Захоплива історія юнака Кріса Мак-Кендлесса, який знехтував кар’єрними можливостями, відцурався родини і подався один у глушину Аляски. Джон Кракауер, один із найпопулярніших сучасних американських письменників, емоційно веде нас слідами цієї пригоди, шукаючи відповідь на головне запитання: чому за здійснену мрію Крісу довелось заплатити таку високу ціну? Книжка «У дикій глушині» стала світовим бестселером, витримала кілька перевидань і була успішно екранізована. І наші оглядачки мають про неї #ДвіДумки.
Оглядачки
Віталіна Макарик: Нещодавно в усіх новинах з’явилось повідомлення про те, що зі Стемпедської стежки прибрали Magic Bus — автобус, який став культовим серед тих, хто мандрує Аляскою. Автобус, у якому закінчилось життя хлопця, який називав себе Александром Суперволоцюгою. Автобус, из якого розпочалась ця книжка. Я думала, що вона про те, як виживати у дикій глушині. Насправді ж, вона про те, чому люди йдуть туди, де майже напевно зустрінуться зі смертю. І, на перший погляд, не роблять нічого, аби з нею розминутись.
Юлія Дутка: Не знаю, у якому стані свідомості я вперше читала анотацію, але була переконана, що ця книжка про легку хіпову подорож із купою вражень і мінімумом негативу. Чомусь випустила з уваги, що це реальна історія, радше навіть реальна трагедія, яку досі нікому не вдалось осягнути. Мені, принаймні, не вдається скласти якесь чітке ставлення до того, що сталось із Крісом Мак-Кендлессом. Як і не вдається зрозуміти його мотивів.
Подорож мрії
Юля: Як на мене, США — ідеальна для мандрів країна. Там є все: і шаленої краси природні дивовижі — Великий Каньйон, Єллоустоун з його озерами і моя найбільша мрія — Національний парк Секвойя (не питайте чому), океани (два!), гори, прерії, льодовики… а для шанувальників урбанізму — і вишукана старовинна архітектура, і надсучасна. Усе у різних кліматичних поясах. А ще там класні дороги, дешеві автівки та доступне пальне. Думаю, все це разом породжує тисячі автостопників, які мандрують країною.
І Кріс Мак-Кендлесс — він же Алекс Суперволоцюга — один із них, але в той самий час зовсім інший. На початку я навіть трохи позаздрила, що він зважився на таку пригоду, але навіть зараз, коли нестерпно хочеться поїхати хоча б куди-небудь, не зважилась би на таке. Аляска помилок не пробачає. Історія могла би мати добрий фінал — і цієї книжки могло би не бути. Бо тих, кому все вдалось, багато, та й зрештою, кому це цікаво — поїхав і повернувся. Турист! Але з Суперволоцюгою так не вийшло… Таку книжку мав писати хтось такий же залюблений у подорожі, той, хто може зрозуміти. Джон Кракауер виявився прекрасною кандидатурою.
«У дикій глушині» — про подорож мрії услід за своїм ідеалом. От тільки чи варто обирати моральною моделлю Льва Толстого та поривати всі зв’язки з рідними — міг би сказати тільки Кріс.
А яка твоя подорож мрії, Віто?
Віта: Мені ці мрії певною мірою близькі — дика природа, несамовито красиві пейзажі, які постійно змінюються перед очима, гори чи водоспади, ліси і ледь помітні стежки… Але водночас — максимальна безпека, комфорт, наскільки він можливий у природних умовах, та вдосталь контактів і грошей, щоб, раптом що, можна було вибратися з глушини. Та герой цієї книжки вчинив зовсім інакше. Так, ніби хотів максимально ускладнити собі виживання. Недостатнє для середовища, в яке він зібрався, спорядження, мінімум їжі, жодних контактів із зовнішнім світом, ще й готівку всю спалив (ясно, серед оленів і лосів вона мало б допомогла, та все ж). Мені це важко прийняти, але для Кріса це була мрія.
Звісно, він не збирався помирати у глушині. Але, надихнувшись книжками таких же відчайдух-мандрівників та ідеями Льва Толстого (цікаво, якщо підрахувати, скількох західних романтиків вся ця «толстоєвщина» згубила, — велике число вийде?), вирішив порвати всі зв’язки з цивілізацією і соціумом. Знайти своє щастя на лоні дикої природи — приблизно про це мріяв Кріс-«Алекс». І зрештою отримав інсайт: «Щастя справжнє, лише коли можеш розділити його з іншими». Чудова думка, якби не той факт, що іноді осяяння приходять надто пізно.
Інші Суперволоцюги
Віта: Коли Джон Кракауер взявся за книжку про Кріса Мак-Кендлесса, Алекса Суперволоцюгу, то почав заглиблюватися в історію оцих відчайдушних одиночних мандрів. І з’ясував, що таких «суперволоцюг», які ризикували своїми життями на Алясці, було чимало. Автор розповідає історії декого з них. І от що мене вразило: переважно це були хлопці з доволі заможних родин, благополучних, ба навіть «відомих». У нас би про таких сказали — «з жиру бісяться». Ну бо дійсно, маєш все, з хорошою освітою включно (а в Америці це-таки привілей), а натомість кидаєш цивілізацію і йдеш вештатися горами-лісами.
Але крім суто класових особливостей у цих «суперволоцюг» було ще дещо спільне — більшість із них мали складні стосунки з авторитарними главами своїх родин, і ці мандрівки були ніби способом вирватися з-під надмірного контролю. Багато хто також перебував у полоні різних ідей та ідеологій, керуючись у своїх рішеннях саме ними. Дехто дійсно виявився надто непідготовленим, безтурботним, непристосованим і неорганізованим, щоб вижити в дикій природі. Когось підвела відсутність чітких домовленостей із контактами з зовнішнього світу. Найбільше мені було шкода того хлопця, який не зумів подати правильний знак пілоту рятівного літака: той вирішив, що допомога не потрібна, і полетів геть, залишивши бідолаху.
А чия історія найбільше зачепила тебе, Юлю?
Юля: Як не дивно, мене найбільше зачепила історія самого автора, який у юному віці подався підкорювати гору Палець Диявола. І назвали її так не дарма — прямовисна, неприступна, серед льодовиків. Я сама б туди ніколи не поперлась, от не люблю холоду, а льоду так взагалі терпіти не можу. Але Кракауер хотів довести всім, а насамперед собі, що ця вершина — не проблема для такого досвідченого альпініста.
І мало не загинув — через хуртовину, брак припасів і власну відчайдушність. Суворі місця не пробачають навіть дрібних помилок. Та, зрештою, зараз ми читаємо книжку, яку він написав через десятки років потому, і знаємо, що фінал був щасливим. Але міг би й не бути. Він довів собі, що може підкорити чергову вершину, і зрозумів дещо важливіше — не треба так ризикувати, бо не буде потім кому доводити.
Історії суперволоцюг усього світу — це такий собі перепис ризиків. Виправданих чи ні — вирішувати не нам. Комусь щастить повернутись (так, саме щастить, бо в глушині легко може не пощастити, як от Крісові), хтось же залишається там назавжди — і ніхто не може сказати, де саме.
Навіть не знаю, як до цього ставитися
Юля: Коли досягаєш того віку, що в мандрівках шукаєш комфорту, перестаєш розуміти подорожі як у Суперволоцюг. Я, звісно, й раніше не ризикнула б ночувати просто неба та стопити. Але тут є ще дещо, чого не могла зрозуміти ніколи — цілковите зникнення з радарів, щоб близькі навіть не підозрювали, де ти. Якими складними б не були стосунки, незнання — завеликий біль. Особливо, якщо це незнання закінчується втратою. Хоча, хто знає, що робилось у голові Кріса, адже там жила одержимість ідеалом. Ідеалом, який ніколи не існував. Ідеалом, якого не досягнути.
Нас захоплюють історії відчайдухів, які зважились на те, для чого у нас ніколи не вистачить духу. Сумніваюсь, що мені вдалось би протриматись в глушині більше ста днів. Я б не змогла отак от отаборитись в одному місці і чекати на Боже змилування, не та натура. Та тим не менш мене зачаровує сила духу Кріса. Можна моралізувати з приводу того, що ризик був невиправданий, але хлопця це не поверне.
Не знаю, який саме висновок хотів би вкласти в голову читачеві Джон Кракауер, але для мене це: незнання — зло і не знаючи броду, все ж не лізь у воду.
Віта: Як на мене, Джон Кракауер цієї книжкою спробував розвінчати романтику «диких» подорожей. Так, єднання з природою і занурення в середовище, де місяцями не ступає нога людини, — це звучить дуже красиво, але насправді таїть в собі величезну й цілком реальну небезпеку. Так, навіть зараз — у час стільникового зв’язку та джіпіесів. Навіть добре організувавшись у похід, ти не маєш жодної гарантії, що щось не піде не так і не стане для тебе катастрофою. Існують куточки Землі, з якими не варто загравати. І аляскинська глушина — один із них.
А ще автор взяв на себе роль детектива і водночас адвоката Кріса. Адже після оприлюднення його історії на хлопця посипались тонни звинувачень у глупоті, невігластстві, наївності й неосвіченості. Тож Джон Кракауер береться виправдати добре ім’я Кріса, з’ясувавши, що саме призвело до його смерті. І ці пошуки тягнуть на солідне розслідування, а висновки, які зробив автор, — на наукове відкриття. Саме цю частину книжки було читати найбільш цікаво — і найбільш печально. «У дикій глушині» — не та книжка, яка надихає, але та, яка спонукає задуматись про безліч речей. Про крихкість людського життя перед могутністю природи в тому числі.
Кому варто читати:
Віта: Тим, хто любить чесні документальні історії, без зайвих романтичних прикрас.
Юля: Бувалим мандрівникам, які важко переживають часи ізоляції від світу.
Кому не варто читати:
Юля: Тим, хто хотів би прочитати художній текст, а не про сувору дійсність.
Віта: Тим, хто очікує пригодницької романтики і натхнення.
Схожі книжки
Віта: «Прогулянка лісами» Білла Брайсона — теж невигадана історія про подорожі складними американськими туристичними маршрутами, але значно, значно веселіша!
Юля: Мені ці мандри нагадали книжку Шеріл Стрейд Wild: From Lost to Found on the Pacific Crest Trail і, звісно, твори Джека Лондона про Аляску, які тут часто згадують, зокрема «Поклик предків».
5 321 thoughts on “Мандрівка ціною життя: #ДвіДумки про книжку «У дикій глушині»”