Василь Слапчук: «У нас тут хата горить, а ми стираємо пил із книжок»

Нещодавно з’явився друком новий роман Василя Слапчука під назвою «Роман & Роман». Це концептуальний текст про літературу, сповнений алегорій і цитат. І, звичайно ж, у «краплі літератури» можна побачити чи не всі вияви життя, від кохання до війни (про війну Слапчук знає чимало — адже служив у радянському контингенті в Афганістані та зазнав там серйозного поранення). Інтерес до автора посилило й те, що його нагородили медаллю імені Сервантеса, а «Роман & Роман» отримав антипремію «Золотий хрін». Нова книжка й стала приводом для розмови з письменником, який уміє бути парадоксальним: водночас стримано-врівноваженим і категоричним, пристрасним.

Пане Василю, насамперед вітаю вас з отриманням медалі імені Сервантеса. Розкажіть трохи про цю нагороду, про її значення для вас.

Дякую! Про нагороду мені відомо не більше, ніж Вам. З інтернету знаю, як виглядає диплом. Сподіваюся, колись справа і до вручення дійде. Медаль «Міцкевич — Пушкін», якою мене відзначили у Польщі 2017 року, я отримав тільки 2019-го. А Польща ж — ось тут, недалечко. 

Мені подобаються нагороди, якщо розглядати їх з точки зору фалеристики. Коли ж говорити про їхнє значення, то значення в нагородах рівно стільки, скільки ми його в них вкладаємо. Існують країни, в яких нагородна система і система суспільних цінностей настільки збалансована, що коли вам зустрічається людина, яку ви не знаєте, але бачите, що вона удостоєна певної відзнаки, можете не сумніватися — перед вами неабияка людина (якщо військова — герой, якщо цивільна — видатна). У нашій країні, якщо ви прагнете залишатися об’єктивним, можете лише констатувати, що певна людина має певну нагороду. Можливо, вона її заслуговує, але з такою ж ймовірністю можна припустити, що — ні. 

Загалом же — тема цікава. Кожен із нас прагне бути особистістю. Але що це означає? В очах інших ми — сукупність чогось (якийсь згусток інформації або й просто вражень). Чимало видатних письменників, якщо відібрати від них регалії, перестануть видаватися нам аж такими видатними. А скільки таких, які без своїх творів перетворяться на звичайних нікчемних людей… Можливо, і є сенс в тому, що ми пишемо твори, отримуємо за них нагороди. Особливо, якщо вам ідеться про імідж. Але якщо ви починаєте замислюватися, з чим постанете перед Богом (за умови, що Бог присутній у світі, в якому ви живете; адже це наш свідомий вибір), то ви заклопотані не створенням власного іміджу, а «вирощенням», будуванням «внутрішньої людини», себе істинного. Очевидно, писання творів (заняття екзистенційне) ще якось може цьому сприяти, наявність нагород — навряд чи. Але ними можна гратися у паузах, коли ви відпочиваєте від своїх трудів. Єдине, іграшок (як і пряників, за Окуджавою) завжди не вистачає на всіх.

Тепер про вашу нову книжку «Роман & Роман». Ідея роману, значною мірою складеного з цитат роздумів письменників про творчість — досить несподівана. Чому ви вирішили створити саме такий текст? Хтось міг би сказати, що ви пародіюєте «надмірну цитатність» у деяких сучасних літературних творах, але особисто мені не здається, що «Роман & Роман» — пародія.

Здається, «Володар мух» Ґолдінґа був задуманий як пародія на пригодницьку підліткову літературу, яка була популярна тоді в Англії. Попри численні обігравання і відсилання (доволі часто — іронічні) до творів різних авторів, я б не розглядав свій роман як пародійний. Переконаний, Ви в курсі, яка це невдячна і марудна справа — розказувати, що ти хотів сказати твором, який написав. Звичайно, я міг би зібратися з силами й написати ще десяток-два сторінок, свого роду інструкцію, як треба читати й розуміти мій роман. Але я більш, ніж певен, що до цієї інструкції згодом довелося б писати ще якусь додаткову «пам’ятку». 

Роман складається не лише з цитат, а й з авторських коментарів (може, їх треба було окремо виписати?). Можливо, твір і виглядає громіздким, складним, хаотичним… Але хіба що для людей зовсім не підготовлених, котрі до цього читали тільки «Колобка» і «Курочку Рябу». Повірте, в романі відповідей більше, ніж запитань. Звичайно ж, я ризикую, що мій «відкритий твір» (уклін Умберту Еко) так і залишиться закритим для читача, котрий як «сторона, що сприймає» мав би стати справжнім співавтором, але у мене нема ніякого бажання у будь-який спосіб дописувати роман, який і без цього набряк до розміру майже 600 сторінок. Аби зайвий раз не провокувати конфлікт автора з читачем, лишимо це непорозуміння на совісті покійного Еко.

Літературне і навкололітературне середовище ви зобразили вельми іронічно. Ви справді такий скептичний до наших сьогоднішніх авторів, критиків і «найближчих» читачів?

Заперечте мені, спростуйте мене. І ми зможемо безвідносно до роману подискутувати про літературне і навкололітературне середовище. Гадаю, Ви його знаєте краще, ніж я. Можемо поговорити про такі явища, як нефаховість і дилетантство (розмежуємо ці поняття), імітаторство, лицемірство, нервозність… Графоманство я відсік і відкинув одразу. 

Так, іронія і самоіронія притаманні для мого письма і для мого світогляду. У м’якій формі, без жовчі. Якби я мав намір висміяти чи піддати критиці цю касту, був би інший текст. Я ж обрав нейтральний тон. Скептичність, очевидно, посилюється з віком. Молодість прекрасна тим, що ти сунеш, як танк, не обираючи дороги, бо ж всі шляхи тобі відкриті, не зважаючи, що там тобі на гусениці намотується, а бачиш тільки те, що тебе приваблює. Мій скепсис — радше побіжна констатація, аніж присуд. Реакція подорожнього, паломника до святих місць, який поволі з’ясовує (і сам собі не хоче вірити), що всі його митарства відбувалися на біговій доріжці. Отже, до мети ти не наблизився. Звичайно, завжди знайдеться чим себе втішити. По-перше, для здоров’я корисно, по-друге (це взагалі на ідеологію тягне), «бег на месте — общепримиряющий» (В. Висоцький).

Що в сучасній українській літературі на зламі 2010–2020-х років вам найбільш і найменш подобається?

Мої знання сучасної української літератури обриваються на «дев’яностиках». З ними я ще знайомий як із літературним поколінням (які у нас заведено класифікувати за десятиліттями). Звичайно, мені відомі окремі імена і твори з середовища молодших письменників, але моїх знань не достатньо, щоб склалася цілісна картина. Раніше я стежив і за процесом у цілому, і за окремими постатями. Була ще якась періодика… Наразі про літературні новини дізнаюся з Facebook’у. 

Я ніколи не ігнорував творчості своїх колег; ви ж, мабуть, знаєте, що бувають письменники, котрі принципово не читають собі подібних. Рівень моєї зацікавленості літературою не знизився, знизився рівень активності. Проблема часу і снаги спонукає визначатися з пріоритетами. Більше уваги приділяю класиці. Ні, молодь мене не розчарувала — переконаний, молоді письменники нічим не поступається попередникам. Напевно, з’являються нові талановиті тексти. Однак, у головному — нічого нового. Жодних змін. Українська література, як була, так і продовжує залишатися трішечки бездомною. Мені здається, що запах цієї бездомності лише посилився.

Ваші герої та цитовані ними письменники — від Петрова до Ґете — висловлюють дуже різне розуміння літературної творчості. Яке з них найближче персонально вам?

Ніколи не намагався звести своє розуміння творчості до визначення, що б мало форму афористичної сентенції, яку можна написати каліграфічним кучерявим почерком, вправити в рамку і повісити над ліжком чи дверима (каміна у мене нема). Не певен, що кожен письменник зобов’язаний сформулювати й озвучити власне розуміння літератури, он їх скільки, чом би не запозичити готове, але переконаний, що воно повинне бути істинним. Тільки ж не дарма Пилат спитав: «Що є істина?» — ідентифікувати її доволі складно, хоча б тому, що висловлена істина одразу перетворюється на неправду. Не буває застиглої істини, вона жива лише в русі. Виглядає так, ніби ви постійно біжите за останнім вагоном. 

У творчості важлива пружина, яка вами рухає, тому мусите для себе з’ясувати: ви шукаєте відповідей чи намагаєтеся позбутися запитань? Проте варто остерігатися дитячої спокуси — розібрати механізм, щоб дізнатися, як він працює. Відомо, що після того, як ви задовольнили свою дитячу цікавість і намагаєтесь повернути механізмові попередній вигляд, зазвичай лишаються зайві деталі. 

Загалом усе просто. Літературна творчість — це будування клітки для пташки, якої ви не спроможні впіймати, тому, усвідомлюючи це, ви намагаєтеся збудувати таку клітку, щоб у ній помістилося все небо.

Наскільки автобіографічний образ Маестро? А інші герої?

Настільки, наскільки може бути біографічним не біографічний твір. Я чоловічої статі, я письменник, я пишу романи, я підіймав штангу (тепер замінив її станком)… Що ще? Відсилання до воєнного досвіду. Здається, все. 

Це той нещасний випадок, де на місці автора (чи на місці Маестро) може опинитися будь-який інший письменник. Ну, можливо, не будь-який, а тільки той, який любить літературу і цілковито відданий їй. Чи любите ви літературу так, як люблю її я? Квентін Тарантіно якось висловився: «Я сприймаю свою роботу дуже серйозно — як сердечний напад». Я не фанат творчості Тарантіно, але фанатизм (чи маніакальність), з яким він ставиться до творчості, не може не захоплювати. Тільки таке ставлення до літератури здатне виправдати (хоча б частково) усі наші ґанджі та косяки, якими, наче меблями, заставлене наше життя. Так що — на*рін євнухів із літератури!

Літературна творчість — це будування клітки для пташки, якої ви не спроможні впіймати, тому, усвідомлюючи це, ви намагаєтеся збудувати таку клітку, щоб у ній помістилося все небо.

Читаючи «Роман & Роман», я зауважив цікавий момент. У різних формах взаємин персонажів часто проглядається одна й та ж модель (хоч і не без варіацій) — чоловік як творець (або імітатор) і жінка як споживачка (хай і активна) творчості. Чому ви саме так вирішили розподілити ролі?

Не варто шукати у творі якихось гендерних підтекстів. Усі головні персонажі — радше ідеї, а не люди; їх треба розглядати під кутом алегорії. Половина тексту (шість розділів) ведеться від першої особи — Автора-Деміурга; кожен із персонажів називає його по-своєму. Роман — людина (водночас — твір, який пише Автор). Новела — дівчина (і твір короткого жанру), яку Автор видобув із ребра Романа. Відверта алюзія на Адама і Єву. Мирослава — Міра (міра ваги і значення), для Автора — вона критикеса; для Романа (твору) вона Слава, завдяки їй він прославився. Крива — уособлює своєрідну амбарну книгу — задокументовані біографії письменників. Райця — персоніфікує бібліотеку та архів — книжковий рай. Коли Новела робить операцію (Автор розширює замисел) і міняє стать з жіночої на чоловічу, щоб піти на війну повноцінним воїном, вона стає Романом S, а Роман — відповідно Романом Z. Міледі — Муза. І так далі. 

Можна, звичайно, прочитати цей твір як історію про Івана і Марусю. Але це рівноцінно, якби очистити банан, з’їсти шкірку, а решту викинути. Аби читач не губився у лісі авторських замислів, я назалишав достатньо натяків і відвертих підказок, перетворивши цей ліс на парк з алеями та вказівниками, цілим планом-картою. Безвідносно до роману зауважу, що я за статеву рівність, у тому варіанті, як її бачить жінка.

У книзі з’являється тема Майдану, тема нинішньої війни. Приємно, що про ці події ви пишете не чорно-біло, акцентуєте всі екзистенційні та політичні суперечності. А якщо поза книжкою, в житті — як ви трактуєте все, що зараз відбувається з Україною, які бачите перспективи?

Два розділи (перший і четвертий) були написані ще до Помаранчевої революції. У жодному разі я не намагався підганяти твір на догоду кон’юнктурі, проте не міг не реагувати на певні суспільні події. Хоча б тому, що переживав їх як особисті. І війни на Сході я волів би не чіпати, виникає відчуття, ніби спекулюєш на темі, яка замішана на людській крові. Спочатку жахливо плющило те, що не можу записатися ні до війська, ні в добровольці. Особливо, коли привозили молодих пацанів у гробах. Дуже дискомфортно почувався. Виходить, що імперії послужив, побував у ролі окупанта, а Вітчизни захистити не здатний. І політики не хотілося чіпати, особливо сунути її в художній твір. І зараз не хочеться. 

Під час Майдану написав чимало есеїв, тоді здавалося, що це має сенс. Якби мої слова на щось впливали, я відклав би на*рін роман, над яким зараз працюю, і віддав би весь свій час, всі свої сили писанню яких-небудь довбаних блогів про політику. Якщо дуже накипить, може, й доведеться. Позаминулого (2018) року я написав невелику збірку «Вулик Батьківщини» (вибравши жанр, який дозволив поєднати художнє бачення з публіцистичним), планував її видати до 27 річниці Дня Незалежності України — не вийшло. Видав наприкінці минулого. На жаль, все ще актуальна.

Тексти про війну чи пов’язані з війною стали дуже важливим напрямком сучасної української літератури. Що з цього, на вашу думку, найцікавіше, а головне — що має шанс залишитися в історії, тоді, коли нинішні драми і трагедії стануть неактуальними?

Коли вже зачинати мову про війну, то логічніше ставити запитання, що залишиться від нашої держави, від наших територій, від нас самих? Дуже не хотілося б перетворювати літературу на сферу, в якій можна переховуватися від реальності. Навпаки, це література повинна вивертати реальність серединою на зовні, відкриваючи істинний стан речей. 

Як гадаєте, наскільки адекватно письменники сьогодні відтворюють рефлексії основних гравців цієї війни — держави, суспільства і власне самих учасників? Яким чином нинішні наші драми та трагедії можуть стати неактуальними? Може, воскреснуть наші убиті й померлі? Може, родинам загиблих якимись духовними субсидіями компенсують горе, яке вони пережили? Драми й трагедії не минаються безслідно, вони вписуються у нашу ДНК, тому надзвичайно важливо, з гідністю ми їх пережили чи з ганьбою. Намагання ж їх забути, викреслити з пам’яті, стерти — приводять лише до того, що вони заганяються у підсвідомість (не залежно, індивідуальне чи колективне це підсвідоме), породжуючи комплекси і неврози. У Франції ще й зараз може бути написаний роман про Першу світову війну, він може бути номінований на Гонкурівську премію і навіть може її отримати. А наше суспільство вже сьогодні охоче відхрестилося б від нинішньої війни і ветеранів, аби не мозолили очі й не викликали заздрість своїми пільгами (одне те, що вони у маршрутках безкоштовно їздять, виводить людей із себе), а держава, як це не парадоксально, взагалі ніколи не була на боці ветеранів (добровольців переслідували більше, ніж сепаратистів), якби здорова частина суспільства не організувалася, наші очільники запросто дозволили б Путіну реалізувати свій задум у повній мірі. Перша реакція суспільства була здоровою і дієвою. Проте народ швидко обламався, побачивши, що бездарні й безчесні політики тупо його використовують, обдираючи до нитки, а самі при цьому наживаються, нічим не гребуючи. Знаємо чимало прикладів, коли вояків судили за дезертирство, а хто пробував притягнути до відповідальності всіх тих, хто допустив анексію Криму, війну на Сході?.. 

Наша з вами заклопотаність тим, що з написаного про війну зостанеться нетлінним, виглядає квазізаклопотаністю. Якимсь нехитрим маневром. Ніби ми з вами відволікаємо сторожа (типу, як до бібліотеки пройти?), поки наші спільники грабують (ні, не банк, більше на ларьок змахує). Тільки ж чи ті особи, що розвалюють нашу країну зсередини, є нашими спільниками? Будьмо відвертими. У нас тут хата горить, а ми замість того, щоб гасити чи принаймні рятувати книги (для нас же книги цінні, а не диван з телевізором — правда?) — що робимо? Ми, бл**ь, ретельно витираємо з цих книг куряву. Безперечно, у нас є підстави перейматися долею української літератури. Її пох**или всі, кому не лінь. Але хіба вона цього не заслуговує? У нас величезна кількість неосмислених художньо тем (в давній історії, в новітній, в сьогоденні), багато з яких ключові для розуміння національної самоідентифікації та самоутвердження. Без осмислення неможливий розвиток, будь-який поступ. Якщо література не справляється із завданнями, які здатна розв’язувати, то чим ми, письменники, кращі від політиків і державних чиновників, які «запороли» службу? Які твори про війну залишаться в історії, залежить не тільки від того, яку художню чи моральну цінність вони міститимуть у собі, а й, головним чином, у якій країні відбуватиметься відбір — у переможній чи переможеній.

Дуже не хотілося б перетворювати літературу на сферу, в якій можна переховуватися від реальності. Навпаки, це література повинна вивертати реальність серединою на зовні, відкриваючи істинний стан речей.

Вас часто запитують про ваш власний військовий досвід в Афганістані, але і я не можу цього моменту обійти. Як ви дивитеся на ту війну з перспективи війни сьогоднішньої? Наскільки визначальною вона стала для вас як для автора і як для людини загалом?

Усі війни я вважаю безглуздими. Однак правда в тому, що війна як «специфічний механізм комунікації» закладена у людській природі. За Клавзевіцем, війна — це продовження політики іншими засобами. Усі війни, загарбницькі вони чи визвольні, схожі в одному: це місце, де ти мусиш вбивати й де можуть вбити тебе. Важко бути солдатом, якщо ти не готовий прийняти цього правила. Я не був обманутим. Мене не турбувало, що місцеве населення ставиться до нас вороже. Я не мудрував. Якщо Родіна-мать прислала мене сюди — значить так потрібно. При цьому я не відчував до душманів ненависті. Мені подобалося воювати, я перебував у своїй стихії. Фізичні та психічні навантаження були величезними, водночас ці труднощі компенсувалися певною незворушністю. Життєдіяльність максимально спрощена, просто виконуєш те, що тобі наказують — і все. У плані різних психологічних і душевних (що, власне, одне і те ж; умовно психікою я позначаю стани, що діються в голові, а душею — в грудях) заморочок ніколи, ні до, ні після, не почувався настільки легко. 

Досвід війни — це такий досвід, з яким потім не знаєш, що робити. Доволі обтяжливий. У кожному бою піддаєшся небезпеці, але трапляються випадки, коли тебе посилають на очевидну смерть. Тобою (у моєму випадку нас було четверо, ми прикривали відхід колони) жертвують заради чогось важливішого чи більшого — штука в тому, щоб сприймати це як належне. Складні відчуття. Хоча для письменника, можливо, і корисні. Гемінґвей вважав, що саме війна зробила письменниками Толстого і Стендаля. Я думаю, що легко відбувся. Мені лише прострелили хребет, більше в мені нічого не зламалося. Я не знаю, що мені дала війна. Якщо людина здатна здобувати досвід і напрацьовувати знання, вона може робити це де завгодно. Простіше сказати, що війна у мене відібрала, проте я не квапився б заносити це у графу збитків. Іноді потрібно щось віддати, щоб звільнити місце для надбань іншого роду і ґатунку. Війна — лише фрагмент моєї біографії, я ніколи не зводив його до рівня культу. Я вижив. І продовжував жити без жалю і нарікань. У мене було все, що може бажати собі чоловік. Ніколи я не відчув себе обділеним. Я не шкодую, що був на війні. Але нікому не радив би випробовувати долю. Якщо можете уникнути війни — уникайте. Боїтеся — бійтеся, не соромтеся. Це природно, бо війна — це смерть і каліцтво. У цивілізованому суспільстві людське життя — найбільша цінність. Однак існують речі, які людина цінує вище від власного життя. Наприклад, честь. Або Вітчизна. Мужність воїна не в тому, щоб бути героєм, а в тому, щоб погодитися на роль гарматного м’яса заради ідеї, котру ти, можливо, і не поділяєш, або котрої тобі навіть не потрудилися повідомити. Бути солдатом — значить свідомо робити свою важку роботу, знаючи, що тебе немилосердно най**ть.

Який «відсоток» вашої особистості (якщо так, звісно, можна висловитися) віддано літературі? Чи почуваєтесь іще кимось, окрім письменника?

Я взагалі не почуваюся письменником. Син, чоловік, батько — оці три позиції є визначальними у моєму житті, оскільки накладають певні обов’язки, з ними я узгоджую систему пріоритетів. Не йдеться про альтруїзм. Мама, дружина, діти — знаходяться у сфері мого ego. Цінність цих людей для мене значно вища, ніж моє власне «я». Літературою я зайнявся випадково. Вона стала інструментом, за допомогою якого я формував себе як особистість. На щастя, мої родинні інтереси ніколи не вступали у конфлікт із зацікавленням літературою. Весь мій вільний час, всі мої сили, які лишаються від занять, які я позначив як пріоритетні, віддаю літературі. У цьому відрізку я зайнятий нею на сто відсотків. Про відданість літературі я не став би говорити. У мене нема ні манії, ні фанатизму, ні навіть натхнення… Література для мене, а не я для літератури. Віддати себе я можу лише на волю Бога. Корисність занять літературою не викликає у мене сумніву. Як процес, своєрідна духовна фіззарядка, вправи для розуму. Стосовно ж плодів цих занять — жодної певності. Може, варто було яблуні саджати? Мартін Лютер якось сказав: «Якби я дізнався, що завтра настане кінець світу, то сьогодні я обов’язково посадив би яблуню».

Повертаючись до «творчої кухні». Як саме у вашому житті поєднується проза і поезія? Адже я знаю, що у вас вийшла друком і нова поетична збірка «Вулик Батьківщини». Розкажіть трохи про неї.

Я одразу розпочав пробувати писати і поезію, і прозу. Потім, так трапилося, тривалий час займався лише поезією. Це не був свідомий вмотивований вибір. Мабуть, поезія просто ближча до молодості. Якби у мене було більше снаги, я міг би писати вірші й романи одночасно. Напевно, у поезії я сказав все, що хотів. Зосталося кілька нереалізованих задумів. Збірка, про котру Ви говорите, лише за графікою тексту виглядає як поетична. Жанрово я визначив її як «проза в поезії». Тематично «Вулик Батьківщини» є продовженням «Солом’яної стріхи Вітчизни». Задумувалася давно і зовсім інакшою. А вийшло те, що вийшло. Перший варіант був жорсткішим, із ненормативною лексикою. Інших слів у мене не знаходилося. Проте видавця теж не знаходилося. Хотілося видрукувати її до 27 річниці Дня Незалежності. Ті, кому я показував текст, не могли зрозуміти, чому я вдаюся до таких крайнощів (хоча я вказав у підназві причину — скорбота і відчай). Довелося приборкати свої емоції. Нецензурщину могли сприйняти як епатаж, а він мене не приваблює. Це засіб для підлітків. Форма вираження виникла спонтанно. У той час я писав «Роман & Роман» — це й наклало відбиток на «Вулик…» Коротше, що тут розказувати? Читати треба.

Літературою я зайнявся випадково. Вона стала інструментом, за допомогою якого я формував себе як особистість. На щастя, мої родинні інтереси ніколи не вступали у конфлікт із зацікавленням літературою. 

Чи могли б ви змалювати для наших читачів невеличку картину вашого побуту? Як минає пересічний день? Як пишете? Чи потребуєте якихось особливих обставин, речей для писання? Може, маєте в цьому контексті цікаві звички?

Зранку, коли дружина йде на роботу, а син до школи, я зазвичай читаю. Потім пишу. Коефіцієнт корисної дії надзвичайно мізерний. Пишу тупо й повільно. Колись я писав ночами, тоді справи веселіше рухалися. Через день займаюся фізичними вправами — я вже згадував, що у мене є станок для тренувань різних груп м’язів. Відволікаюся на інтернет. На ніч також трохи читаю. Коли втомлююся від читання і писання, дивлюся які-небудь дурні фільми. 

Спосіб мого буття доволі монотонний і навіть нудний. Головні події відбуваються у мене в голові. Мені не буває самотньо і скучно, але я люблю, коли всі члени родини знаходяться вдома. Молюся вранці й увечері. Щодня читаю Біблію. Стараюся дотримуватися певного ритму, певної послідовності дій. Тому не люблю вибиратися з дому (якщо це не заплановані прогулянки), оскільки це вибиває мене з ритму, а, отже, і з робочого стану. Для мене важливі самодисципліна і самоорганізація. До яких я завжди прагнув, позаяк вони мені не притаманні. Зате схильний, буквально створений для лінощів.

Олег Коцарев
Поет, прозаїк, журналіст. Найновіші книжки – роман «Люди в гніздах» і збірка поезій «Площа Чарлі Чапліна». Пишу статті, есеї, рецензії та інтерв'ю для багатьох українських і зарубіжних видань.

Залишити відповідь