Мандрівка ціною життя: #ДвіДумки про книжку «У дикій глушині»

Захоплива історія юнака Кріса Мак-Кендлесса, який знехтував кар’єрними можливостями, відцурався родини і подався один у глушину Аляски. Джон Кракауер, один із найпопулярніших сучасних американських письменників, емоційно веде нас слідами цієї пригоди, шукаючи відповідь на головне запитання: чому за здійснену мрію Крісу довелось заплатити таку високу ціну? Книжка «У дикій глушині» стала світовим бестселером, витримала кілька перевидань і була успішно екранізована. І наші оглядачки мають про неї #ДвіДумки.

Оглядачки

Віталіна Макарик

Віталіна Макарик: Нещодавно в усіх новинах з’явилось повідомлення про те, що зі Стемпедської стежки прибрали Magic Bus — автобус, який став культовим серед тих, хто мандрує Аляскою. Автобус, у якому закінчилось життя хлопця, який називав себе Александром Суперволоцюгою. Автобус, из якого розпочалась ця книжка. Я думала, що вона про те, як виживати у дикій глушині. Насправді ж, вона про те, чому люди йдуть туди, де майже напевно зустрінуться зі смертю. І, на перший погляд, не роблять нічого, аби з нею розминутись.

юля дутка

Юлія Дутка: Не знаю, у якому стані свідомості я вперше читала анотацію, але була переконана, що ця книжка про легку хіпову подорож із купою вражень і мінімумом негативу. Чомусь випустила з уваги, що це реальна історія, радше навіть реальна трагедія, яку досі нікому не вдалось осягнути. Мені, принаймні, не вдається скласти якесь чітке ставлення до того, що сталось із Крісом Мак-Кендлессом. Як і не вдається зрозуміти його мотивів.

Подорож мрії

ЮляЯк на мене, США ідеальна для мандрів країна. Там є все: і шаленої краси природні дивовижі — Великий Каньйон, Єллоустоун з його озерами і моя найбільша мрія Національний парк Секвойя (не питайте чому), океани (два!), гори, прерії, льодовики… а для шанувальників урбанізму і вишукана старовинна архітектура, і надсучасна. Усе у різних кліматичних поясах. А ще там класні дороги, дешеві автівки та доступне пальне. Думаю, все це разом породжує тисячі автостопників, які мандрують країною. 

І Кріс Мак-Кендлесс він же Алекс Суперволоцюга один із них, але в той самий час зовсім інший. На початку я навіть трохи позаздрила, що він зважився на таку пригоду, але навіть зараз, коли нестерпно хочеться поїхати хоча б куди-небудь, не зважилась би на таке. Аляска помилок не пробачає. Історія могла би мати добрий фінал і цієї книжки могло би не бути. Бо тих, кому все вдалось, багато, та й зрештою, кому це цікаво поїхав і повернувся. Турист! Але з Суперволоцюгою так не вийшло… Таку книжку мав писати хтось такий же залюблений у подорожі, той, хто може зрозуміти. Джон Кракауер виявився прекрасною кандидатурою.

«У дикій глушині» про подорож мрії услід за своїм ідеалом. От тільки чи варто обирати моральною моделлю Льва Толстого та поривати всі зв’язки з рідними міг би сказати тільки Кріс.

А яка твоя подорож мрії, Віто?

ВітаМені ці мрії певною мірою близькі дика природа, несамовито красиві пейзажі, які постійно змінюються перед очима, гори чи водоспади, ліси і ледь помітні стежки… Але водночас максимальна безпека, комфорт, наскільки він можливий у природних умовах, та вдосталь контактів і грошей, щоб, раптом що,  можна було вибратися з глушини. Та герой цієї книжки вчинив зовсім інакше. Так, ніби хотів максимально ускладнити собі виживання. Недостатнє для середовища, в яке він зібрався, спорядження, мінімум їжі, жодних контактів із зовнішнім світом, ще й готівку всю спалив (ясно, серед оленів і лосів вона мало б допомогла, та все ж). Мені це важко прийняти, але для Кріса це була мрія.

Звісно, він не збирався помирати у глушині. Але, надихнувшись книжками таких же відчайдух-мандрівників та ідеями Льва Толстого (цікаво, якщо підрахувати, скількох західних романтиків вся ця «толстоєвщина» згубила, велике число вийде?), вирішив порвати всі зв’язки з цивілізацією і соціумом. Знайти своє щастя на лоні дикої природи приблизно про це мріяв Кріс-«Алекс». І зрештою отримав інсайт: «Щастя справжнє, лише коли можеш розділити його з іншими». Чудова думка, якби не той факт, що іноді осяяння приходять надто пізно.

Інші Суперволоцюги

Віта: Коли Джон Кракауер взявся за книжку про Кріса Мак-Кендлесса, Алекса Суперволоцюгу, то почав заглиблюватися в історію оцих відчайдушних одиночних мандрів. І з’ясував, що таких «суперволоцюг», які ризикували своїми життями на Алясці, було чимало. Автор розповідає історії декого з них. І от що мене вразило: переважно це були хлопці з доволі заможних родин, благополучних, ба навіть «відомих». У нас би про таких сказали «з жиру бісяться». Ну бо дійсно, маєш все, з хорошою освітою включно (а в Америці це-таки привілей), а натомість кидаєш цивілізацію і йдеш вештатися горами-лісами. 

Але крім суто класових особливостей у цих «суперволоцюг» було ще дещо спільне більшість із них мали складні стосунки з авторитарними главами своїх родин, і ці мандрівки були ніби способом вирватися з-під надмірного контролю. Багато хто також перебував у полоні різних ідей та ідеологій, керуючись у своїх рішеннях саме ними. Дехто дійсно виявився надто непідготовленим, безтурботним, непристосованим і неорганізованим, щоб вижити в дикій природі. Когось підвела відсутність чітких домовленостей із контактами з зовнішнього світу. Найбільше мені було шкода того хлопця, який не зумів подати правильний знак пілоту рятівного літака: той вирішив, що допомога не потрібна, і полетів геть, залишивши бідолаху.

А чия історія найбільше зачепила тебе, Юлю?

Юля: Як не дивно, мене найбільше зачепила історія самого автора, який у юному віці подався підкорювати гору Палець Диявола. І назвали її так не дарма прямовисна, неприступна, серед льодовиків. Я сама б туди ніколи не поперлась, от не люблю холоду, а льоду так взагалі терпіти не можу. Але Кракауер хотів довести всім, а насамперед собі, що ця вершина не проблема для такого досвідченого альпініста. 

І мало не загинув через хуртовину, брак припасів і власну відчайдушність. Суворі місця не пробачають навіть дрібних помилок. Та, зрештою, зараз ми читаємо книжку, яку він написав через десятки років потому, і знаємо, що фінал був щасливим. Але міг би й не бути. Він довів собі, що може підкорити чергову вершину, і зрозумів дещо важливіше не треба так ризикувати, бо не буде потім кому доводити. 

Історії суперволоцюг усього світу це такий собі перепис ризиків. Виправданих чи ні вирішувати не нам. Комусь щастить повернутись (так, саме щастить, бо в глушині легко може не пощастити, як от Крісові), хтось же залишається там назавжди і ніхто не може сказати, де саме. 

Навіть не знаю, як до цього ставитися

Юля: Коли досягаєш того віку, що в мандрівках шукаєш комфорту, перестаєш розуміти подорожі як у Суперволоцюг. Я, звісно, й раніше не ризикнула б ночувати просто неба та стопити. Але тут є ще дещо, чого не могла зрозуміти ніколи цілковите зникнення з радарів, щоб близькі навіть не підозрювали, де ти. Якими складними б не були стосунки, незнання завеликий біль. Особливо, якщо це незнання закінчується втратою. Хоча, хто знає, що робилось у голові Кріса, адже там жила одержимість ідеалом. Ідеалом, який ніколи не існував. Ідеалом, якого не досягнути.

Нас захоплюють історії відчайдухів, які зважились на те, для чого у нас ніколи не вистачить духу. Сумніваюсь, що мені вдалось би протриматись в глушині більше ста днів. Я б не змогла отак от отаборитись в одному місці і чекати на Боже змилування, не та натура. Та тим не менш мене зачаровує сила духу Кріса. Можна моралізувати з приводу того, що ризик був невиправданий, але хлопця це не поверне.

Не знаю, який саме висновок хотів би вкласти в голову читачеві Джон Кракауер, але для мене це: незнання зло і не знаючи броду, все ж не лізь у воду.

Віта: Як на мене, Джон Кракауер цієї книжкою спробував розвінчати романтику «диких» подорожей. Так, єднання з природою і занурення в середовище, де місяцями не ступає нога людини, це звучить дуже красиво, але насправді таїть в собі величезну й цілком реальну небезпеку. Так, навіть зараз у час стільникового зв’язку та джіпіесів. Навіть добре організувавшись у похід, ти не маєш жодної гарантії, що щось не піде не так і не стане для тебе катастрофою. Існують куточки Землі, з якими не варто загравати. І аляскинська глушина один із них.

А ще автор взяв на себе роль детектива і водночас адвоката Кріса. Адже після оприлюднення його історії на хлопця посипались тонни звинувачень у глупоті, невігластстві, наївності й неосвіченості. Тож Джон Кракауер береться виправдати добре ім’я Кріса, з’ясувавши, що саме призвело до його смерті. І ці пошуки тягнуть на солідне розслідування, а висновки, які зробив автор,  на наукове відкриття. Саме цю частину книжки було читати найбільш цікаво і найбільш печально. «У дикій глушині»  не та книжка, яка надихає, але та, яка спонукає задуматись про безліч речей. Про крихкість людського життя перед могутністю природи в тому числі.

Кому варто читати:

ВітаТим, хто любить чесні документальні історії, без зайвих романтичних прикрас.

ЮляБувалим мандрівникам, які важко переживають часи ізоляції від світу.

Кому не варто читати:

ЮляТим, хто хотів би прочитати художній текст, а не про сувору дійсність.

ВітаТим, хто очікує пригодницької романтики і натхнення.

Схожі книжки

Віта: «Прогулянка лісами» Білла Брайсона теж невигадана історія про подорожі складними американськими туристичними маршрутами, але значно, значно веселіша!

Юля: Мені ці мандри нагадали книжку Шеріл Стрейд Wild: From Lost to Found on the Pacific Crest Trail і, звісно, твори Джека Лондона про Аляску, які тут часто згадують, зокрема «Поклик предків».