Весь світ — як одна величезна компанія: огляд антиутопії «Сховище»

Роман Роба Гарта «Сховище» неочікувано став доволі популярним: його рекомендує Стівен Кінг, переклад можна знайти в уже понад 20 країнах, а режисер Рон Говард (той самий, що зняв «Ігри розуму», «Код да Вінчі» і «Як Ґрінч украв Різдво») вже обговорює його можливу екранізацію. Сам автор зізнається, що хотів, аби читачі цієї книги переосмислили своє ставлення до роботи й інакше поглянули на цінність людського життя. Здавалося б, проста ідея, але чим тоді так цікавилися прихильники по всьому світу? Що ж, оглядачки блогу Yakaboo вже мають #ДвіДумки про український переклад «Сховища» (Віват, пер. Вікторія Зенгва) і готові поділитися з вами враженнями:

Оглядачки

юля дутка

Юлія Дутка: Антиутопії люблю навіть більше, ніж трилери (так, зізнаюсь), тому, коли побачила анонс «Сховища», одразу захотіла його собі. Ця книжка з її закритим простором, обмеженим доступом та вбивчою ієрархією прекрасно вписалась у карантинні читання. Все-таки свободи у нас досі значно більше, ніж в тих, хто долучився до «Хмари», а це — який-не-який позитив у цей складний час.

Віталіна Макарик

Віталіна Макарик: Мене зацікавила ідея глобальної корпорації, яка править світом — не буквально, але має вплив більший, ніж уряд будь-якої країни. Зважаючи на те, до якої кризи ми всі просуваємося, такий варіант, коли якась велика бізнес-структура спробує взяти на себе відповідальність (а заодно і керівництво світовими процесами), більш ніж ймовірний. Тож хотілося побачити, що ж на нас чекає. Принаймні, на думку Роба Гарта.

А я на небі

Віта: Коли бачу статті-репортажі з офісів великих компаній (таких, як Гугл, який для багатьох є зразком дрім-офісу), то обов’язково маю їх прочитати: страшенно цікаво, як же все там влаштовано! «Хмара», основна локація подій, які відбуваються у «Сховищі», — це не просто середовище для роботи й відпочинку, а й цілком автономний осередок життя. Працівники живуть у гуртожитках, харчуються, купують всі необхідні і бажані речі за внутрішню валюту (тут діє тільки така), до роботи їм — як рукою сягнути, всі сектори поєднані зручними переходами, трамвайним транспортом. Працівники тут можуть отримати підвищення, завести сім’ю, змінити житло чи навіть фах, вийти на пенсію — і все це не виходячи з Хмари. Тим більше, що й виходити нікуди: зовні внаслідок глобального потепління світ перетворився на палючу пустелю, а міста — на пустки, наповнені злиденними й безробітними. Тож «Хмара» — це ніби рай на Землі. Єдиний можливий рай, який тобі в Америці можуть запропонувати.

Вибір насправді ж відсутній. Або потрапити до «Хмари», або вести жалюгідне, вбоге й, вочевидь, недовге життя за її межами. Але райські переваги цього місця, коли їх розглянути ближче, виглядають аж ніяк не такими блискучими. Виснажлива праця, залежність добробуту від рейтингу, який здобувається аж ніяк не прозорим шляхом, фактична неможливість стрибнути вище тієї позиції, на яку тобі вдалося потрапити, і купа інших прихованих проблем — усе це перетворює «Хмару» на аж ніяк не благословенне місце.

Юля: Великі корпорації мені уявляються саме такими як «Хмара» — багато людей, чіткий розподіл обов’язків, комунікація на рівні найближчих колег та безпосереднього керівництва, а до головних, небожителів, як до Риму пішки. Дуже довго, так довго, що аж неможливо. «Хмара» така велика, що поглинула дрібні підприємства. Вона така велика, що здобула монополію, і те, що для нас звичне — вихідні, відпустки ,— там просто не існує (люди навіть не підозрюють, що таке колись було. Цензура!).

Недалеке майбутнє, але працівників перетворили на рабів; ситих, але рабів. Тут немає роботів, щоб зберегти робочі місця, але умови праці такі виснажливі, що в Цинії, яка постійно гасає між стелажами на складі, не перестають боліти ноги. Вона прийшла в «Хмару» як підривний елемент і бачить всі недоліки. Тим часом Пакстон, якого сюди привело не тільки бажання отримати роботу, а й сказати своє слово, вгрузає в рутину; він стає лояльним хмарним працівником, практично еталонним.

Та «Хмара» — це не тільки тінь від палючого сонця та життєдайний дощ, а і смертоносні блискавки та оглушливий грім, який поки що тихенько спить.

Всі кольори веселки

Юля: Футболковий кольоровий розподіл — десь я вже таке бачила… Але загалом непогана ідея, яка добре працює. Принаймні, в «Хмарі» одразу зрозуміло, хто є хто. У кожного підрозділу свій рівень доступу та графік. Хтось робить свою роботу завиграшки, хтось же після кожної зміни ледве доповзає до квартирки. А ці квартирки — взагалі окрема тема, мало не коробки, в яких немає, де розвернутись. Їх не дуже й хочеться обживати. Та й, зрештою, вони не для життя, а тільки щоб виспатись перед наступним робочим днем.

Футболка показує, де твоє місце. І, як не дивно, обоє наших героїв не задоволені своїм розподіленням. Пакстон не хоче бути синім, тобто охоронцем, адже йому вистачило роботи у в’язниці. Цинії ж її червона футболка значно звужує можливості для виконання завдання, але ця дівчина — професіоналка у своїй справі і знайде спосіб викрутитись. Ще й не таке робила.

Не всі кольори ми бачимо одразу, деякі сховані добряче, і з ними ми познайомимось аж під кінець — і це буде феєричне знайомство. Скажи, Віто, це було несподівано? Хоча були якісь підозри…

Віта: Дещо мене справді приголомшило, зізнаюся) Хоча і від самого початку було зрозуміло, що такий корпоративний гігант потребує для підтримки життєдіяльності значно більше ролей, аніж демонструє основна хмарна «веселка»: червоний — сортувальники, жовтий — пакувальники, синій — охорона, коричневий — технічна команда, зелений — асистенти (а по суті — кухарі-офіціанти тощо), білий — менеджери. Є чимало прихованих барв, і Цинія, яка, здавалося, вивчила про Хмару усе, перш ніж взятися за це завдання, несподівано натрапить на ще декілька із них. Зрештою, як і Пакстон, хоча він — принаймні легально (в охорони є доступи до закритих зон, але не всіх).

Такий розподіл, по ідеї, мав би сприяти чесній та ефективній роботі. Натомість тут буйним цвітом процвітають корупція, харасмент, «кумівство» і ще багато різної гидоти на споді. З цим найперше стикається Цинія, далебі не тендітна дівчина, яка, однак, не може дати гідну відсіч огидному менеджерові зі свого поверху, який звик нападати на жінок в душі. Не може, щоб не поставити під загрозу свою конспірацію і не зірвати завдання. Адже їй потрібно вивести «Хмару» на чисту воду, дізнатися, які таємниці вона приховує. І знаєте, що? Вона розкопає зовсім не те, що очікувала, але це, повірте, буде приголомшливо.

Комфортна бульбашка

Віта: Загалом усе це трохи схоже на тоталітарне суспільство на початкових стадіях. Хіба ні? Приспати пильність, зачарувати солодкими обіцянками, а далі — закручувати гайки так туго, як хочеться. Пакстон, якому «Хмара», вважай, зруйнувала життя, на це практично купився. Йому хочеться здобути «зелений» рейтинг більше, аніж сказати Гібсону Веллзу, засновнику корпорації, усе, що про нього думає. Лояльний охоронець — що може бути ліпшим для такої замкненої системи? Біг Бразер, тобто мережа датчиків, стежить за всім і усіма, а де не добачають вони, там завжди вдосталь вірних «синіх». Тож надії зруйнувати цього мегамонстра нема.

Чи, може, є? Що, коли руху опору, з їхніми наївними рушницями і прагненнями, це таки вдасться? Чи є шпарина, у яку вони зможуть проникнути, посіяти отруту, вірус, бомбу — та будь-що, що зможе порушити її цілісність? А головне — чи подякують за це усі ті, хто наповнюють «Хмару»? Роб Гарт не дає остаточної відповіді, лише вселяє чи то сумніви, чи надію. Фінал «Сховища» мені видався трішки непевним і змазаним. Можливо, тому, що я чекала чогось іншого — хтозна, чого. Але це якраз той випадок, коли сприйняття надто суб’єктивне, тож кожному варто робити висновки самотужки.

А на тебе, Юлю, яке враження зрештою справила ця «хмарна» антиутопія?

Юля: Саме цей примарний комфорт — прохолодне повітря і чиста вода — головна небезпека «Хмари». Тут є те, чого інші не отримують, те, за що інші мають боротись. Можна бути страшенно незадоволеним роботою, але не захочеться покидати це місце з барами, кіно і бургерами… Як роботодавець «Хмара» не дуже дбає про штат, але люди настільки невибагливі, чи радше биті життям, що й навіть це для них за благо. А до доброго (у цьому випадку відносно доброго) звикається швидко. Тож навіть якісь спроби ззовні зруйнувати чітку ієрархію «Хмари» розбиваються об міцну стіну лояльності.

Для них «Хмара» добра, мов рідна матінка. Вони не бачать її недоліків і не чують інших аргументів. Зрештою, чи не ставали ми свідками подібних переконань, віри, яку неможливо похитнути навіть неспростовними доказами…

Може, й ми живемо у своєрідній «Хмарі», за яку тримаємось всіма силами і не віримо тим, хто бере під сумнів правильність всього, що відбувається. Тому що ця хмара  наша, і ми не хочемо її відпускати.

Хтозна, хтозна… Антиутопії — це завжди трохи більше, ніж просто художня література.

Кому варто читати

Юля: Шанувальникам антиутопій і тим, кому зараз дуже важко в чотирьох стінах.

Віта: Тим, хто любить поєднання шпигунських і виробничих романів, а також тексти, які спонукають думати.

Кому не варто читати

Віта: Тим, хто боїться замкнених просторів. Навіть у книжках.

Юля: Тим, хто хоче читати щось позитивне та про кохання.

Схожі книги

Юля: Насамперед «Сфера» Дейва Еґґерса та «Оповідь служниці» Марґарет Етвуд, яку згадують у цій книжці.

Віта: Ідея закритого суспільства у замкненому просторі і того, у що це може вилитися, добре змальована в романі Джеймса Балларда «Висотка». Ну і ви завжди можете звернутися до витоків і почитати (якщо досі не) «1984» Джорджа Орвелла.

Yakaboo
Найбільша online-книгарня України. Любимо книжки понад усе:)

Залишити відповідь