Містичний реалізм у галицькому містечку: уривок з книги Роксолани Сьоми «Світи суміжні»

До Форуму видавців у видавництві «Легенда» видадуть книгу української письменниці та журналістки Роксолани Сьоми «Світи Суміжні». Головна героїня книги – Казимира – практичний психолог, часто переїздить із міста до міста через специфіку роботи чоловіка. З паранормальними явищами вона подеколи стикалася й мешкаючи за попередніми адресами. Одначе там не ставалося чогось небезпечного. І лише переселення до галицького містечка Ж., куди Михайла направляють відроджувати алебастрові промисли, замалим не обертається для них загибеллю доньки. Іноді доводиться заплатити велику ціну, аби зрозуміти, що минуле й сучасність мають куди більше спільних таємниць, аніж бачиться на перший погляд.

Блог Yakaboo публікує уривок з книги.

Квітень, 1936

Тереза, тонка й висока, як стебло ковили, із вінком доладно викладених на маківці хвильок русявого волосся стояла над кар’єром, спостерігаючи, як справно працює її мурашник – алебастрова копальня. Було у праці простих каменоломів щось божественне, від молодшого покоління титанів, які не наважилися встрявати в боротьбу з богами-олімпійцями, а погодилися служити їм, чесно опікуючись тими чи тими сферами буття. От і ці, міцні й жилаві, чоловіки натхненно трудилися на славу своєї повелительки.

Не кваплячись, ніби мали на працю цілу вічність, на чистій жилі вони намічували розміри майбутньої заготовки, далі по визначених лініях на невеликій відстані один від одного пробивали пасками – короткими металевими ломами – отвори. Затим методично й розмірено заганяли в них шпиці – міцні залізні клини, завдовжки тридцять-сорок сантиметрів. Сріблисто-біла скеля рипіла, потріскувала, пручалася, та сила чоловічих рук і твердість доліт поступово й неминуче відокремлювали заготовку від моноліту. Відщеплену брилу якомога м’якше опускали на землю, та вага каменю однак стрясала довколишній простір хвилями моці й краси.

Довкола того безформного уламка, як довкола шматка м’яса, миттю згромаджувалася інша група мурах-каменярів із зубилами, долотами й молотами. Вони краяли камінь за призначенням: на «брус», «плиту», «пасок», «колонку» чи «болванку», а Тереза, споглядаючи з висоти за їхньою метушнею, сама із собою бавилася – відгадувала, що з якого шматка вийде. І вбачалися їй у тих наразі безликих заготовках стрункі колони, чудернацькі балясини, ніжні статуї, делікатно орнаментовані таці, грубше різьблені ніжки для столів, а ще – підставки для годинників, попільниці, цукернички, флакони, вази, лампи, абажури, чаші й десятки інших предметів, що додавали загалом маркітному людському життю радісних барв і мистецького вдоволення.

І до всього цього вона була причетна. То її маєтність. Узагалі, якби не її пристрасть до справи й людська жертовність, нічого цього не було б. Не було б потужного, одного з найкращих у Другій Речі Посполитій виробництва, не було б слави, що сягала за моря й океани, не було б грошей, та, власне, і шлюбу її не було б. Бо якби не фінансова криза, що спіткала батька по великій во́йні, то вона, його єдина донька, певно, мала б ширший вибір і не мусила б іти заміж за нелюбого чоловіка. Може, нині гуляла б десь у Версальських садах чи плавала на гондолах венеційськими каналами. Хтозна. Жіноча доля – як двокрила кленова насінина, підхоплена вітром: куди занесе, там і висіється. Та хотілось би благодатнішого ґрунту.

Тереза обігнула кар’єр і твердим кроком рушила в майстерню – осередок містифікаторів, які незбагненним чином оживляли безживний камінь, надаючи йому подоби мистецьких витворів. Тут теж гуло, як у вулику. Дзижчали токарські верстаки, привезені із самої Італії, дзенькотіли бійки й клевці, шипіли напилки, зумкотів шмерґелевий папір. Алебастрова пудра непорушно висіла в повітрі, огортаючи все довкола м’яким молочним серпанком, ніби мала охоту приховати від стороннього візитера щось суттєве, значуще.

Тереза окинула робітню прискіпливим оком – усе тут функціонувало як годинниковий механізм. Бо часом бувало, поки не шлякнеш, то й справа з місця не зрушить. Але то стосувалося радше підмайстрів і чорноробів. Скульпторів і майстрів силувати не доводилося.

У кутку, коло лави вивершених, готових до встановлення скульптур, що символізували хресну дорогу Христа, працював Йосиф. Його жилаві, з вузлуватими пальцями руки ніжно, ніби сповивали немовля, обробляли «на мокро» статую Ісуса з хрестом на плечах. Після ґрунтування віденським вапном він натирав фігуру меленою сіркою. Просто на очах камінна твердь набувала теплоти, відтінку, уподібнювалася до живої плоті, вилискувала, світилася й ніби оживала.

«Спосібний то чоловік, хоч і не вчений, вогонь має у серці, а в пальцях – чуття. Шкода лишень, що доньку таку непутящу виховав…» – подумала радше зі співчуттям, аніж з осудом, споглядаючи роботу майстра.

Позаду вчулися дрібні кроки. Тереза обернула голову. До робітні увійшла Ядзя, відома львівська скульпторка, яку їй вдалося спокусити роботою на своїй мануфактурі. У цей час Ядвіга працювала над вісьмома сценами з життя Христа для південного вівтаря й шістьма композиціями, присвяченими Богородиці, для північного, що мали бути встановлені у Вірменському соборі. Власне, Йосиф був її підмайстром.

— Доброго здоров’я, Ядзю! Встигаєте? – спитала для годиться, бо й так знала: скульпторка не підведе.

— Вітаю, Терезо! Так, усе встигаємо. У мене ж дві пари рук, – Ядвіга щиро усміхнулася, лукаво примружила очі й кивнула вбік Йосифа. – Часом здається, що в нього – і мій розум, і навіть моє серце: хоч би що загадала – усе зробить так, як я собі то уявляю.

Тереза підвела брову. Здалося їй, що в очах скульпторки – молодої, веселої й надзвичайно обдарованої жінки проскочила іскра. Іскра, призначена простому чоловікові – Йосифові. Чи то лишень здалося? Дивно було б, якби між ними виникли якісь взаємини, але в житті всяко буває. Що дивуватися?

— Ну працюйте. Боже помагай!

Задоволена з того, що терміни замовлення будуть витримані, а отже, й рахунки вчасно сплачені, Тереза сіла в бричку й рушила до палацу. Душу гріли розмисли про улюблену справу. Та й тут, при камені, вона завжди чулася органічно, собою, бо не мусила натягати маски люблячої дружини, дбайливої матері чи благочестивої світської дами. Камінь не потребував поштивості й сентиментів – лишень істинної пристрасті, чистої, як дистильована вода.

Твердими, немов маршування, кроками Тереза увійшла до палацу, цвьохнувши парадними дверима. Стягла з рук і кинула на бюрко тонкі мереживні пальчатки.

— Ганно, приготуй мені сіру шовкову сукенку, ту, що з френзлями на паску… – звеліла без привітань.

Покоївка саме порядкувала над каміном: обтирала від пилу годинники й статуетки, рясно наскладані на портику. Вона рвучко обернулася, зреагувавши на наказовий тон, й одразу ж відчула нутряний удар. Ніби хтось щосили влупив кулаком під бороду – аж у мозку почорніло. На мить темінь розсіялася. Та щойно Ганна розкрила рот, аби сказати «добре, пані», як ув очах знову стало чорно-чорно. Клац, і світло згасло.

Отямилася від того, що хтось немилосердно гамселив її по щоках. Аж смикнула головою, намагаючись уникнути чергового ляпаса.

— Ну, дякувати Богу! Ганно, що тобі є? – побачила над собою спантеличене обличчя Терези.

Її зіниці перестрибували з Ганниних очей на ніс, губи, шию, груди, стиснуті вузьким вбранням, і знову намагалися перехопити погляд. Здавалося, ніби вона боїться пропустити повз увагу щось доконечно важливе. Покоївка не витримала, відвела затуманені очі.   

— Нічо’, пані, певно змучилася…

— Від чого, Ганно? Я ж тебе ні до чого не силую! Я ж тебе шкодую… бачу, що ти вагітна…

— Шо? Вагітна… я? Нє, то неправда! – закивала головою служниця, а з очей по-зрадницьки, не питаючи, чи пасує плакати перед пані після такого викриття, пирснули сльози.

— Ганю, – невідь чого злагідніла Тереза. – Ти так не побивайся. Ще не пізно. Віддамо тебе за Миколу, то лиш сліпий не бачить, як він тебе…

— Шо?! – Ганна аж смикнулася зі злості, бо нізащо, ніколи в світі не пішла би за того необтесаного селюка!

— То ж то, певно, і його дитина? – тепер уже в очах Терези читалася зловтіха і навіть глум.

— Нє! Нє! Не Миколи! – взялася бунтувати Ганна. Вона звелася на лікті й почала відсуватися від Терези, захлинаючись одночасно слізьми, потрясінням, соромом і страхом.

— А чия? Чия? – вже ніби з притиском допитувалася пані. – Признавайся, Ганно, чия?!

— Кшиштофова! Кшиштофова…

Правда виявилася важчою за камінь. Вирвалася з уст й покотилася передпокоєм, стрясаючи луною цілий палац: Кши-што-фо-ва! Кши-што-фо-ва!

— Що? – тепер уже осіла Тереза. Її тонкі брови зіп’ялись аж на чубок. Обличчя скам’яніло. Вона ніби стала дружиною Лота, тією, яка остовпіла через цікавість до чужого гріха.

— Моя дитина – від Кшиштофа, – твердо, хоч і значно тихіше повторила Ганна. Вона вже здобула опору – сіла рівно, у голові розвиднілося, жилами заструменіла відвага. Готова була до будь-якої розв’язки, й найперше, у разі потреби, – дати відсіч.

Тереза раптом посипалася. Як сіль. Ніби невидимий кулак стиснув і розкришив затверділу грудку. Почав із голови – пані нею дрібно затрясла, немов хотіла скинути з очей непроникну запону. Далі вгору злетіли худі кисті, розкладені на кристали, – заходилися виводити в повітрі умовні знаки чи команди. Якби Тереза мала в руках батуту, то можна було б узяти її за капельмейстера, та, схоже, в такий спосіб вона намагалася впорядкувати власне потрясіння.

— Ганно, не вигадуй. Гріх таке казати…

— Коби лиш того гріха! – і собі змахнула руками-крилами покоївка. – Хіба ти не бачиш, шо він не любить тебе? – осміліла, як поранена рись перед нападом, їй-бо нічого було втрачати. Ніби пані водномить стала їй рівнею, ніби емоційно-фізична залежність від того самого чоловіка виклала їх на один щабель соціального й матеріального статусу й тепер, при розмові, панібратство між ними цілком пасувало. – Бо він мене любить! – забила останній цвях у домовину Терезиного відкриття.

Пані обважніла, набрякла, тонкошкіре обличчя ніби зсередини наповнилося вологою, парою, що ось-ось зірве покришку й вистрелить навсібіч окропом. Але вибуху не було. Зблідла й заціпеніла вона підвелася, обсмикнула сукню і, пробиваючи гострими підборами скрижанілу тишу дому, повільно рушила геть.

Ганна дивилася на її тонку й високу постать, що похитувалася в ході́, мов прутик на хвилях, і почувалася ні в тих ні в сих. Їй було би легше, якби Тереза викричалася чи навіть ударила, але ж ні, вона не стала принижуватися сама й ґабзувати покоївку-суперницю. Не панська то справа – з’ясовувати стосунки з челяддю. Хай так, у будь-якому разі Ганна відчула неабияке полегшення – з плечей упала непосильна ноша, що стільки часу пригинала її до землі. Те, чого вона найбільше боялася, сталося: Тереза дізналася правду.

(Visited 356 times, 1 visits today)
Yakaboo
Yakaboo
Найбільша online-книгарня України. Любимо книжки понад усе:)