Денні Ґреґорі — автор книг про малювання й креативність, творчих мемуарів та літератури для дітей. Він чудово знає, що не зміг би творити, якби дослухався до свого внутрішнього критика, цього набридливого голосу, який демотивує і змушує покинути почате, вважаючи свою роботу недостатньо хорошою.
Оглядачки
Віталіна Макарик: Після того, як я подивилася виступ американського блогера і засновника сайту «Whait But Why» Тіма Урбана на TED, образ мавпи мені міцно асоціювався з прокрастинацією. Але ця прекрасна тваринка може втілювати дуже багато. Наприклад, внутрішнього критика, який (як і внутрішній прокрастинатор, до речі) знає своє і плювати хотів на ваші плани і мрії. Денні Грегорі, митець, який пише на тему творчості так дотепно, що його книги одразу потрапляють в ТОПи гумористичних книжок, пропонує познайомитися з цією мавпою ближче…і примусити її нарешті заткнутися. Звучить спокусливо, еге ж?
Юлія Дутка: Мене підкорила ця назва. Я взагалі люблю дієслова, а тут ще й наказовий спосіб! М-м-м… Така мотивація одразу налаштовує на активні дії, тож має працювати. А що написана топовим дизайнером, то читати має бути так самого легко, як естетичний глянець. Хоча, зізнаюсь, спочатку думала, що там буде щось про мавпування, але ж ні. Про ту мавпу, що в кожному з нас.
Моя мавпа
Юля: Моя мавпа не вірить в мене. Твоя мавпа не вірить в тебе. Кожного разу, коли в голові виникає якась божевільна, але дуже креативна ідея, мавпа противним таким голосочком каже: «З цього нічого не вийде», «Навіть не намагайся», «Не пхайся, це не для тебе» або контрольний «Та ти ніколи не доводиш нічого до кінця, а це тим паче не зможеш». Здавалось би, внутрішній критик (мавпа) працює на наше збереження енергії, відсіює нежиттєздатні проєкти, але з іншого боку – яке в нього величезне кладовище вбитих ідей та ніколи нереалізованих планів.
Колись над моїм столом в редакції висів аркуш А4 з величезним заголовком «вбивці ідей» – і коли хтось з колег починав ганьбити чиюсь тему, мовляв її важко, дорого чи не варто реалізовувати, достатньо було ткнути в мій куток – і сказати «Не вбивай мою ідею!». Чимало цікавих матеріалів вийшло, коли внутрішнього критика редакції вдавалось заткнути.
Що ж робити з власною мавпою? Для початку навчіться розрізняти її противний голосочок серед щоденного гулу. А як твоя мавпа, Віто?
Віта: В моїй голові живе ціла сімейка мавп. Це я усвідомила, прочитавши книжку Денні Грегорі. Багато з того, що я вважала голосом страху, невпевненості, тривожною сигналізацією, яка спрацьовує при намаганні вийти з зони комфорту, – все це мавпи, і кожна з них волає про своє. Тривожна мавпа скиглить, що все погано, а буде ще гірше, тому нема сенсу ні за що серйозне братися. «І в тебе й так нічого не вийде», – підтакує їй мавпа-недотепа. Мавпа «А ну його!» під руку з мавпою-дурком заспокоюють, що завтра і позавтра будуть нові дні, а отже – купа часу, щоб написати черговий розділ до книжки чи шматок рецензії, тому можна спокійно вдесяте подивитися «Дівчат Гілмор» або просто повтикати. А ще ж є чорна діра у вигляді мавпи, яка просто поглинає усю твою творчу енергію… І от як з цим боротися?
Те, що мозок нам створює купу перепон, аби вгробити наші ідеї, не було для мене сюрпризом. Сюрпризом стало усвідомлення, що ця умовна мавпа керує по суті всіма нашими деструктивними емоціями і думками, що її, цю некеровану домашню тваринку, носить у собі чи не кожен із нас. І що – так, її можна якось приборкати.
Не перетворюємось на мавпу
Віта: Але найперше важливо зрозуміти: звідки усі ці мавпи беруться у наших головах? Дуже часто мавпа – породження страху. Ти боїшся не впоратися, не досягнути бажаного результату, бути висміяним або незрозумілим? Мавпа помножить твій страх на десять. Особливо якщо ти хочеш творити, експериментувати, запроваджувати якісь новації. Вона знайде купу аргументів і озвучить противним голосом, який ти сприймеш за свій внутрішній. А можливо, вона говоритиме голосом мами, яке запевнятиме, що не варто гаяти час на всі ці творчі дурниці, або ж діда, який картатиме за нерозсудливість і марнотратство. Або вчительки молодших класів, яка поставила двійку за той малюнок, над яким ти пропрацювала весь урок. Або старшокласниці, яка висміяла твої танці.
Бо страх, яким живиться мавпа, дуже часто є породженням травм минулого. Ба більше: Денні Грегорі стверджує, що конкретну мавпу можна успадкувати, перейнявши страхи попередніх поколінь. І тут дуже важливо не лише навчитися їх помічати, пояснювати і заглушати, а й самому не стати отою «мавпою» для своїх близьких. Знаєте, як воно буває: коли стаєш дорослим і маєш своїх дітей, то іноді помічаєш, як з твого рота мимохіть вириваються точнісінько ті ж демотивуючі фрази, які ти не хотіла чути від своїх батьків? Це приблизно так і працює з «успадкованими» мавпами. Але є і хороша новина: можна навчитися усе це відслідковувати і відсікати.
А в тебе, Юлю, як складаються стосунки з твоєю мавпою?
Юля: Моя професія — творча (хоча, звісно, часто це відверте ремісництво, яке не потребує особливих творчих подвигів, та все ж), тож мавпа – мій частий гість. Ми разом снідаємо і разом сидимо за комп’ютером. Ось вона хитає головою, мовляв, пиши вже, а не про мене розповідай. Думаю, нам вдалось приручити одна одну. Як? Я слухаю її, а вона мене. Вона все ще критикує все, що я роблю, але натяки на те, що може раптом залишитись бездомною, все ж час від часу затикають їй пельку.
Для початку: намагаюсь не відкидати одразу жодну з ідей, забракованих мавпою, а занотовую її в загальних рисах, щоб поглянути пізніше, а вже тоді вирішити: варто чи ні таке робити взагалі. Роблю кілька кроків для реалізації і аналізую: добре чи погано, вигідно чи невигідно, можливо, це варто відкласти на пізніше (коли буде більше часу, грошей, натхнення…) або відкинути як недоцільну. Мій спосіб не перетворитись на мавпу – як у Скарлетт О’Хара «Я подумаю про це завтра», якщо сьогодні не маю певності.
Ми з мавпою все ж діяльні панянки, тож нічого не робити для нас не варіант, хоча просто почитати книжечку ввечері теж приємно. Бо ж за читанням теж з’являється купа ідей…
Чим годувати свій внутрішній зоопарк
Юля: Банани краще лишити на десерт (собі), інакше мавпі стане геть добре, а разом з тим вона зробиться цілковито нестерпною. Краще її тримати на дієті з нереалізованого, забутого та відкинутого. Заворожіть її роботою бджілок, покажіть, яким солодким має бути мед… і зачиніть у клітці. Бо вирішувати все ж вам, а не їй. Це ви – розумна істота, а вона – всього лиш мавпа, яка вміє тільки скаржитись, жаліти себе та критикувати все довкола. Напрошується на копняк і добрячий ляпас по мордяці.
Але з чого має складатись її клітка? З вашої поваги до власної роботи (і дедлайнів), з планування та дружньої команди (бо гуртом і мавпу легше бити – чи не так в приказці?). А ще з віри в себе. Мавпа не вірить, а ви вірте, подумайте, чого вже досягли, а це ж тільки початок був! Мавпа хоче, щоб ви були непомітними. А чого хочете ви? Знаєте? Робіть!
Віта: Але для початку – подолайте свій страх. Не бійтеся вийти за межі, до яких звикли, і побути «піддослідним кроликом» для самого себе. Займіться з мавпою армреслінгом, притисніть її до стінки, боріться із нею щодня – тільки так зможете наростити м’язи і прокачати креативність. Автор книжки радить бути працелюбною бджілкою, яка збирає свій мед від творчої праці, але й не забуває про гостре жало (добро має бути з кулаками, еге?).
Загалом, не скажеш навіть, що Денні Ґреґорі відкриває якусь Америку у справі боротьби з внутрішнім критиком. Зберігайте спокій і гостріть вила, їжте кита по шматочку, описуйте птаху за птахою – усі ці знайомі нам фрази означають те саме, що намагається донести він: щоб досягти успіху у творчості, треба бути певним своїх бажань і методично, крок за кроком, рухатися до своєї мети. Але зате він вчить, як візуалізувати оцього «внутрішнього критика» і зрозуміти його природу. А це вже величезний крок до успіху. Адже коли точно знаєш, із чим воюєш, то перемогти його набагато легше.
Пряма мова
«Цей голос постійно каже вам, що те, що ви робите — або ж хочете зробити — або ж іще навіть не хочете, але можете захотіти, — жахлива ідея, яка цілковито зруйнує ваше життя. Він розповідає вам про жахливі наслідки, що можуть вас спіткати. Змальовує те, як далі розгортатиметься — чи не розгортатиметься — ваше життя, якщо ви зважитеся на той чи інший крок. Цей голос намагається стурбувати, налякати, спинити вас.
Цей голос змушує вас сумніватися в собі. Замість ухвалювати власні рішення, ви починаєте відступати, просити поради в інших людей, піддавати сумніву власні погляди, знецінювати всі свої попередні досягнення, відмовлятися від будь-яких слів похвали чи заохочення у свій бік і бути непевним в усьому, що вас стосується.
Цей голос керує не лише словами. Він також впливає і на ваше тіло, ваші нерви, ваші потові залози. Вам може стати недобре на фізичному рівні. Голос упорскує у вашу кров адреналін, закручує вузлом ваші нутрощі, доводить вас до нудоти, змушує вас стікати холодним потом.
Цей голос дуже добре вас знає. Власне кажучи, його навіть можна сплутати із турботливим другом, який намагається захистити вас від жахливого рішення. Вам дуже знайоме його звучання — якщо ви замислитеся, ви навряд чи згадаєте час, коли ще не чули його. Це голос вашого внутрішнього критика, вашої опозиції, вашого обвинувача, утілення всіх ваших турбот. Голос Фатуму.
Якщо ви чуєте його, не хвилюйтеся. Ви не божевільні. Ви не невдаха. Ви такі не одні. Ви просто людина».
Кому варто читати
Віта: Тим, хто переживає кризу творчості або ж має купу яскравих ідей і ніяк не може довести їх втілення до кінця.
Юля: Творчим особистостям, яким важко подолати невіру в себе.
Кому не варто читати
Юля: Тим, хто ставиться до мотиваційної літератури надто серйозно.
Віта: Або тим, хто вважає ці поради даремною тратою часу.
Схожі книги
Віта: У деяких моментах поради з цієї книжки мені перегукувалися з ідеями із «Пташка за пташкою» Енн Ламотт.
Юля: З таких творчих мотиваційок одразу згадується «Пиши» Таіс Золотковської та «WOW-виступ по-українськи» Андрія Степури, які теж опосередковано вчать працювати зі своїм внутрішнім критиком.
12 thoughts on “Як перестати слухати свого внутрішнього критика: огляд книги «Стуліть пельку своїй мавпі»”