Інший Набоков: #ДвіДумки про «Справжнє життя Себастьяна Найта»

Інший Набоков: #ДвіДумки про «Справжнє життя Себастьяна Найта»

«Справжнє життя Себастьяна Найта» — перший англомовний роман Володимира Набокова, виданий у 1941 році. Ця книга про те, як люди губляться в дискурсі та мовних конструкціях, втрачаючи справжню суть, і саме через такі ідеї роман вважають предтечею постмодернізму. Українською його переклав Олег Король для видавництва КСД — й оглядачки блогу Yakaboo вже мають #ДвіДумки про цю новинку.

Оглядачки

Інший Набоков: #ДвіДумки про «Справжнє життя Себастьяна Найта» 0

Юлія Дутка: Років з 10 тому відбулось моє перше знайомство з Набоковим. Це була, певна річ, «Лоліта», яку я ледве дочитала і потім робила їй максимальну антирекламу, бо ж мерзотна до краю книжка. Через стільки років я вирішила дати ще один шанс російському класикові в еміграції. Чи змінилось моє ставлення до нього?

Інший Набоков: #ДвіДумки про «Справжнє життя Себастьяна Найта» 0

Віталіна Макарик: У мене цей роман таких негативних емоцій не викликав (чого не скажеш про героя-оповідача), але Набоков багато років асоціювався тільки з «Лолітою». Звісно, я знала й про інші його романи, але все якось не випадало з ними познайомитися. А «Справжнє життя Себастьяна Найта» таки заінтригувало тим, що його головний герой – письменник, а книжки про письменників я люблю. 

Емігрант побачив світ

Віта: Між обома найважливішими героями роману Набокова, Себастьяном Найтом та його єдинокровним (по батькові) братом-оповідачем В., та самим автором є ключовий спільний знаменник – еміграція. Як і письменник, його герої покидають рідну Росію зовсім молодими юнаками. Сам Набоков перед тим, як осів в Америці (де й видав цей роман), встиг оселитися на певний час у Берліні, повчитися у Великобританії, пожити у Парижі. Своїх героїв-братів він посилає різними шляхами. Себастьян, переконаний англофіл, їде до Англії й насолоджується віднайденою батьківщиною. Оповідач, В., осідає в Парижі й потроху ностальгує за берізками та всім тим, що лишилося на родінє.

Окрім теми ностальгії, до якої не раз апелює оповідач, автор порушує і тему мовної ідентичності: наскільки мова, яка не є для тебе рідною, може стати ідеально піддатливим матеріалом для твоєї творчості? Себастьян Найт стає достатньо відомим і успішним англійським письменником, але з тих фрагментів спогадів, із яких В. конструює історію його життя, стає зрозуміло, що писати англійською йому було непросто: раз по раз він стикався із зауваженнями, що в цій мові так на говорять.

Юля: А ще В. часто говорить про те, що твори Себастьяна добре звучали б російською. Моя університетська викладачка англійської називала це «рашен амерікашен».

Та повернемось, до самого В. і його брата. Еміграція розділила їх, і, звісно, брати могли б бачитись частіше, але були занадто різними, щоб йти на компроміси та їздити один до одного в гості, бути сім’єю, хай навіть на відстані. Навіть тоді сполучення між Лондоном і Парижем було непоганим, і не треба було збирати купу документів… Але В. залишився росіянином у Франції, а Найт зробив все можливе, щоб стати правдивим англійцем. Він і французькою говорив з підкреслено англійським акцентом. 

Після смерті брата В. збирає портрет письменника, брата, якого майже не знав, щоб протиставити його поверховому начерку, створеному якимось там Ґудменом, за описом чоловіком вельми неприємним і корисливим. Він подорожує в часі, шукає очевидців, натрапляє на земляків і не припиняє думати про те, що б було, якби вони не тікали з Російської імперії. 

«Я завжди вважав, – пише він у «Втраченій власності», – що одне з найчистіших почуттів – це туга вигнанця за вітчизною. Мені хотілося показати, як цей чоловік ненастанно, понад силу напружує пам’ять, щоб зберегти живим та яскравим видиво свого минулого: імлисто-блакитні пагорби й щасливі шляхи, живопліт із заблукалою трояндою і поле з кроликами, далекий шпиль і близький дзвоник… Однак над цією темою вже працювали кращі, ніж я, а в мене ще й вроджена недовіра до всього того, що мене вдається легко виразити, тож жодному сентиментальному мандрівникові ніколи не буде дано приземлитися на скелю моєї непривітної прози».

Cherchez la femme

Юля: Зважаючи на те, що наш оповідач – типу парижанин з петербурзькими коренями, не дивно, що в певний момент він почне шукати жінку, щоб краще зрозуміти свого брата, щоб побачити за ліричним героєм справжнього Себастьяна: похмурого мислителя, дещо схильного до меланхолії. Для мене оці пошуки жіночого сліду чи не найцікавіше у творі. 

Спочатку була Клер – жінка-порадниця, берегиня, берегиня домашнього вогнища і текстів. «Назва, – сказала Клер, – має передавати не тему книжки, а колорит». Вона сформувала Найта як письменника і не дала йому спочити на лаврах. Вона – та, з ким він мав би бути. А потім сталась Ніна. Мабуть, саме з її іменем на устах Найт відійшов інший світ.

«Я так і не поставив Ніні запитання, яке само напрошувалось. Чи спадало їй хоч раз на думку, що цей виснажений чоловік, з яким вона так нудилася, був один із найвизначніших письменників свого часу? Що тут питати! Жінка такого покрою має за ніщо книжки й вважає, що її життя цікавіше і захопливіше, ніж сто романів. Якби їй присудили просидіти десь під замком у бібліотеці, то вже до обіду застали б бідолашку мертвою. Я цілком певен, що Себастьян при ній ніколи не говорив про свою роботу: це все одно, що балакати з кажаном про сонячні годинники».

Віта: Ми, власне, як і оповідач, так і не дізнаємося напевне, що було між Себастьяном і Ніною насправді. Якесь світло на ті події могли б пролити листи, але В. їх знищив. І в його уяві ця жінка у житті брата постає не музою, а погибеллю, джерелом смутку і туги, яке й зрештою звело його у могилу. Узагалі, В. до жіноцтва особливої симпатії не має. Тим паче – до жінок вродливих, примхливих, фатальних. Тому увагу, яку мадам Лесерф приділяє йому, сприймає прохолодно, стримано і навіть дещо вороже.

Не жінки його цікавлять. Його пристрасть – біографія брата, яку В. хоче відтворити, зібрати по крихтах. Можливо, тому, що занадто дистанціювався від нього, занедбав братні стосунки й відчуває за це провину? А може, тому, що трохи заздрить творчості геніального Себастьяна?

Творчість як гра в шахи

Юля: Оповідач В., який за своєю суттю більше ремісник, ніж творець, постійно розмірковує про творчість у контексті свого геніального брата, якому ніколи не зможе дорівнятись. Він і не намагається, з нього, здається, достатнього того, щоб торкнутись слави великих, погрітись у променях світила і відпустити, але не забути. Його творчість як намагання залишити у пам’яті, вписати в історію назавжди того, хто його півжиття волів не згадувати. Меморіал для того, хто не цінував братерства, це щось схоже на вишуканий мазохізм. 

«Дж. Л. Коулмен ужив порівняння «клоун, що нарощує собі крила; ангел, що прикидається туманом», і ця метафора здається мені дуже вдалою. Вміло пародіюючи деякі штучки літературного ремесла, «Грань призми» здіймається до небес. Пройнятий чимось близьким до фанатичної ненависті, Себастьян Найт завжди вишукував усе те, що колись було свіжим і яскравим, а тепер зношене до дір і мертве серед живого; мертвечину, що прикидається життям, гримується і перегримовується, а ліниві уми у блаженному невіданні про обман беруть її за чисту монету. Підгнила ідея може бути сама собою зовсім невинна, і можна було б ствердити, що невеликий гріх у тому, щоб і далі застосовувати ті чи інші заяложені теми та стилі, якщо вони досі тішать і розважають читача. Однак в очах Себастьяна Найта найменша дрібниця, як-от заїжджений сюжет детективу, ставала роздутим смердючим трупом. Він не мав нічого проти дешевеньких романів жахіть, бо не переймався банальною мораллю. Його завжди дратувала другорядна література – не третьорядна чи котра там з ліку, бо саме на книжках, які сяк-так годилися для читання, і починається підробка – аморальна з художнього погляду»

І, якщо Себастьян Найт у спогадах та дослідженнях В. постає переді мною як особа з плоті й крові, то В. вперто ховається за кулісами і не хоче показатись. Він воліє бути непомітним творцем, тому що десь йому забракло таланту, а десь, вочевидь, сміливості заявити про себе.

Віта:  …або він хоче зрештою присвоїти собі роль Себастьяна Найта, злитися із ним. Це – лише одна із багатьох інтерпретацій роману, який озвучують літературознавці. Набокову вдалося написати сюжетно досить простий текст, але з надзвичайно складною структурою, над якою сушать мізки й професійні критики, і прискіпливі читачі. Почнемо із того, що «Справжнє життя Себастьяна Найта» – це невеликий роман, в якому є ще кілька романів-у-переказах. Тож він буквально-таки тріщить від персонажів, сюжетних ліній, цитат, образів і метафор.

Крім того, сам Себастьян Найт – попри те, що в оповіді брата постає меланхолійним похмурим самітником – виявляється ще тим жартівником. Як дотепно він «продав» класичні літературні сюжети своєму секретарю, видавши їх за історії зі свого життя! Читаючи біографію Найта, на яку В. нарікає як на неправдиву і примітивну, мало що можна дізнатися про справжнього Себастьяна, зате можна розгадати його натяки і потішитися чудовим почуттям гумору.

І наостанок. Не факт, що перегорнувши останню сторінку цього роману, ви зможете відповісти на типово шкільне запитання «Що хотів сказати автор?». Зате ви трохи краще зрозумієте самого автора, зруйнуєте кілька стереотипів про Набокова та його творчість і, ймовірно, таки отримаєте насолоду від складного, але майстерно написаного тексту. До речі, якщо ви тямите у шахах, вам відкриється значно більше, аніж читачу, який ніколи не грав у цю гру, адже тут повно шахових натяків!

Пряма мова

«Те, що міг дозволити собі Себастьян Найт у випадку з містером Іксом, заборонено мені у випадку з містером Ґудманом. Відвертість Себастьянового генія не для мене: там, де він зумів блиснути, я зумію хіба що нагрубіянити».


«Війна, – прорікає містер Ґудман, навіть не зашарівшись, – змінила обличчя всесвіту». І з великим смаком береться описати ті особливості повоєнного життя, з якими зіткнувся молодик «на тривожній зорі своєї кар’єри»: відчуття якогось великого обману, втома душі і гарячкове фізичне збудження (як-от «прісна похіть фокстроту»), відчуття марності та його наслідок – кричуща вседозволеність. А також жорстокість; повітря досі тхне кров’ю; осяйні кінематографічні палаци; невиразні парочки в темному Гайд-парку; тріумф стандартизації; культ техніки; деградація Краси, Любові, Честі, Мистецтва… і таке інше. Воістину, диво з див, що сам містер Ґудман – як знаю, Себастьянів ровесник – примудрився прожити ці страшні роки».


«Себастьян почувався скутим не через те, що був моральний в аморальних часах або ж навпаки – аморальний в моральних, і не через судомне усвідомлення, що молодість не може природно розцвісти у світі надто вже квапливої послідовності катафалків і феєрверків. Він просто зрозумів, що ритм його внутрішнього буття набагато змістовніший, ніж у когось іншого». 


«Все суще на світі належить до того самого порядку речей, бо така вже цілісність людського сприйняття, цілісність індивідуальності, цілісність матерії, хай там чи вона є, ця матерія. Єдине дійсне число – це одиниця, а всі інші – тільки її повторення» («Втрачена власність»).


«Тілесна любов – це тільки ще один спосіб сказати те саме, а не особлива «сексофонна» нота, яка, один раз почута, відлунює в кожному закутку душі» («Втрачена власність»).


«Мене завжди бентежило, – пише Себастьян Найт у «Втраченій власності», – що клієнти ресторанів ніколи не звертають уваги на одухотворені таємниці, які приносять їм страви, приймають у них плащі в гардеробі й відчиняють перед ними двері. Колись я нагадав одному бізнесменові, з яким обідав кілька тижнів перед тим, що в жінки, яка подала нам капелюхи, була вата у вухах. Спантелившись, він відповів, що жодної жінки не зауважив…»


«Головний герой – це сама книга, що важко дихає, конає і випростовує примарні ноги. На узбережжі свідомості одні за іншими розбиваються думки-образи, а ми спостерігаємо породжені ними речі та істот – розкидані останки зруйнованих життів, мляві фантазії, що повзають по землі й лише згодом розкривають багатоокі крила. Кожен з цих життів – тільки коментар до головної теми».

Кому читати

Віта: Тим, хто не шукає простих шляхів та сюжетів, а також тим, хто хоче пересвідчитися, що Набоков – це не тільки «Лоліта». 

Юля: Тим, хто не має алергії на російську класику.

Кому не варто читати

Юля: Тим, хто на дух не переносить «бєрьозкі» і «родіну».

Віта: Тим, хто любить зрозумілі тексти з нескладною будовою.

Схожі книги

Віта: Тема еміграції мені нагадала про «Клуб невиправних оптимістів» Жана-Мішеля Генассії.

Юля: Шахову тему можна продовжити з твором Набокова «Защита Лужина», а щодо письменницької долі, то можна поекспериментувати з «Правдою про справу Гаррі Квеберта» Жоеля Діккера. 

Yakaboo
Найбільша online-книгарня України. Любимо книжки понад усе:)

9 thoughts on “Інший Набоков: #ДвіДумки про «Справжнє життя Себастьяна Найта»

    Залишити відповідь