Є письменники, яких чим більше читаєш і слухаєш, тим більше хочеться читати та слухати й далі. Так само є і книжки, у яких можна жити, проживати ці тексти раз за разом. А є «комбо» – як, наприклад, нова збірка короткої прози від Тараса Прохаська «Так, але…», яка стала однією з найочікуваніших новинок 2019 року. Її вереснева презентація у Львові зібрала повний зал відвідувачів. І хоч більшість читачів сподівалися від Тараса Прохаська усе ж нового роману, а не збірки есеїв, та після прочитання самої книжки їхні шанси залишитися розчарованими вперто прямують до нуля.
Прохасько, якого знаємо і любимо
Так вже склалося, що усе, про що говорить чи навіть думає Тарас Прохасько, автоматично перетворюється на літературу – самим лише процесом говоріння і думання. Штука також в тім, що у фокусі рефлексій письменника опиняються доволі прості й буденні речі, як-от фіранки чи каміння, старі меблі, балкони, сни. Але тільки Прохасько вміє викликати до них несподіваний і новий, щирий інтерес: виявляється, не усе те, що дріб’язкове й незначне, є неважливим. Скоріше, навіть навпаки: найбільш мізерне, на перший погляд, в нашому житті і надає йому в сумі справжнього сенсу. Отож, мабуть, звідси і береться оте уточнююче «але» після стверджувального «так». Ми можемо стикатися із чимось щоденно, звісно; однак варто поглянути на це щось з іншого ракурсу, щоби пізнати його по-справжньому.
«На жаль, люди – більшість дуже різних людей – схильні пізнання сприймати як творення. Тобто, якщо я чи ми щось дізналися, щось відкрили, то це і ми сотворили. І це має наш сенс. Натомість справжня, безлячна, незагрозлива довіра – це довіра до невідкритого нам сенсу існування цього світу. Роби, що можеш, але знай, що не знаєш, нащо ти є, пізнавши нарешті, яким ти є. Знай, що мусиш бути в потемках, бо так треба. Тепер можеш оберігатися, бажати і володарювати»
Лаконічність – сестра таланту
Невелика за обсягом книжка «Так, але…» вмістила 34 лаконічні тексти, кожен – приблизно на три сторінки. Тобто, фактично, це формат колонки, з яким вже встигли добре запізнатися українські читачі завдяки Олександру Бойченку, Юрію Андруховичу, Андрію Любці та іншим. Але атмосферу Прохаськової збірки в цьому випадку творить не тільки слово. Книжка вмістила також зо два десятки ілюстрацій у виконанні художниці Олени Придувалової. Вони дуже яскраві і промовисті, навіть дещо по-дитячому безпосередні, що дуже доречно в контексті дитячих спогадів Тараса Прохаська, які теж знайшли своє місце в кількох нарисах:
«Коли ми з братом були малі, то уявляли собі, що рай – це летюче дуже високо ліжко із цілою купою найкращих книжок. Можна лежати, читати про те, що бачили інші люди, і самому дивитися на землю, регулюючи силою бажання висоту, не опускаючись до неприємних деталей»
Окрім теми дитинства, уже традиційно для себе Прохасько продовжує розвивати тему тривання в мові, єдність людини і природи (насамперед, звісно ж, йдеться про Карпати), рефлексує з приводу своїх нових досвідів – наприклад, принад батьківства у зрілому віці, довготривалих прогулянок рідним містом. Все це наповнює якимось особливим змістом усе навколо. І треба віддати письменникові належне за його чесність – він не боїться здатися комусь нудним, просто залишається таким, яким є: спокійним оповідачем, розміреним, дещо меланхолійним, але разом з тим критичним і тверезим.
«З одного боку, Україна – це Європа, тут такі самі люди, почуття, тут європейська культура й історія, вона безпечна, сентиментальна, привітна, багата, з певного погляду вона європейськіша у своєму часовому відставанні від визнаної Європи. Але, з іншого боку, вона є дивною, екзотичною, загадковою, переповненою красою й абсурдом, нераціональною, суворою і жорстокою у наймальовничіших моментах»
Так, але…
Якщо ви могли подумати, що Тарас Прохасько і в новій своїй книжці знову такий-собі карпатський ельф з паралельної реальності, який розповідає про рослини й генетику, то так, але… Серед побутово-філософських нарисів неможливо не зауважити світоглядного акценту. Наприклад, в есеї «Маленький туалетний шкіц» автор вдається до роздумування над, здавалося б, банальною річчю – «туалетним питанням», а саме – відмінною різницею в тому, як до нього ставляться у Східній Європі. А доходить до висновків, в яких простежити «туалетний слід» годі:
«Починаючи від народження у пологовому будинку, легша або гостріша в’язнична атмосфера супроводжує наших людей впродовж цілого життя. Дитячі садочки, школи, лікарні, поліклініки, бюрократичні установи, армія, залізниця, суди, міліція-поліція, комунальні служби, морг і цвинтар – все побудоване за законами, в яких головним принципом є презумпція винуватості. У кожному разі ти вже винен, щойно переступаєш поріг будь-якої із цих установ».
Тому читаючи «Так, але…», не забувайте, хто його написав: отже, завжди залишайте місце для відкриття і подивування, мовчазної згоди, категоричного «так» чи пом’якшувальної обставини, яка криється під кожним «але».
Кому читати
Палко закоханим в сучукрліт, фанатам творчості Прохаська, тим, хто хоча б раз в житті слухав, як він говорить, хто вірить в прості дива і прекрасність життя, не втомлюється відкривати для себе невідому історію і любить Карпати.
Кому не читати
Навіть страшно подумати, яким це людям можна порадити НЕ читати Прохаська. Я таких не знаю 😊
Також радимо читати
Тарас Прохасько «НепрОсті», «Лексикон таємних знань», Олександр Бойченко «Країна за Збручем», Юрій Андрухович «Тут похований Фантомас», Анджей Стасюк «Фадо».
749 thoughts on “«Так, але…»: про що розповідає Тарас Прохасько у своїй новій книжці”