Війни пам’яті навколо постаті Василя Стуса активно точилися ще за його життя. 2018 року, коли письменникові могло б виповнитися 80 років, розпочалася нова хвиля спроб переосмислити його життя і творчість. Її результати вийшли друком і у кінопоказ, викликавши неабиякий резонанс цьогоріч. Мова йде, зокрема, про «Справу Василя Стуса» — збірку документів архіву КДБ, укладену Вахтангом Кіпіані, а також про книгу «Заборонений» Сергія Дзюби і Артемія Кірсанова. Саме назву останньої має фільм цих же авторів. То яким же постав відомий поет, літературознавець, правозахисник і перекладач у цих дзеркалах історії?
Шляхом до канонізації у літературі
Аби не повторювати те, чого нас усіх вчили на уроках з української літератури у школі, зосередьмося на тому, що робило Стуса відмінним від інших поетів-шістдесятників та чому він увійшов до канону.
Василь Стус, як і Володимир Сосюра, був одним із небагатьох українських письменників, які виросли на Донеччині (хоча й народився у Вінницькій області). В усьому ж іншому молодість та початок професійної діяльності поета були цілком типовими: закінчив історико-філологічний факультет педагогічного інституту міста Сталіно (тодішня назва Донецька), працював у бібліотеці, пізніше – у школі як вчитель української мови та літератури. Згодом – проходив військову службу. Перекладав німецьких поетів Рільке і Ґете, а також Лорку українською. У той самий час почав писати і сам. 1959 рік – дебют у «Літературній Україні». Також спробував себе у типовій для письменника професії редактора (газета «Соціалістичний Донбас», 1963 рік). Культурні зрушення, десталінізація під час хрущовської «відлиги» вочевидь вселяли надію та заряджали ентузіазмом таких, як Стус. Наступним щаблем кар’єри, що було логічно, стала аспірантура в Інституті літератури у Києві. Здавалося б, до світу великої науки та вершини Парнасу було рукою подати. Але приблизно від 1963 року усе пішло за сценарієм, який був немислимий та незбагненний для «нормальної» радянської людини. Василь Стус починає шлях політичного дисидента, першим яскравим епізодом якого став протест проти арешту Івана Світличного на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова у кінотеатрі «Україна» 1965 року.
Відтоді уся літературна діяльність Василя Стуса переходить на підпільний рівень «самвидаву». Кар’єра літературознавця також завершується миттєво – виключенням з аспірантури. Тож створення сім’ї, обростання колом контактів з українськими митцями, літературна творчість у кінці 60-х років приходять у життя поета всупереч остракізму з боку державних установ. У цей час з’являються його «Круговерть», «Зимові дерева». Остання була видана українською діаспорою у Лондоні та усіляко критикувалася як «декадансова» у СРСР. Далі, як відомо, – перший арешт у 1972 році, створення його найвагомішої праці «Палімпсести» та другий арешт у 1980 році. Сумні, або ж навпаки полум’яні, поезії Стуса відзначалися багатим лексиконом автора та багатою образністю. Трагічна і загадкова смерть у в’язниці 4 вересня 1985 року сприйнялися сучасниками як мучеництво, що остаточно канонізує Стуса як поета та громадського діяча спершу серед антибільшовицької еміграції та дисидентів, а пізніше – і на уламках колишньої Радянської імперії. Постійні заходи вшанування пам’яті письменника відбувалися від початку 90-х у Донецьку, а твори Василя Стуса почали вивчати у середній школі.
«Справа Василя Стуса» та перші війни пам’яті
Зібрані у книзі Кіпіані протоколи допитів, обшуків, судові постанови та інші документи значною мірою проливають світло на особистість поета, оперативно-розшукові дії КДБ та хід судового процесу.
Зрозуміло, що першою битвою пам’яті за життя поета була баталія з офіційними установами та літературними критиками, такими як Арсен Каспрук, які давали розгромні рецензії на твори опального поета, чи такими як Артеміда Супряга, яка під час першого заслання Василя Стуса у журналі «Ленинское знамя» написала їдку статтю-памфлет «Друзья и враги Василя Стуса». І, варто сказати, що радянська система досягла певних успіхів. Про поета не чули у широких колах. Лише завдяки листуванню з еміграцією поетичні та публіцистичні твори Стуса час від часу виходили то у Британії, то у Німеччині… У засланні було вжито низку заходів, які унеможливлювали надсилання поетом своїх віршів назовні.
Переломом у веденні мнемонічних воєн стало перепоховання Василя Стуса на Байковому кладовищі та реабілітація у 1990 році.
Документи, викладені у книзі, руйнують міфи, які озвучують на лекціях досить поважні викладачі університетів, зокрема, про те, що «Стуса, як і Шевченка, покарали за вірші». Звісно, вірші також підкріплювали офіційне обвинувачення за статтею 62 (антирадянська агітація і пропаганда), яку інкримінували письменнику. Так, у вироку від 7 вересня 1972 року чорним по білому зазначено, що «в 1965-1972 роках написав 10 документів антирадянського наклепницького змісту, в тому числі: два листи, що починаються словами «Шановний Петре Юхимовичу…», рукописи: «Привид бродить по Європі…», «Ми живемо в дуже цікаву епоху….».
Не взяття до уваги іншої, крім поетичної, діяльності Василя Стуса робить його постать однобічною, штучною та блідою. Адже очевидно, що як учасник «Гельсінської групи» Стус не стояв і не міг стояти осторонь громадянської протестної діяльності.
Медведчук vs Кіпіані. Чим заважає книга народному депутатові?
2 жовтня почався розгляд справи за позовом народного депутата від фракції «Опозиційна платформа – за життя» Віктора Медведчука проти журналіста Вахтанга Кіпіані. За повідомленням «Громадського радіо» через те, що позивач не з’явився на засідання суду, розгляд справи перенесено на 13 грудня.
Прочитавши один із власних розділів Кіпіані «Чи вбив адвокат Медведчук поета Стуса?», не важко здогадатися, що саме емоційні, однозначно звинувачувальні та оціночні судження не сподобалися Віктору Володимировичу. Саме через них політик вимагав від ТОВ «Видавництва “Vivat”» та автора вилучити з обігу усі 2700 примірників книги. Як повідомляє «Громадське»: Віктор Медведчук посилається на 9 епізодів з книги, яка містить 688 сторінок і їм потрібно перевірити достовірність усіх цитат.
Мова йде про такі цитати:
- «…розпинав поета (мається на увазі Василя Стуса) — призначений державою адвокат Медведчук»;
- «… Вітє, що виховувався у родині політзасланця …кажуть — шуцман (шуцман — працівник охоронної поліції Третього рейху)»;
- «… чи була можливість у Стуса обрати «менше зло». Проте є фактом, що наданого, підтримуваного держбезпекою адвоката звали Віктор Медведчук»;
- «Адвокати відверто «відбували номер», не забуваючи, правда, здирати гонорари з убитих горем родин…»;
- «…шістка комуністичної системи Медведчук…»;
- «… син поліцая…»;
- «…Медведчук на суді визнав, що всі «злочини», нібито вчинені його підзахисним, “заслуговують на покарання”»;
- «… він (мається на увазі Віктор Медведчук) фактично підтримав звинувачення. Навіщо прокурори, коли є такі безвідмовні адвокати?…»;
- «Злочин перед поетом юрист Медведчук здійснив ще й тим, що не повідомив родині про початок розгляду справи… Боявся КГБ чи просто завжди був циніком та аморальним типом?».
Так чи інакше, дискусія щодо вини адвоката Медведчука існує у суспільстві уже багато років, і кожна зі сторін має свої аргументи, до яких апелює. Віктор Володимирович неодноразово у своїх відеозверненнях та у мережі інтернет наголошував на неможливості ефективного захисту підсудного в умовах законодавчої та судової системи СРСР 1980-го року. Однак, фактом лишається те, що реабілітовано Василя Стуса ще було саме за радянським законодавством у 1990 році на хвилі «Перебудови».
Курка чи яйце? Книга чи сценарій?
Очевидно, що наївне сприйняття сучасними пересічними українцями будь-якого фільму чи книги із сюжетом про попередні епохи, перетворює ці твори художнього (у першу чергу) мистецтва на «метаісторію». Тому книгу Сергія Дзюби й Артемія Кірсанова «Заборонений» (видавництво «Фабула»), як і їхній фільм, можна (точніше, доводиться) розглядати як певне дзеркало історії для сучасників.
Який би дивний вигляд це не мало для переважної більшості української публіки, але фільм «Заборонений» буде первинним щодо однойменної книги. Ось як про це у інтерв’ю для «Укрінформу» говорить сам Сергій Дзюба: «Те, що ми пишемо спочатку сценарій, а потім книгу, відбувається тому, що ми насамперед сценаристи, і вже 14-й рік разом створюємо сценарії. А шлях письменників ми ще тільки починаємо».
Якщо порівнювати книгу і фільм, то впадає в очі класична, крім кількох ретроспектив, хронологія фільму, натомість, сюжет книги (мікророману або повісті) має кільцеву структуру з обрамленням із постійними стрибками у часі. Так, мова йде від Людмили Петрової – медсестри та колишньої аспірантки, яка досліджувала творчість Василя Стуса. Героїні випадає нагода дізнатися про обставини загибелі Василя Стуса від полковника КДБ Віри Холод, яка перебуває на смертному одрі. Книга складається із декількох розділів, натомість, кінострічка – лише з 3-х, де перші 2 частини побудовані на реальних подіях. Художнє припущення авторів починається у 3-й, найбільш гостросюжетній, кульмінаційній частині фільму. У книзі ж головна героїня сучасної сюжетної гілки постійно перебуває у роздумах про долю Василя Стуса, пригадує чи цитує його поезії. Тому лише підготований читач може розрізнити реконструкцію подій 70-80-х років та вигадану частину.
Поза сумнівом, книга, як і фільм, тримають читача/глядача у напрузі до самого кінця та викликають катарсис.
Що не так із «Забороненим»?
Що ж до історичності «Забороненого», то до нього можна ставитися приблизно, як до чогось на кшталт «Сімнадцяти миттєвостей весни» чи «Капітана Алатрісте», де серед персонажів є чимало реальних осіб, проте, сюжет рухається навколо вигаданої історії. Проте, на відміну від «Алатрісте», на жаль, у тексті відчуваються певні прогалини у знанні епохи. Так, словом «агент» у СРСР могли називати лише осіб, що співпрацювали з органами, себто, інформаторів. Тому псевдо антагоністки Агент «Тетчер», яка входила до офіцерського складу, виглядає незграбно, так само, як і часто «картонні» неадекватні репліки спецслужбістки, що помирала.
Проте, значно більше нарікань викликає кінострічка. І тут варто навести коментар Оксани Забужко:
«…Ми втратили відчуття людей тієї доби… …В’язаний жилетик, який на Аллі Горській у 1968 році ніяким чином не міг бути, тому що мода на в’язані жилетики з’являється у 1974 році. І це велика різниця стилю, моди, різниця в декорі, дизайні, у жіночих зачісках… Цього вчать у кіношколах. І людина, котра володіє відчуттям єдності стилю, не втелющить анахронічно кофточку 70-х на героїню 60-х… … Стус, як усі, зрештою, персонажі, видно, авторам фільму психологічно незрозумілі… Стус постійно вигукує пафосним голосом актора-аматора шкільного театру якісь фрази з підручника, в абсолютно неадекватних ситуаціях… Потім ти розумієш, що саме так його мусили бачити слідчі… Дуже карколомний сюжет з вивозом, убивствами. Десь можна прийняти і таку версію, бо, парадоксальним чином, вони використовують достеменні факти, факти біографії… Справді керівництво «зони» загинуло. Але те, як це подається, увесь цей «Раша-Болівуд»… Увесь екшен цього фільму, про те, що відбувається на «зоні»… Ми у світі російського кінематографа! На «зоні» відбувається вбивство. У даному разі вбивство якогось політв’язня, який пише якісь вірші і вигукує якісь дурацькі текстівки… Перед нами сиділа родина, шістдесятницька. Онуків привели. Приходимо ми. І стоїть старенький і схвильовано шепоче: «хоч би не повторилося, ми ж це пережили». І тут я зрозуміла, що таке маніпуляція, що таке підсовування фальшивої пам’яті навіть живому свідкові. І цей дідусь виявляється обманутий, бо він підкуплений тим, що, про те, що він мусив мовчати, тепер заговорили з екрану. І тепер він готовий пробачити фільму все…».
І тут важко не погодитися з письменницею. Адже навіть одяг головного героя часто мав вигляд, як у «гостя із майбутнього». То що уже казати про дрібніші деталі та суперечливі моменти.
Канонізація та деканонізація письменників та їхніх книжок – складний, вряди-годи, болючий процес. Літературознавчі, художні, документальні книжки і фільми про авторів – це ті дзеркала, у яких за ідеальних умов можна розгледіти людину свого часу, її талант, особисті драми, слабкості, недосконалість, властиву кожному. Поза сумнівом, Василь Стус заслуговує на увагу дослідників та митців сьогодні, коли битви пам’яті тривають і у Донецьку, де барельєф письменника зі стіни його рідного факультету було демонтовано, і у Києві, де відбувається судова тяганина за книгу. Очевидно, що будуть нові спроби переосмислення життя і літературної спадщини поета, які, можливо, ми побачимо років через 10 уже у нових дзеркалах.
579 thoughts on “Василь Стус у (кривих) дзеркалах сучасності: війни пам’яті”