Тамара Горіха Зерня: «За «Доцю» я взялася з такою ж впертістю, як за волонтерство»

У матеріалі використано фото з особистої сторінки
Тамари Горіха Зерня на facebook

Щоб створити роман «Доця», письменниця Тамара Горіха Зерня провела багато журналістської роботи: годинами розмовляла з волонтеркою із Донецька, яка й стала прототипом героїні. Утім, книжка відразу задумувалася художньою. Дебютний роман авторки здобув перемогу у літературній премії «Книга року BBC» у 2019 році та став однією з найпомітніших книг в українському видавничому процесі. В інтерв’ю для Yakaboo Тамара Горіха Зерня розповідає, як із початком війни вона стала волонтеркою, а відтак і письменницею, як з’явилася «Доця» та яких наступних книг варто чекати від авторки.

Війна багато в чому визначила вас як письменницю. А як виглядало ваше життя до неї? Наскільки присутньою в ньому була література?

Я представляла міцний київський середній клас, заробляла перекладами. Війна увірвалася в життя, коли перші поранені почали надходити у шпиталь улітку 2014-го. У кожного другого — поранення очей, а в мене самої слабкий зір. Пройнялася, підняли клич на допомогу. Першими тоді відгукнулися одеські волонтери. Сказали, що в США можна купити спеціальні маски для захисту очей. В Україну ж їх завозили по 700 гривень за одну. А я ж — комерційна перекладачка, все моє життя пов’язане з рахунками, накладними та закордонними закупівлями. Знайшла, хто продає ті маски в Америці на спеціальних аукціонах. Зареєструвалася, виграла лоти, вклала свої гроші у першу тисячну партію. Потім почала писати на форуми мам із проханнями допомогти. Мені почали надсилати перекази зі всієї України — найактивніше ті жінки, чиї чоловіки пішли на війну.

Так я перетворилася з цивільної людини у волонтерку. Крім окулярів, почали закуповувати й форму зі складів у Чехії, Британії, Штатах. Моя квартира сама перетворилася у склад військового обладнання. У серпні 2014-го познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, музикантом із гурту «Широкий лан» Святославом. Він теж допомагав своїм хлопцям на фронті. Разом ми вирішили поїхати на фронт, щоб побачити, що там відбувається — я вперше. Почалася смуга пригод, яка повністю змінила наші життя. Спершу ми заїжджали на другу, третю лінії, а згодом добралися і до першої. Жили в режимі: 3–4 дні у поїздці, роздачі амуніції, тоді — додому, де ще з тиждень на збір нової партії. Перетворилися на їздових логістів.

Я писала ще дуже молодою якісь вірші, тексти до пісень, але більше для себе, у шухляду — не мислила себе письменницею. Тільки в час війни зрозуміла: те, що ми бачимо і переживаємо, — це наука на все життя. Я не була готовою до того, що війна — це велика сіра зона, яка ніким не контролюється. Люди, що трапляються в цій зоні, можуть бути як своїми, так і ворогами. Мирне у довоєнні часи населення почало жити під обстрілами, що не вщухають. Осмислювала це все, поки не вирішила написати.

Вочевидь, ви багато передали героїні «Доці» зі свого особистого досвіду…

Так, зокрема те, що стосується польового волонтерського досвіду. Але є й реальні прототипи героїв. З однією жінкою ми були знайомі до війни по робочих справах. А потім ми з нею випадково зустрілися на базі розвідки — вона стала ефективною координаторкою розвідників. Я знала, що вона з Донецька і багато чула про її подвиги, про те, як відчайдушно вона боролася в перші місяці окупації, довго не покидаючи місто. Вона оповідала про небезпечну підпільну боротьбу, свою і друзів. Коли у 2016 році я вирішила, що писатиму книгу, її розповіді сиділи в мене в голові.

Як у вас з’явилася ідея цієї книжки?

Я перейнялася тим, як ми програємо в інформаційному плані. Росія бомбить не тільки новинними сюжетами або фейками у соцмережах — така ж сама пропаганда домінує і в книговиданні. Ціла індустрія працює на те, щоб видавати книги, пов’язані з війною на Донбасі: любовні романи, детективи, бойовики. Звісно, їм йдеться не про якість, а про кількість і смисл. Таким чином вони легітимізують правоту у цій війні та приписують українцям жахливі злочини, які насправді вчинили самі. Відбувається романтизація російської участі, героїзація «ополченців». Що зі свого боку робить Україна? Те саме, що свого часу і в волонтерстві, — опирається на власні сили, не має підтримки держави. Спершу у нас з’явилася воєнна література, написана самим військовими: переважно мемуари, щоденники або хроніки конкретних бойових підрозділів і людей. Та всі такі твори розраховані переважно на любителів воєнної прози. Вони оминають ширшу аудиторію пересічних читачів, які просто хочуть почитати щось цікаве.

Окрім того, наші люди бувають вельми критичними до роботи своїх же. Мене дуже зачепила ситуація на одному з книжкових фестивалів, коли не хотіли пускати військовий намет. У коментарях в соцмережах почали писати: мовляв, «ненормальна література», треба дочекатися, коли з’явиться щось вартісне. І ось я задумалася: скільки ще часу має пройти, щоб наші літературні корифеї, члени Спілки письменників, створили щось, на їхню думку, вагоме. Багато хто очікує нового українського Ремарка, але світ стрімко змінюється. Маємо написати щось тепер, а ймовірно, через десять років, війну осмислять в літературі по-іншому.

Я тоді оголосила на фейсбуці, що напишу художню книжку. Розуміла, що для мене, без жодного попереднього досвіду, це величезна робота. До того ж для мене, як професійної перекладачки з погодинною ставкою, особливо відчувається, яким дорогим є час. Готувалася, що для цього слід виділити принаймні рік роботи. (Згодом виявилося: півтора). Для мене цей процес був складнішим, аніж отримання другої вищої освіти. Попри те, я взялася за нього з такою ж впертістю, як за військове волонтерство. Приблизно пів року я збирала матеріал для книжки. Спілкувалася з прототипом своєї героїні, їздила до неї на довгі розмови. Потім почала вишуковувати вимушених переселенців, вихідців із Донеччини та Луганщини. Випитувала до деталей про пережите: які товари стояли на полицях у магазині, який пили чай, із чого почалося усвідомлення всієї серйозності ситуації, що стало тригером, із якої миті варто вести відлік. Ці миті у всіх були різними — і до багатьох я не була готова. Але я намагалася нічому не давати власної оцінки — просто запам’ятовувати, записувати.

Це і журналістська робота.

Так, я за першою освітою журналістка.

А героїня дала вам добро на публікацію?

Я попередньо розповіла їй, що збираюся писати книжку з приблизно таким сюжетом і що фактично потребую для цього все її життя. Попередила, що книжка буде художньою, тому є місце для домислу. З її боку це був великий кредит довіри. Вона говорила зі мною стільки, скільки потрібно, ділилася всім. Згодом до книжки увійшла тільки десята частина зібраного матеріалу.

Окрім розмов, я повністю занурилася у відтворення подій 2014-го. Присвятила багато часу місцевим донецьким форумам. Не тільки на воєнну тематику, а тим, що присвячені архітектурі, спорту, мистецтву. Мені важливо було вловити настрої та позиції. А вони були різними, й з-поміж них я відшукала зокрема і багато комічного. Мене приваблює смішне. У результаті книжка вийшла і трагічною, і комічною — це просто книжка життєвих ситуацій. Спочатку налаштовуєшся на трагічний лад, а потім сидиш хіхікаєш.

Коли я починала писати, не знала, як це роблять інші автори — навіть друзів таких не мала. Тому я почала писати так, як цікаво мені, опираючись на свій читацький досвід. У процесі в мене не було жодних зворотних відгуків чи професійних читачів — хіба що деякі шматочки я виставляла у себе на фейсбуці.

Також у мене не було замовлення від видавництва. Навіть більше — я не уявляла, як узагалі видають книжки. А найголовніше — я не знала, чи це комусь потрібно. Найбільшим викликом було закінчити роботу у безкінечних сумнівах: чи це якісна література, чи зацікавить вона, чи реально це надрукувати? Для мене це була боротьба з самою собою — я не надто впевнена в собі людина в новій для себе сфері. Але тільки тому, що завчасно повідомила, не дозволяла собі відступити.

І все запрацювало: на якомусь етапі мої герої стали реальними. Здавалося, вони сидять поруч, ведуть суперечки, критикують. Я прокидалася з чітким баченням наступних розділів. На якомусь етапі зрозуміла, що вже не зможу змінити сюжет чи вплинути на нього. Знала, як має розгортатися доля героїв і що буде вкінці. На певному етапі я ніби просто записувала все під диктовку, заздалегідь знаючи наступні репліки й повороти. Робота пішла легко.

Коли я видрукувала рукопис, постало питання: що далі? Віднесла до видавництва «Білка», оскільки знала завдяки волонтерству директорку Ірину Білоцерківську. У той день же мені перетелефонували, щоб сказати: готові видавати своїм коштом.

Чому саме окупований Донецьк став місцем дії роману? У нас мало інформації про те, що там тепер відбувається. Чи не виникало труднощів у відтворенні обстановки з огляду на те, що самі ви бували у місті один раз — ще до війни?

Нам навішали ярлики, що в Донецьку всі сепаратисти, прихильники Путіна, що, мовляв, самі у всьому винні. Ми відгородилися стіною від тих, хто залишився. При цьому якось забулося, що Донецьк дуже важливий для України та українства, що багато наших дисидентів мають коріння на Донбасі. Це місто — одне з опорних стовпів українства. Ми в жодному випадку не повинні відмовлятися від цієї території. Об’їхавши з презентаціями багато українських міст, я чула чи не від кожного: у нього там знайомі, родичі. Наше вкорінення на Донбасі дуже міцне, і якщо його рвати, то доведеться по-живому.

Так, я всього раз була в Донецьку, ще зовсім молодою — у 20 років, коли працювала журналісткою. Але труднощів із відтворенням атмосфери не виникало. Ба більше, якоїсь миті з’явилося відчуття, ніби я сама там жила. Основна проблема була іншою: як змусити себе дописати книгу, не підкорившись своєму внутрішньому критику, побороти думки, наче для написання книжки потрібне посвідчення письменника чи ще якийсь дозвіл на роботу.

Чи багато відгуків на свою книжку ви чули від тих, хто мешкає на тимчасово окупованих територіях? Що кажуть читачі?

Передусім варто собі уявити, чого вартує провезти цю книжку через блокпости, передати її з рук у руки. Саме провезення наражає людей на небезпеку. Я впевнена, що ця книжка може бути підставою для арешту. Але люди зважуються на цей ризик. Отримувала багато відгуків: «Усе правда», «Так і є», «Дякуємо вам». Як не дивно, жодного негативного враження від книжки не почула. Люди засвідчують, що все відбувалося саме так, як і описано. Одна читачка навіть сказала, що в неї виникло враження, наче я сиділа біля донецьких будівель і звідти все записувала. Гадаю, описуючи страждання людей з окупованих територій голосом моєї героїні я потрапила у правильну енергетичну хвилю.

Як ви шукали тон оповіді? Там усе пересипане гумором, немає пафосу і героїзації, виникає враження чесної розмови з читачем.

Я писала своїм голосом і настроєм та молилася, аби не стратити цієї тональності. Тон оповіді відображає те, як я ставлюся до дійсності. Іноді, коли сумно і страшно, коли вже нічого втрачати, якраз смієшся найгучніше, знаючи, що в тебе нічого вже не заберуть. Для багатьох із нас стало відкриттям, що те, чого не можна забрати, — це Україна. Для багатьох людей зі Сходу стало те, що вони, виявляється, теж бандерівці. Для багатьох — я знаю зі спілкування — це стало поштовхом почитати про Україну більше та дізнатися, що саме на Донбасі під час Другої світової існував один із трьох найпотужніших підпільних проукраїнських укриттів.

Яким життям живе книжка тепер? Ви згадували в інтерв’ю, що готується друге видання. Чим воно відрізнятиметься від першого?

Воно вже готується. Збираємося доповнити книжку документальним розділом: свідченнями очевидців подій 2014-го у Донецьку. Приблизно на березень планується друге видання в Україні. Перший тираж уже розпроданий, із врахуванням додруку.

Крім того, укладаємо контракт на переклад з одним американським агентством, що дуже зацікавилося книгою. Раніше ми довго шукали перекладачів. Я сама не хотіла братися за переклад, бо це має бути людина, яка пише і при тому є носієм мови. Контракт передбачає і те, що з літа цього року уривки з книжки публікуватимуть у журналах. Також ми знайшли видавця, який поширюватиме і промотуватиме видання. Крім того, частинки книги англійською будуть озвучені на тамтешньому радіо. Якщо все вдасться, книжка матиме перспективу на англомовному ринку.

Також навесні вийде аудіоверсія книжки, її начитуватимуть по 20 хвилин щодня на Радіо: Культура. Покриття сягає й окупованих територій.

Книжка доволі кінематографічна, її доволі легко було б екранізувати. Чи є якісь ідеї з цього приводу?

Чула багато таких думок, але поки що не знаю, як і коли до цього дійде. Уявляю екранізацію у вигляді міні-серіалу, зробленого у стилі «Чорнобиля».

Ви вже звиклися зі своїм теперішнім статусом письменниці? Плануєте писати далі?

Так, мені сподобався і сам процес, і результат. Думаю написати ще одну книжку, але усвідомлюю, що після дебютної її набагато критичніше аналізуватимуть. Мене запитують, чи буде продовження «Доці»? Ні, на мою думку, вона є цілком закінченою. Там залишається простір для фантазії читачів. Я б хотіла, щоб люди ототожнювали себе з героями. Мене радує, що вони повірили в них.

Я не маю попереднього досвіду писання і те, що я роблю, — це підлаштовуюся під сюжети в моїй голові. Так я зрозуміла, що наступною моєю книжкою стане детективна історія, де головний герой або героїня працюватиме барменом. Одного ранку я прокинулася з чітким розумінням того, що події мають відбуватися у замку, який відбудовують. Мені вдалося знайти такий замок — палац графа Шувалова у місті Тальне на Черкащині — і домовитися пожити там, побачити, як усе влаштовано, пройнятися атмосферою.

А оскільки сама я не бармен, але волію прожити цей досвід, збираюся на стажування в один із київських барів. Змішуватиму коктейлі та спостерігатиму за людьми.