевіряв, чи правдивими були повідомлення з цих численних груп. Тих, хто намагався суперечити, піддавали масовому остракізму і засуджували; причому більшість населення без розбору допомагала з ув’язненнями і вбивствами.
Чи можна виграти ненасильницькою боротьбою?
Яких методів протидії вимагає наша пропагандистсько-вигадана реальність? Сербський активіст Срджа Попович впевнений, що лише ненасильницьким шляхом можна скинути сучасних диктаторів. Разом зі своїм штатом із чотирьох людей Срджа «укладає покрокові підручники «ненасильницьких кампаній прямої дії», які завантажують десятками тисяч по всьому світу (найбільше з-поміж усіх країн — в Ірані), організовує воркшопи та керує розкладом онлайнових тренінгів у Гарварді».
Срджа розповідає, що зараз в політиці змінюється напрям розвитку політичної ідентичності: можновладці починають грати відразу за декілька різних політичних ідеологій, приховуючи свої справжні наміри, тому їх важко викривати. Опозиції стає складно знайти свій простір дій, бо більшість ніш уже заповнені владою. Контроль над медіа здійснюється за простим принципом — якщо не граєш за правилами, не одержуєш фінансування і маєш проблеми з розміщенням реклами.
Лише свідомі й освічені щодо своїх прав громадяни можуть очолити справді демократичний рух. Ще один метод боротьби, в якому сам Срджа колись брав участь, має назву «сміхтивізм». Можна, мабуть, сказати, що це щось на кшталт першооснови сучасного створення політичних мемів у соцмережах. Це гумористичні виступи, які розвіюють ауру недоступності довкола авторитарного лідера. Такі методи мають в собі ще один плюс: більшість громадян обуряться, якщо протестантів, які просто кепкують, арештовуватимуть за жарти. Один з прикладів таких «виступів» був досить серйозний — 90-ті роки, часи правління Слободана Мілошевича, студентська група «Отпор!», якою керував сам Срджа:
«Коли владна дружина Мілошевича заявила, що радше дивитиметься, як проллється кров, ніж її чоловік подасть у відставку, «Отпор!» розгорнув станцію переливання крові і надіслав пакети із зібраною кров’ю в резиденцію: чи могли би вже Мілошевичі нарешті забратися, чи достатньо їм крові?».
Але такі жарти — лише початок боротьби, спосіб отримати розголос проблеми. Далі необхідно діяти стратегічно, показувати суспільству політичні альтернативи, об’єднувати різних людей спільними інтересами.
Коли факти стають непотрібні
Реальні жорстокі факти лише засмучують, ось чому політики, які ці факти відкидають, здаються надзвичайно привабливими. Ви можете виплеснути нарешті гнів на цей світ, пославши його якомога далі і не вірячи жорстокості, яку бачите перед собою, — і все, морально ви наче вільні. Так люди й обирають популістів на кшталт Дональда Трампа: він, здається, взагалі не вірить у поняття фактів, а його алогічні вчинки сповнені чистих емоцій, зокрема й гніву, який приємно ось так виплеснути, маючи перед собою його приклад. До того ж, все це можна підкріпити несвідомими ностальгічними почуттями про “велике минуле країни” та, часто примарними, спогадами, що раніше було нібито краще. Ось тільки закриття очей на факти веде до негативних глобальних наслідків.
Померанцев розповідає історію Халеда Хатіба, який документує на камеру стрільби в Аллеппо. Таких «громадянських журналістів, як він, в Сирії тепер чимало, і вони називають себе «медіацентром Алеппо». Населення бува не розуміє, навіщо їхнє страждання ще повинне бути відзнятим на камеру, однак Халед невтомно пояснює: світ повинен дізнатися і нарешті зупинити ці масові вбивства й руйнації.
«Під час тієї першої рятувальної операції Халедові снилися самі частини тіл. Коли він завантажив матеріали у медіацентрі, то поклявся більше ніколи не знімати. Потім він перевірив соцмережі та побачив, як його матеріал став вірусним. Він зрозумів, що його зусилля того вартували.
…
Халед з часом звик бачити масові вбивства. На початках багато з відзнятого було у розфокусі; він надто сильно крутив камерою, намагався вхопити в кадр усе, що відбувалося довкола, а натомість потрібно було спершу створити уявну мапу довколишнього, а потім вибрати, що знімати. Йому слід було розбивати реальність на різні кадри, які разом розповідали б історію: трупи між уламками, воронки, рештки іграшок та одягу, фотографії на розвалених стінах — будь-які докази, що бомбили мирне населення. Пил зруйнованих будівель був постійною проблемою — сідав на лінзи, забивав механізми»
На жаль, факти не врятували Аллеппо.
Надмір фактів робить нас байдужими. Люди бачили жахіття — і не реагували, не відчували нічого. Тепер Халед прагне розповідати не факти, а цілі історії — можливо, в більш продуманому варіанті вони хоча б спонукатимуть щось зробити. Він і далі хоче знімати в Сирії, аби встановити справедливість.
Чому варто читати книгу Померанцева
Нам вдалося розповісти лише крихти з того масиву спостережень, які зібрав автор книги «Це не пропаганда». Йому вдалося поговорити з різними сторонами формування сучасного інформаційного простору: як з тими, хто ще бореться за правду, так і з тими, хто конструює несправжню реальність; з тими, хто може в один клік зробити так, що люди на іншому кінці країни загинуть, так і з тими, хто по крихтах збирає докази, аби захистити ціле населення.
Світ змінився, і вже мало хто в ньому може орієнтуватися і мислити критично на кожному кроці. А втім, наблизитися хоч трохи до розгадки, якою ж є справжня картина, допоможе ця книжка. В ній ви знайдете ще не один механізм маніпуляції, прочитавши який, ви напевно згадаєте якусь його ілюстрацію в медіапросторі за останні роки.
1 463 thoughts on “«Це не пропаганда»: Як конструюється несправжня реальність”