Кожна поява українського трилера викликає у мене ейфорію. Якщо ще кілька років тому такі книжки були рідкістю і радше лотереєю – важко сказати – сподобається чи ні, то зараз якісний продукт практично гарантований (можна не сприймати сюжет як такий, але реалізація буде на рівні), і його щоразу більше.
У квітні до моїх рук потрапило два трилери: письменницький дебют та перша книжка нового видавництва. Якщо коротко, то сподобались обидва твори – захопив динамізм, з яким розгортались події. Та про все по черзі.
Чим схожі ці романи
Як помітно з назв, в обох трилерах жертвами стають жінки:
у «Мертвих моделях – це довгоногі красуні хоч сьогодні на подіум, які раптово зникають, а потім в їхніх instagram-акаунтах з’являються дивні знімки;
у «Дівчині, яку ми вбили» йдеться про смерть дівчини Ліди, в яку трохи були закохані усі герої. Можливо, саме через цю любов доля позначила юнку печаттю смерті.
Головний герой отримав психологічну травму, яка дуже впливає на розвиток сюжету:
Макс Ґедзь, оповідач «Мертвих моделей», підтримував сепаратистів, та, коли втратив брата, пішов воювати на боці українських військових. Він досі чує того, кого міг врятувати, але злегковажив.
Артем, який розповідає про «Дівчину, яку ми вбили», немовби пережив друге народження, адже мало не став жертвою страшної різанини, коли п’ятеро товаришів через роки зустрілись, щоб якось пом’янути дружбу, якої більше немає.
Головного героя важко назвати позитивним персонажем:
Демони Макса Ґедзя – не тільки почуття провини й алкоголізм, а й те, що він не може прийняти те, що все-таки добряче налажав у своєму житті й мусить змінитись, щоб отримати те, чого хотів би.
В образі Артема, який мало розповідає про те, проскакує одержимість подіями, що травмували, а ще читач не може зрозуміти роль оповідача у тому, що відбулось, аж до самого кінця.
І ще одна вагома спільна риса романів: авторам вдається дотримати інтригу до фіналу. Хоча в обох книжках розв’язки логічні, але напруга не спадає передчасно.
А тепер перейдемо до того, що ж особливого у цих романах.
«Мертві моделі»
Якщо ви читали «Кувала зозуля» Джоан Роулінг у личині Роберта Ґалбрейта, то в чомусь анотації цих двох романів можуть здатись вам схожими: в обох фігурують моделі (в Ро – модель одна, але на порядок відоміша) і детективи, які пройшли війну (Макс Ґедзь втратив руку, Страйк – ногу). І в обох детективів є дівчата-помічниці, від яких багато в чому залежить успіх справи.
Але тональність цих романів дуже різна, навіть в темі моделей: якщо британка пише про юну і знамениту, яка нібито вчинила самогубство, то українець шукає дівчину, яка нібито втекла від нав’язливого кавалера. У першому випадку маємо класичний детектив (от майже в стилі Агати Крісті), у другому – трилер кривавості на рівні скандинавських. Якщо перший починається зі смерті, то другий нею фінішує.
«Коли я лише починав працювати слідчим, я впадав у повний ступор щоразу, коли не міг відкопати мотив. Виявилось, що зараз людина може вбити і покалічити іншого без будь-якої на те підстави. Просто так».
«Мертві моделі» – хороший дебют, який, за бажання автора, цілком міг би перерости у серію романів про приватного детектива, який колись був міліціонером, але втратив все, що мав, з початком розгортання сепаратистських настроїв на Донбасі. Характер Макса Ґедзя має потенціал до розвитку, тож, може, все-таки буде продовження?
«Дівчина, яку ми вбили»
Каюсь, досі не була знайома з творчість Поліни Кулакової, але тепер, думаю, виглядатиму книжки цієї авторки. «Дівчина, яку ми вбили» – трилер, розтягнутий і розкиданий в часі (і при цьому концентрований і стислий – прочитала за якихось дві години), який постійно мандрує роками, відкриваючи щоразу нові деталі страшного спогаду юності і жахливої пригоди дорослого життя. Хоч авторка не відкриває розв’язки завчасно, вона все ж не заплутує зайвими деталями.
Підлітки стрибали через вогнище, Ліда не хотіла, але хлопчаки під’юджували стрибнути. Звісно, про те, що її нейлонова сукенка може стати призвідцем трагедії, тоді не думав ніхто. Та й нещасний то був все-таки випадок, діти грались, а потім не знали, що вдіяти. Я от теж не впевнена, чи не розгубилась би в такому випадку. Тож звідки назва?
«Наша дружба загинула разом із Лідою… Хоча ми й намагались воскресити її».
«Дівчина, яку ми вбили» – це оцінка того, що відбулось. Можливо, не зовсім правильна і зав’язана на почутті вини, але саме такою вона є. Тут дуже легко можна найспойлерити, тож обмежусь тим, що роман – класний трилер, який зі спокійним серцем рекомендую не тільки поціновувачам жанру, а й тим, хто тільки починає своє знайомство з романами, від яких мороз по шкірі.
Хто переміг у батлі?
Ох, і не хочеться мені тут віддавати комусь першість, бо з одного боку – хороший дебют, а з іншого – вже третій роман впевненої письменниці, і досвід таки відчувається. Тож «Дівчина, яку ми вбили», на мою думку, все ж дещо сильніша за «Мертвих моделей», тому що це – завершена історія, де всі акценти розставлені і невідомості не залишилось. Її суперниця ж ще має куди рости, тому цікава перспективою.
Тож, якщо любите трилери, а надто сучасні українські, то зверніть увагу на обидва видання, кожне з яких якраз на один вечір.
Схожі книги
Сергій Дзюба, Артемій Кірсанов «Позивний “Бандерас“», Анастасія Нікуліна, Олег Бакулін «Все буде добре», Роберт Ґалбрейт «Кувала зозуля».
8 thoughts on “Трилерний книжковий батл: «Мертві моделі» Мартина Якуба VS «Дівчина, яку ми вбили» Поліни Кулакової”