Справжній гуцульський детектив: #ДвіДумки про «Тіні» Марічки Крижанівської

Львівська журналістка, ведуча і письменниця Марічка Крижанівська нещодавно видала у Видавництві Старого Лева роман «Тіні» про Гуцульщину, поєднавши міфи про цей край із майже документальним описом реальних подій. Оглядачки блогу Yakaboo вже мають про це #ДвіДумки.

Оглядачки

Юлія Дутка: Мені навесні бракує гірського повітря, тому “Тіні” мали хоч якось це компенсувати. І їм вдалося! Відчуваю, ніби підкорила якогось двотисячника. Поки читала, переді моїми очима були гори, ліси та потічки – ніби у відпустці побувала. Тож для мене “Тіні забутих предків” ожили – не тільки у прозовому варіанті, а й у зафільмованому.

Віталіна Макарик: Перший гуцульський детектив, сюжет пов’язаний із “Тінями забутих предків” Михайла Коцюбинського та однойменним геніальним фільмом Сергія Параджанова, дія відбувається у різні часові проміжки – та цей роман Марічки Крижанівської просто волав, щоб я його прочитала! Крім того, було страшенно цікаво, наскільки чарівна Криворівня, яку описує авторка, схожа на ту, в якій я побувала.

Прадавні часи: люди і духи

Віта: Колись давно світ духів і людей був нерозділеним, був триєдиним – Ява, Нава і Права. Цю потрійну структуру світу, в яку вірили наші предки, Марічка Крижанівська втілила у тричассі свого роману. І починається він із найдавніших часів – коли Чуйгайстер нявок ганяв, Нічниця сон людям навівала, а непрОсті, що жили поряд з людьми, вміли і духа впокорити, і хмари розігнати. Оце сусідство смертних і безсмертних було по-своєму небезпечним: через людей ставали вразливими і духи.

Історія “Тіней” розпочинається з того, як Бісиця викрала людське немовля, а замість нього підклала інше. З цього, іншого, виріс хлопчина, якого назвали Іванком, з Палійчукового роду. Того, другого, Обмінника, всиновив Чуйгайстер і назвав Гуком. І обоє хлопців закохалися в Марічку Гутенюкову…

Юля: А з цього закрутилась-завертілась ця неймовірна містична, міфічна, але дуже реальна історія. Ворожнеча між нерівними за силою хлопцями, але дівчина вже зробила вибір, і навіть всемогутній Той, хто є не міг би його змінити. Та він би й не став, він не втручається, поки немає доконечної потреби, а тут всього лиш кохання… Пхе!

“Ти людина і лісовий дух, ти непростий, у тобі поєдналися дві величні стихії, ти особливий”.

Комусь доведеться покутувати і каратись через страшний гріх. Хтось розколе світ і дасть змогу Арідникові вийти з тіні та боротись головну роль серед духів. Хтось порушить рівновагу і зробить страшну помилку, яку можна буде виправити тільки через століття.

“Від себе не втечеш. Треба або себе прийняти, або себе змінити – третього варіанту нема”.

60-ті роки: Параджанов і гуцули

Юля: Параджанова ми вперше зустрічаємо вже на Гуцульщині. Він неспішно прогулюється, дихає гірським повітрям, проникається духом, розглядається і надихається… і привертає увагу місцевих, бо виглядає геть не так, як вони.

“За ворітьми раптом побачив незнайомого чоловіка, котрий не поспішаючи, нога за ногою, прогулювався. Він привернув увагу Петра незвичною зовнішністю: невисокий, трохи в тілі, присадкуватий, віком до сорока років, не більше, з розкішними чорними бородою та вусами, а на голові мав крислатого капелюха. Поверх картатої сорочки в незнайомця вільно звисала жилетка від костюма, а на ногах мав два розпаровані черевики різного кольору. Чоловік стояв, схрестивши руки за спиною і задоволено розглядався навколо”. 

Історія Параджанова і Гуцульщини – любов з першого погляду. Любов, яка стала матір’ю для геніального фільму, який пережив всі його творців і увійшов до сотні кращих стрічок всіх часів і народів, хоч у зйомки коли-не-коли втручались розмаїті надприродні сили. Режисер став своїм серед гуцулів і, схоже, зумів осягнути їхню непросту душу, яка вірить і в Бога, і Чугайстра, яка молиться і розганяє хмари. 

Віта: Усі ці колоритні історії – про гуцулів, які везли в літаку триметрові трембіти і гуртом поселилися на квартирі у Параджанова, про плакальниць, яким для того, щоб зіграти свої ролі, потрібен був хтось знайомий у труні, про те, як режисер гуляв на місцевих весіллях та хрестинах – усі вони правдиві. Їх розповідають відвідувачам хати-музею “Тіней забутих предків”, їх охоче переповідає директор місцевої школи, який опікується хатою-граждою Параски Харук, в якій знімали фільм… Усе це “кіношне” минуле в Криворівні – реальному селі у серці Гуцульщини – люблять і дбайливо бережуть. Тому воно так переконливо оживає на сторінках роману.

Мені страшенно сподобалося, як авторка вплела цю режисерську сюжетну лінію у загальне тло роману, як прописала персонажів, спираючись на реальні фрагменти біографій і риси характерів їхніх прототипів. А ще більше припало до вподоби, як вправно передала всю цю гуцульську говірку – колоритні примовки і лайки, фонетичні особливості мови. Її герої – не тіні, а яскраві особи, чоловіки і жінки з плоті і крові.

Наш час: відлуння «Тіней»

Віта: Нашу сучасницю, журналістку Олесю, разом із її напарником-оператором Яремою цікавість до фільму Параджанова приводить у Криворівню. А в цьому селі вона бачить привида непрОстого, який відкриває їй секрет про її походження. Намагаючись розмотати нитку родинної історії, дівчина мандрує місцями, пов’язаними з “Тінями забутих предків”, зокрема, й за океан, адже фільм зустрів гарячий прийом на багатьох кінофестивалях у далеких країнах.

Загалом саме у цій сюжетній лінії, можливо, найромантичнішій з усіх трьох, у цьому часовому проміжку і знаходить ця історія своє логічне завершення. Але мені саме ця частина оповіді – сучасна – видалася якоюсь найменш переконливою і цікавою. А тобі, Юлю?

Юля: Мене, звісно, найбільше захопили зйомки фільму, тож цю сюжетну лінію – зрештою, головну і ту, яка все тримає на собі, я прочитувала швидше, а дарма, адже тут зійшлись всі ниточки, всі стежки з полонин і знайшлись нарешті всі відповіді. Але думка про те, які класні в них відрядження: Париж, Аргентинське узбережжя – довго мене мучила – не чула про такі модні прес-тури. 

“Вони до Криворівні приїхали тільки на два-три дні й невеликою компанією: журналістка, оператор і водій, – аби зняти програму про ювілей фільму “Тіні забутих предків”. Олеся довго виношувала ідею такого матеріалу, бо з дитинства страшенно любила це кіно і сам твір. Її неймовірно вабили всі тінівські герої, те, як тісно переплетено казкове, міфічне та реальне життя. Ще малою щиро вірила, що в лісі справді живуть усі ці чугайстри, нявки і що вони от-от покажуться їй. Коли подорослішала, зрозуміла, що все це – байки, але так і не позбулась стану очікування чогось нереального щоразу, коли пірнала в хащі карпатського лісу чи видиралась високо в гори. У ній досі жила велика дитина, готова сприйняти казкове за справжнє”.

Олеся і Ярема не дарма взялись за “Тіні забутих предків” – це їхня доля. Їх скеровуватимуть духи і непрОсті, і приведуть до того самого джерела, з якого все почалось.

Пряма мова

“Ми знімаємо геніальну стрічку, не забуваймо про це. Нам не можна сліпо ілюструвати Коцюбинського. Хочу, щоби то було не кіно, а поезія, – розумієш Юрку?!! Воно має іскрити звуками, звичаями, віруваннями, ритуалами, заклинаннями. Має горіти!”

“Я ж казав, що то унікальний народ. Такі побожні, а водночас затяті язичники, і це так органічно поєдналось, як у жодному іншому етносі. Вони моляться Богові й тут же задобрюють сонце, б’ють поклони в церкві й ідуть розганяти руками хмари чи замовляти змій, приймають хрещення і бояться арідника чи щезника. Унікальний народ!”

“Вчитись можна роками, а головне – мати отут. – Параджанов тицьнув пальцем в груди Миколайчука. – А цього не дають жодні інститути”.

“Гафійки не бери, – намовляла Параджанова баба Параска, його тіньова радниця з питань дотримання гуцульських традицій, – вона ніц не вміє, йно їнчєти буде. Візьміт Василину з присілки Завоєли: вона вам віплачеси, як вівцє нецеркана. А ше її сестра голосит так, жи потім півсела тиждень з червоними вочима ходит”.

“Я не караю. Караю кожен себе сам. Досить уже того, що ти ціле життя житимеш із цим спогадом. Хотів би я і це забрати у тебе, але такий порядок у Всесвіті: кожен відповідає за все скоєне, і добре, і зле”.

“Так у доброму гуморі домовились знімати вельми еротичну, як на ті часи, сцену, бо тоді оголене жіноче тіло на екрані дорівнювало мало не зраді червоної батьківщини. Параджанов це добре знав, але на те він і був бунтар та злісний ворог радянщини, щоби порушувати правила. Як яскрава особистість, творча людина, дитя фантазії та натхнення, він просто задихався в межах кремлівських догм, тому свідомо їх руйнував, навіть самим своїм виглядом показуючи, що чхав на всі заборони”.

“Ми світу не цікаві, коли однакові. Тільки якщо кожен збереже свою ідентичність, тоді можливий якийсь прогрес. Ми маємо, на чому творити себе. Нам століттями вбивали в голови, що ми кріпаки, хлопи чи молодші брати. А то зовсім не так: ми нащадки великої нації – і те, що тобі намагались прищепити за десятиліття, поки ти мешкав під Москвою, – то все вигадки тої курви Катерини другої. Ми не знаємо, що насправді було перед Київською Руссю і навіть у часи Русі, бо вона, їхня цариця, наказала спалити всі літописи і переписати їх так, як було зручно їй, розумієш? І її вигадки вкладають тепер нам у голови. Ти вслухайся в нашу пісню. Хіба чуєш тільки мелодію і слова? Невже не чуєш її внутрішньої сили, не відчуваєш, що вона пульсує в такт із ритмом твого серця і порухами генів? У ній закладено наш код, наш устрій, за яким жили наші діди, і, дасть Бог, житимуть наші діти”. 

“Які ви нудні з вашими правилами! Життя набагато яскравіше, якщо не сліпо дотримуватись правил. Красунечко, подивіться на ці правила інакшими очима – і ви побачите куди барвистіший світ. Розплющте очі для краси – ви ж не якась зашорена партійна діячка!”

“Хочу підняти тост за моїх любих гуцулів. За моїх земляків, бо ваша земля стала і моєю. Ви фантастично щасливі, що живете на волі – там, де розганяються вітри, де бовваніють прадавні гори та сюрчать цвіркуни, де корівки дзвонять дзвониками і неспішно пасеться отара овець, а вівчар тим часом варить сир. Ви щасливі, бо маєте все це як дар від Бога. А я щасливий, бо маю вас! Люблю вас, рідні мої!”

“Під церквою після недільної Служби Божої позбирались гуцули. Ґазди і ґаздині поставали до розмови, бо ж храмове подвір’я – найжвавіше місце для зустрічей для тих, хто живе по горах і в долину сходить лише до магазину та на молитву. Тут і лоба перехрестять, і про останні плітки дізнаються: хто одружується, хто має любаску, кому корова втекла, скільки коштує сіно, де найліпше продати молоко, скільки овець цієї весни поженуть вівчарі на полонину, котра дівка – курва, а з котрої буде добра ґаздиня”.

“Життя дано нам лише раз, і його треба прожити гарно! А гуцули вміють жити красиво і наповнено. Якщо любити – то відчайдушно, якщо гинути – то за високу мету, якщо співати – то про гори, якщо дихати – то на повні груди”.

“Тіні забутих предків” переживуть усіх нас, от побачиш!”

“У той момент їхні душі переповнювали цілковитий спокій і почуття щастя – такого великого, просто безмежного, якого можна зазнати лишень у горах і на небесах”.

Кому варто читати

Юля: Тим, хто вірить у чугайстрів і нявок, і любить підніматись на гірські вершини. 

Віта: Тим, хто зачарований Карпатами і “Тінями забутих предків”

Кому не варто читати

Віта: Тим, хто терпіти не може “часові стрибки” і кілька сюжетних ліній в межах одного роману. 

Юля: Тим, хто не любить складного сюжетного плетива, а ще тим, хто геть байдужий до міфології. 

Схожі книги

Юля: “Чарівні істоти українського міфу” Дари Корній підготують вас до легендарної частини цього роману. А додатково варто глянути кілька фільмів Параджанова та Миколайчука, щоб бачити їх, мов наяву. 

Віта: “Тіні забутих предків” Михайла Коцюбинського, звісно. Їх варто прочитати навіть перед “Тінями” Марічки Крижанівської, щоб відновити в пам’яті всю цю історію. А щоб відчути магічний світ і поетичне мислення мешканців Карпат, дуже раджу “Яблуко в тайстрі” Валерії Чорней.

(Visited 166 times, 1 visits today)