Наприкінці 80-х завдяки збігу багатьох обставин у невеликому західноукраїнському містечку Новояворівську, розташованому на самому кордоні з Польщею, виникла справжня музична сцена. Місцеві підлітки зібрали десятки груп, грали зовсім нову музику: панк, метал, нью роментик, хіп-хоп… Згодом із усього того розмаїття з’явився “Скрябін”, що врешті-решт став однією із найважливіших українських поп-груп. Шлях групи до визнання був доволі тривалим і непростим. Минулого року несподівано і трагічно не стало Кузьми.
Чому саме у Новояворівську? Якою була ціна успіху? Чому розпалась давня дружба? Друзі та близькі знайомі Андрія вирушають у спільну мандрівку, щоби пригадати, як усе було із самого початку…Про це усе в книжці “Ми, дороги і Кузьма” Віталія Бардецького від видавництва Фоліо.
Уривок з книжки
Здається, ми були друзями – принаймні, з першої зустрічі в моїй гуртожитській кімнаті між нами виник той невербальний контакт (коли особливо не треба нічого пояснювати), що звично виникає поміж друзями. Добре пам’ятаю «макарони» з волосся на його голові. То були часи, коли слова «The Cure» або «The Sisters of Mercy» відразу ставали маяками для ідентифікації «свій-чужий». Я почав часто навідуватись до Новояворівська, познайомився з рештою місцевих музичних контор. Феноменальний мультикультурний мініполіс, до речі, був цей Нью-Яворівськ. Чому саме тут? Сірчаний хімічний вплив чи близькість до кордону? – ХЗ…Мама Андрія (наших мам звуть одинаково, доньок теж – тільки наголоси у Барбар відрізняються) часто готувала на день щось перекусити, і ми слухали музон по радіо цілодобово.
Згодом була епопея з трипами до Берліна, описана у відомій книжці…
Кузьма був «ходячим» протиріччям. Класичний homeboy поєднувався у ньому з легким на підйом мандрівником, який завжди перебував на низькому старті. Без зайвих розпитувань він приходив на допомогу, а потім просто міг продинамити у найважливіший момент. Справжній патріотизм не конфліктував із суперечливими уявленнями про громадянську солідарність, мудрість – із спонтанними «стрьомними» вчинками…
Парадоксально, але неможливо було на Кузьму ображатись. Якось у домобільні часи я безрезультатно прочекав його дві доби у берлінському пабі, сподіваючись на спільну поїздку додому. Внутрішній навігатор підказав Кузьмі інакшу траекторію. Що ж вдієш з цим, він був індіанським вождем, який розмовляє із стихіями, а ображатись на стихію нема сенсу.
Ми практично не перетинались останніми роками. Спершу це був «синдром Лаври» (вона тут, у Києві, завжди ж встигнеш зайти), потім – мабуть, бар’єри 2004-го. Побачилися вже позаминулого року на концерті «Camouflage» й випивали потім вино під світломузику блискавок і грому в мене коло хати. Говорили про плани – у Кузьми завжди були якісь плани. На тоді, коли. Причому це «коли» у нього було дуже коротким, період між ідеєю та реалізацією був мінімальним. Говорили, що треба поїхати до Берліна удвох – типу 20 років потому – та й зібрати всіх там разом. .. Мені здалося, що його трохи почав харити медійний образ «балагура» – і він був готовим перейти на інший рівень.
Ця книга – якраз не про медійного Кузьму. Тут спогади друзів та знайомих, які були поряд й знають Андрія Кузьменка ще зовсім юним imaginary boy. Наша подорож закінчиться (можливо, тимчасово) на початку 2000-х, коли так званий «золотий склад» «Скрябіна» припинив існування. Далі буде дещо інакша історія.
Погнали!
Віталій «Бард» Бардецький
Читати: Вийшов двотомник усієї прози і поезії Кузьми Скрябіна
29 thoughts on “Спогади про imaginary boy. Уривок із книжки “Ми, дороги і Кузьма””