Що читають співробітники Українського інституту книги

Книгу як важливий державний культурний продукт в Україні представляє Український інститут книги. Працівники цієї установи, без сумніву, є в курсі літературних тенденцій та сформували свій книжковий смак. Тож ми розпитали, що саме вони читають із задоволенням і радять іншим прочитати.

Богдана Неборак, начальниця сектору перекладної літератури

Мілан Кундера «Нестерпна легкість буття» (Видавництво Старого Лева, 2019, пер. Леонід Кононович; готується до друку)

Це була перша моя «доросла книжка», завдяки якій я довідалася, що з нами може робити література. Мала відчуття, що Кундера водить мене за руку, а я не знаю, що за наступним поворотом. Це Кундера розповів мені, що «з однієї-єдиної метафори може народитися любов», але і що найпристрасніші люди ладні стати найбільш тоталітарними, бо керуються переконаннями й емоціями, а не здоровим глуздом. До речі, нещодавно її перечитувала й дуже раділа, що робила помітки олівцем тоді, в 16. Було дуже цікаво порівняти з тим, що мені цікаво тепер (наприклад, про неможливість лишитися поза політикою). Незабаром матиму нагоду прочитати знову, бо вперше у книжковому форматі вийде переклад роману українською.

Тімоті Снайдер «Про тиранію ХХ уроків ХХ століття» (Медуза, 2017, пер. Олеся Камишникова)

Снайдер часто каже, що люди не засвоюють уроків і важливі речі треба повторювати. У цій книжці він дуже щільно повторює головні висновки, які ми мали б зробити після тоталітарних режимів. На жаль, книжка актуальна. Якби я була міністеркою освіти, зробила б усе, аби дарувати її кожному першокурсникові на посвяті в студенти! Сама ж перечитую окремі розділи частенько. З цією книжкою, до речі, дуже добре читати «Східно-Західну вулицю» британця Філіпа Сендса, яка розповідає про головні концепції міжнародного права у сфері прав людини, які сформувалися в ХХ ст. А сформували їх правники, які у час між двома світовими війнами вчилися на юридичному факультеті львівського університету Франка (у той час – Яна Казимира).

Віктор Іщенко, фахівець відділу промоції читання

Джванцзи – це текст для вдумливого і повільного читання. Парадоксальність умовиводів, притчевість, але й неймовірна актуальність дається нам у цьому тексті. Звичайно, не варто сподіватися, що читання його стане масовим, але я б радив цю книжку прочитати. 

Коли навколо усі кудись постійно поспішають, є спокуса піддатися позірному шарму і шалу суєти. Джвандзи добре укорінює, заспокоює і прояснює ум, достоту хороший чай. 

Людина оплутує себе нитками справ буденних, в погоні за ілюзорним і нетривким часто губиться, а тоді шкодує – життя надаремно прожито…

Христина Морозова, фахівчиня відділу комунікацій

Людвік Ашкеназі «Яичко» (входить у збірку «Собачья жизнь и другие рассказы»)

Це не книга, а міні-оповідання чеського письменника єврейського походження Людвіка Ашкеназі – «Яєчко». Історія на кілька сторінок, яка через побутові ситуації, дурнуваті жарти змальовує полотно цілого покоління після Другої світової війни. Без жодного пафосу і зайвих слів, кожна літера  на своєму місці.

Коцюбинський – one love. У тебе помирає донька, і ти нічого не можеш вдіяти. За вікном з усіх боків напирає квітуча весняна природа, яка була до тебе і буде після. Головний герой бере на себе дві ролі. Він батько, серце якого розривається від горя. Але одночасно він письменник, око професійно фіксує всі події, деталі, напівтони, щоб використати їх як «матеріал». Це історія про сприйняття найбільш трагічних подій через лінзу літератури, а значить, через призму вічності. 

7 історій про стосунки, меланхолійні анекдоти, які хапають тебе за горло і запускають пазурі в душу. Прочитавши першу книгу, а згодом і продовження, ти не можеш зрозуміти, як письменник з іншої країни, майже 50 років тому написав книгу для тебе. З такою точністю, таким цинізмом і такою ніжністю змалював те, чого ти так боїшся, чого прагнеш і чим втішаєшся. 

Ніщо так не тішить у дитинстві, як прохолодне море, заборонений фастфуд та свіжа книга «поттеріани». Якщо в мого покоління запитати, що у вас спільного, це буде історія про хлопчика, що вижив. В 11 років я чесно чекала на свою сову з Гоґвортсу. Може, й досі чекаю.

Марія Глух, фахівчиня відділу комунікацій

уік_Марія Глух

Вивчити 12 чи 15 мов, написати кілька книжок, мати докторський ступінь і якось, гуляючи бульваром, зрозуміти: «Народитися в моїй сім’ї було непрощеною помилкою». 

Спочатку губишся в цій книжці і намагаєшся зрозуміти, де йому початок. Діалоги, герої, століття – все змішане і перші сто сторінок здається,  що сенсу немає. Починає репліку верховний інквізитор, закінчує – комендант Аушвіцу. Але й трапляється, що зрозуміти, хто говорить  чи, бодай, в якому століття відбуваються події – неможливо. Але потім – яка різниця? Це усвідомлення приходить раптово і перевертає все сприйняття. 

Про любов, скрипку, вміння іти. Про те, як берегти, цінність повернення і правильних дерев. Зрештою, про те, як вірити, коли перед очима дим Аушвіцу.

Набоков пише прекрасно. Я тепер часто думаю про те, що манера письма часом важливіша за сюжет. Бо ніякий сюжет не врятує книжку, яка написана нестерпною мовою. А от навпаки – може бути. Взяти хоча б «Ми» Замятіна. Антиутопія як антиутопія, нічого особливого. Але оте «Я – знову легкий, найлегший – кинувся до поручнів – перегнутися, в одному слові, в одному крику «Ти!» – вигукнути все…» робить книжку однією з найестетичніших. Так само і тут. Навіть попри те, що Набоков неодноразово казав, що його російська зчерствіла – красиво. І те, як рухається плече Лоліти, коли вона грає у теніс ти не просто уявляєш, а справді бачиш ледь не фізично. 

Його прекрасні метафори і післясмак. Здається, що стискаєш апельсини руками і вони солодкі та липкі стікають по зап‘ястях і ліктях. А потім ніби і липко, але запах такий, що не хочеться мити рук. В цій книжці так само. Часом страшно. Але не від того, що їй 12, а від того, якою може бути любов. Гаразд: неправильна, хвора, несповна розуму, але любов. Любов. Любов.

Найголовніше, як на мене, прочитати цю книжку в правильний час. 

Юлія Лактіонова, начальниця відділу комунікацій

уік_Юлія Лактіонова

Можливо, це банально, але я люблю літературу XIX ст. і найбільше вплинув на формування мого світобачення Лев Толстой. Я обожнюю «Війну і мир», «Анну Кареніну», тексти, у яких він відшукує Бога, за типом «Воскресіння». Мене завжди вражали моральні якості, якими володіли люди того часу. Можливо, наївно думати, що вони були інакшими, але я знаю стільки прикладів життя за ідею з тієї епохи, і ці приклади мене надихають та формують відчуття віри в людство та його світлу сторону. Герої та тексти Толстого завжди неоднозначні у пошуках своїх істин, але при цьому сам літературний матеріал дуже життєствердний. Тому у якісь складні періоди життя починаю читати Толстого. 

Ще дуже люблю міфологію, з усіма сюжетами , які в ній закладені, зокрема тексти Гомера. Нещодавно поверталась до «Одіссеї». Для мене – неабияке задоволення. Адже тут повна енциклопедія людських стосунків – чоловік–жінка, батько–син, батько–донька, дружба. Уся література виросла з цих сюжетів, автори тільки додали нові деталі. І, звичайно ж, дуже люблю дитячу літературу, бо часто вона зовсім не дитяча, вона про інше. Обожнюю «Таємний сад» і «Маленьку принцесу», які надзвичайно позитивні, попри обставини, у яких опиняються героїні. Крім художньої літератури, обожнюю нон-фікшн про функціонування мозку, еволюцію та історію мистецтва – тут моєю настільною книгою є праця Гомбріха – знову ж за свою життєствердність та любов до процесу. Вважаю, що в літературі, як і в мистецтві, має бути це зерно, щось, що дає поштовх думати та рухатись «Citius, Altius, Fortius!»

(Visited 1 043 times, 1 visits today)