Дізнаватися щось нове завжди цікаво, особливо якщо це нове стосується зовсім іншого кінця світу, а надто ― Далекого і Середнього Сходу. Чому б не дізнатися, як живуть однолітки на іншому краю землі, чим захоплюються і у що грають. Попри всеможливі глобалізаційні процеси, в кожній країні жителі ревно оберігають свої унікальні звичаї та традиції, які передаються від батьків до дітей. Дві польські авторки у стилі невеликих блогів знайомлять юних читачів із принадами Японії та Китаю, а чеський тибетолог копнув набагато глибше і хоче познайомити своїх читачів з унікальним світом казок жителів Гімалаїв. Без сумніву, цікаво буде і дорослим, і малим.
Зофія Фаб’яновська-Міцик «Банзай. Японія для допитливих» (Урбіно, 2019, пер. Божени Антоняк)
Для українців Японія дуже далекосхідна країна, однак, перелічуючи всі відмінності, знайдемо й чимало подібного в культурах обох країн. І найперше, звісно, це самураї та козаки, які не розлучалися зі своїми катанами й шаблями. Якщо в японців існувало прислів’я, що меч самурая ― це його душа, то в козацьких піснях зброя теж пестливо метафоризується. «Береженого і бог береже, а козака шабля стереже», ― знаходимо у збірнику українських прислів’їв і приказок 1864 року. Але таких порівнянь у цій книжці ви не знайдете, адже це ― переклад із польської, тому цікаво, як видавництво узгоджувало зміни деяких фрагментів із польського на український наратив. Можливо, й українським школярам потрібно ввести фехтування на уроках фізкультури, як то є в японських школах, для розуміння, якими вправними мали бути наші предки, щоб про них говорила тодішня Європа.
Спраглим до знань про країну, прапором якої є червоний сонячний щит на білому, ― це буде справжнісінька енциклопедична мандрівка. Тут вам і карта з усіма важливими культурними об’єктами, заголовки, перекладені японською, словник найуживаніших фраз, схема складання оріґамі журавлика і навіть кулінарні лайфхаки. А ілюстрована розповідь із безліччю нюансів має відсилання до сторінок, на яких конкретніше йдеться про ту чи іншу реалію ― щоб юний читач зміг повернутися назад і нагадати вже прочитане або ж перестрибнути вперед і вхопити дрібку нового.
Що ж чекає на тих, хто відкриє цю книжку? Вона перенесе юних читачів на Японські острови і розкаже легенду про богиню Аматерасу, адже японці вірять, що імператорський рід походить саме від її нащадка. Читачі дізнаються, якими ієрогліфами-канджі пишеться назва країни, і що крім них є ще дві складові абетки. Авторка також пояснює, чому на Японських островах часто бувають землетруси з цунамі, і що найпрекрасніша гора Фуджі насправді є сплячим вулканом. У книжці можна почитати про традиційні японські бойові мистецтва і про мистецтво оріґамі, ікебани, японської чайної церемонії та каліграфії. Розповідає авторка і про свята та святкування, адже тільки для дітей у японців є три свята ― свято дівчаток, хлопчиків і свято дітей, яким 7, 5 і 3 роки. Юні читачі зможуть навчитися грати в японський аналог чу-ва-чів, опанують найпростіші ввічливі фрази і знатимуть, що для туалету в японців є окремі капці.
Однак, попри чудові ілюстрації Йоанни Грохоцької та легкий виклад такої кількості інформації Зофією Фаб’яновською-Міцик, переклад книжки має чимало недоліків. Не уточнено і неправильно подано низку важливих назв, хоча книжка містить стільки «ключових слів» із культурним навантаженням, які, перекладаючи з польської, конче було уточнити. Зокрема, імператор Акіхіто у книжці поданий як Ікіхіто. Тим більше, фраза «теперішній імператор» у 2015 році, коли книжка вийшла у Польщі, була прийнятною. А у той час, коли готувалося українське видання, вже було відомо, що Акіхіто зречеться трону у квітні 2019-го, а 1 травня на престол зійшов новий імператор Нарухіто. Після прочитання книжки читачі думатимуть, що зараз японським імператором є невідомий Ікіхіто, а ця інформація не відповідає дійсності.
Окрім того, неправильно було подано ім’я відомого шьоґуна Токуґава Ієясу (Єясу), назву чайної церемонії садо (хадо), намальоване чорною тушшю коло енсо (ензо), парк-музей бонсаю Шюнкаен (Сюнкаєн), а Фуджіко Фуджіо є творцем манґи «Дораемон», за якою було знято однойменний аніме-серіал. Через недогляд перекладачки, японські сандалі дзорі перетворилися на українські зорі, гра джянкенпон на янкенпон, а додаткові заняття джюку на юку. У руслі японського вчення про котодама ― «душу слова», розвивалося уявлення про магічне значення кожного японського складу. А шінґон (японське прочитання китайського виразу «істинні слова») ― певна комбінація священних звуків. Звуки розглядають як найдосконаліші серед символів, оскільки в них найменше фізичної тілесності, яка огрублює і викривлює істину (за Накорчевським). Оскільки японці строго дотримуються певної послідовності у написанні ієрогліфів-канджі, теж стосується і вимови звуків, ― навіть зміна інтонації вимови одного й того ж слова може кардинально змінити його значення.
Перекладачка й коректори також не попіклувалися про узгодження написання літери «ґ», тож поряд із правильним «ненґо» в книжці маємо неправильне «тамаго», «Нагоя», «хірагана» та подібне. Так, багато перекладачів досі користуються системою Поліванова для перекладу з японської, яка характерна звуками «сі» (сусі), «тя» (тядо), «дзі» (Фудзі). Проте у перекладах минулих років японські власні імена та назви, а також запозичені терміни подаються відповідно до транскрипції, розробленої українськими сходознавцями, яка найбільш відповідає звучанню та ієрогліфічному письму японської мови (за Баликовою). Відповідно до цієї транскрипції, пишемо Фуджі, Хімеджі, Якушіма, макідзуші, шьоґун, Ошьоґацу, Шічі Ґо Сан, Нодзомі, мачча та ін. Укладачам шкільних підручників із зарубіжної літератури також варто було б подавати переклади з японської відповідно до цієї транскрипції.
Словник наприкінці книжки також подає переклад фраз неправильно: [кон ні сьва] замість [коннічіва], [сьцуреї сьмасьта] замість [шіцуреі шімашіта], [ґоцьосама десьта] замість [ґочісосама дешіта], [кімоць ґа варуї дес] замість [кімочіі ґа варуі дес] та помилки у словах таксете (таскете), ханасамасен (ханасемасен), мосьмас (моошімас), бйоін (бьоін) та ін. Голосні в японській мові можуть бути довгими і короткими, більшість японських складів закінчуються голосними, і склад може складатися тільки з однієї голосної. В японській змісторозрізнювальну функцію несе тонізація, тобто висота звуку є єдиним способом надання складу особливого значення. Не треба забувати, що жодна транскрипція, навіть найдетальніша, не забезпечить засвоєння японського наголосу та інтонації, тож авторці після словника варто було би вказати, де юним читачам послухати оригінальне звучання поданих фраз, щоб вони не сприймали написане за єдино правильне.
Ізабелла Калюта «Ман Чжу. Китай для допитливих» (Урбіно, 2019, пер. Божени Антоняк)
Якщо вже зараз приблизно кожен п’ятий мешканець планети є китайцем, то нам точно потрібно якомога більше дізнатися про цих цікавих жителів Центральної держави. Адже дослідивши всі ті речі, що нас оточують, на більшості з них точно знайдемо надпис Made in China. Китай ― країна величезна, що не край, то свій звичай: окремі регіони цілковито відмінні за природою й культурою, а мешканці Кантона й Пекіна відрізняються, як українці й португальці. В нас здавна відомий фразеологізм «китайська грамота», що означає «щось недоступне для розуміння», і він цілком виправданий. Попри те, що китайські школярі вивчають путунхуа як спільну для всіх китайську мову, у різних частинах країни люди користуються різними мовами й діалектами. Кантонська, шанхайська, уйгурська, монгольська, тибетська ― на території всього Китаю використовується майже 300 різних мов.
Розгортаючи цю книжку, юні читачі дізнаються чимало про географію, історію та устрій Китаю. Наприклад, міф про створення світу, де космос був велетенським яйцем, яке розбив бородатий велетень Пань-ґу: половинки яйця стали землею і небом, а велетень заснув і його тіло перетворилося на все, що є на землі. Дещо схожий міф мають скандинави про велетня Іміра, а в українців ― своє яйце-райце. Потім світом по черзі правили Імператори Неба, Землі й Людства та Троє Достойних, аж поки трон не зайняв Жовтий імператор, який був людиною. Китайські міфи стверджують, що саме він є предком усіх китайців і приписують йому винайдення математики, музики та медицини. А його дружина буцімто навчилася робити черевики й парасолі та виготовляти шовк.
Якщо Жовтий імператор був людиною, то одного дня і по його душу мусила прийти Кирпата свашка. Однак коли імператор помер, за ним насправді прилетів батько-дракон і забрав на небо. Тому, не відкидаючи можливості появи цієї чарівної істоти, китайці будують свої хмарочоси з діркою посередині ― якраз, щоб зміг пролетіти дракон. А появою зодіаку з тваринами-знаками жителі Центральної держави завдячують саме Нефритовому імператору, тож юні читачі навіть зможуть визначити, у рік якої тварини народилися вони самі та члени їхньої сім’ї.
Авторка також розповідає, як китайці відкрили чай, як акупунктура допомагає їм бути здоровими, які прізвища поширені в Китаї та як розшифровуються ієрогліфи імен, чому Заборонене місто називають забороненим і скільки у ньому тисяч кімнат, а ще хто такі мандарини (не фрукти, звісно). Цікаво, що на день народження китайці готують дуууже довгу локшину чоу-мейн, що теракотова армія, виявляється, зовсім не теракотова, а з космосу аж ніяк не видно Великої китайської стіни. Якщо читачі раптом засумують від таких відкриттів, авторка пропонує розважити себе і дорослих приготуванням справжніх китайських страв (рецепти додаються). Суп конджі, китайські млинці з зеленою цибулькою, чайні яйця, салат із чорних грибів муер чи смажене морозиво ― китайці люблять смачненьке, і дивне, як от дуріан, рамбутан чи волохатий тофу. А готують вони свої страви у чарівній посудині ― воку, що є сковорідкою і каструлею водночас.
Юні читачі точно будуть дуже здивовані, коли дізнаються, що їхні китайські однолітки не зможуть зафрендити їх у фейсбуці, написати пост у твітері та завантажити відео на ютуб, бо замість цих мереж у Піднебесній ― Wechat, Yokou та Weibo, які контролює китайська влада. Згадано у книжці й про відомого китайського художника Ай Вейвея, який заповнив величезне приміщення в найвідомішому лондонському музеї сучасного мистецтва «Тейт Модерн» ста мільйонами виготовлених вручну й ретельно розфарбованих маленьких порцелянових насінин соняха. Так він хотів звернути увагу світу на те, скільки копіткої праці вкладають китайці, щоб з’явилося чимало звичних для нас речей. Можливо, він акцентував увагу і на проблемі дитячої праці.
Та і в цій книзі не обійшлося без помилок. Кандидатка філологічних наук, доцентка кафедри філології УКУ Наталія Цісар на її сторінці в мережі Facebook писала про таку несистемність: «найяскравіші невідповідності: чомусь старша сестра дзєдзє у цій книзі раптом стала цеце, а старший брат ґеґе перетворився на якогось ґоґо; смачні пиріжки дзяодзи стали несмачними джаоцзи; один і той самий звук у назвах Джунґґуо та Ханчжоу позначено по-різному: дж та чж; десь придиховість передано, а десь зникає раптом: чхапхан і путунхуа; десь і, а десь ї: Пуї, але Хоу-І… і т.д., і т.д., і т.д. Прикро, що допитливі читачі відкриватимуть культуру Піднебесся, мандруючи павутиною неточностей, що гірше, можливо, навіть не підозрюючи, що у плутанині».
Важко сказати, чи то авторка Ізабелла Калюта подала неправильно деякі китайські реалії, чи все ж щось недогледіла перекладачка, адже у дуже короткому китайсько-українському словнику наприкінці книжки теж не все гаразд. Наприклад, фраза «Як зветься цей фрукт?» відповідно до українізованої системи Паладія (традиційна транскрипція для російської кирилиці) пишеться як «Чжеге шуйго цзяо шенме?». А відповідно до практичної системи транскрипції китайської мови Кірносової-Цісар, яка була представлена у 2018-му на Правописному семінарі ім. Олекси Горбача в УКУ, вона пишеться як «Джеґе швейґво дзяо шенме?». Але читаючи фразу «Джеґе схвейґво дзяо шенме?», зовсім не зрозуміло, в якій транскрипції чи транслітерації її подано. І це проблема більшості фраз зі словника, адже книжка була перекладена з польської, а не з мови оригіналу.
На думку вищезгаданих дослідниць, відтворювати китайську лексику в українській мові доцільно засобами (практичної) транскрипції, розробленої на фонологічних засадах, адже термін «транслітерація» не є коректним, бо ієрогліф — не літера. А фонетичне письмо для запису звуків китайської мови на основі латинського алфавіту, що отримало назву піньїнь, — це фонологічна транскрипція китайської мови, яку не вживають самостійним письмом. Перекладачка мала би бути обережнішою, працюючи з мовою з тибето-китайської мовної родини, як мінімум, потрібно було залучити до вичитки тексту редактора, який є фахівцем із синології тощо.
Український читач має право на якісні тексти, а не передані з перших рук у треті, забувши, що мова йде саме про друге ― реалії неєвропейської країни з зовсім іншою мовною картиною світу. Адже китайці мислять конкретно-символічно, тоді як усі решта ― абстрактно-понятійно (за Дев’ятовим).
«Мандрівка Гімалаями. Казки з Тибету, Бутану, Ладакху і Сіккіму» (Сафран, 2019, пер. Тетяни Савченко)
Разом із міфами, казки є найархаїчнішими текстовими структурами. Будь-який фольклорний жанр зазвичай передається у формі усного дискурсу. А передаючись із уст в уста, неминуче зазнає певних змін, щоразу знову створюється в процесі виконання, аж поки не буде записаний. Кожен записаний казковий текст є унікальним і неповторним, оскільки в ньому відбився конкретний момент історії. Як пише у післямові укладач цих переказів, чеський тибетолог Мірослав Пошта, спочатку він збирав народні оповідки з гімалайського регіону і хотів укласти збірку історій про улюбленого тибетського шалапута дядечка Тонту. Але пізніше йому трапилися цікаві історії з Бутану і Ладакху, хтось роздобув йому книжку казок у Бутані, хтось полював на них у Непалі, одна тибетка надіслала укладачу фольклорні матеріали з Китаю, один знайомець переклав йому декілька вже опублікованих казок і записав кілька історій з вуст свого дідуся, а інший ― переклав деякі оповідки з тибетської англійською, тож саме вони стали основою для чеських переказів.
Єдина в Україні тибетологиня Олена Огнєва у передмові до книжки зазначає, що унікальний світ гімалайських народів для європейців одними з перших відкрили протестанти, так звані Моравські брати з Чехії. Можливо, укладач книжки переказав ці казки чеською, продовжуючи місіонерські діяння попередників, а Тетяна Савченко переклала їх українською, тож кожен із них лишив у цих казках часточку чогось свого. Так казки продовжують мандрувати, як і в давнину, адже в багатьох народів є чимало подібних сюжетів, навіть в українців і мешканців Гімалаїв. Казки про тварин, героїко-фантастичні та соціально-побутові ― найбільш поширені групи казок.
Одним із цікавих і непростих персонажів із поданих переказів є «знаний жартівник» дядечко Тонпа, який з’являється то тут, то там і стараннями якого зло (король, управитель, багатій) завжди покаране. Його життєва філософія ― майстерно обдурювати й викривати кривдників, дати можливість простому люду з них посміятися і урвати чогось смачненького (масла яків, ячмінного пива, яєць, юшки з локшиною і підсоленого чаю). Тільки завдяки власному розуму й кмітливості, дядечко Тонпа завжди виходить сухим із води, ― в цьому й повчальність цих історій. Можна обдурити володаря королівства так, що він і не здогадається, назвавшись експертом із масла або посланцем від зміїного короля, можна прикинутися дурником чи міняйлом і лишити з носом жадібних. Головне ― мати щирих друзів, які не дадуть тобі потонути в озері після чергової витівки.
Низка поданих у цій книжці соціально-побутових казок розказує історію, яка спричинила до виникнення тих чи інших прислів’їв і фразеологізмів, розтлумачити походження яких нині було б дуже важко. «Братик Місяць, або ж Ачо Лала» кажуть про неквапливу людину, а в основі лежить історія про дівчинку-одиначку, яку покинули батьки, її втрапляння в лабети чудовиська, чарівні дарунки в обмін на доброту і рятівний залізний ланцюг. Саме з цієї казки дізнаємося, чому парейдолічна зорова ілюзія бутанської дитини втілюється саме в обрисах дівчини, що доїть корову. Бо ж китайські та японські діти бачать у темних плямах Місяця кролика, який готує напій безсмертя, чи товче в ступі рис для приготування коржиків-мочі.
Знаючи, що сандалове дерево вважається священним, зрозумілий вислів «це такий телепень, що й з коштовного сандала вугілля наробить», а от коли про тебе скажуть «ну зовсім як дід Агов», зрозуміти контекст «нерозумного вчинку» значно складніше, хоча й можливо. Цікаво, що лише в казці про діда Агов можна обрати альтернативну кінцівку, але, як відомо, «від перестановки доданків сума не зміниться», зміниться лише ставлення людини до ситуації. Познайомляться читачі цих казок і з чабаном Пенпою, у якого з лисицями ну зовсім не склалося: якось через невдалий жарт інші чабани відмовилися допомогти йому рятувати отару від лисиці, тож і з’явилося прислів’я «хто один раз набреше, тому й на сотий раз не повірять». Іншого разу, правда, лисицю відволік мудрець, та не надовго, бо вона все думала про овець і зовсім його не слухала, тож відтоді й побутує вислів «з такими говорити ― все одно, що лисиці проповідь читати».
Лише одного разу Пенпі вдалося запопасти багатство, і то через зрадливого приятеля та колобка кукурудзяного тіста. Замість тварин, які траплялися українському Колобкові на його шляху, бутанському колобку траплялися речі, які Пенпа використав для порятунку від чарівниці. От тільки історія нашого Колобка закінчилася летальним випадком, а бутанського ― таємниче: колобок Пенпи безслідно зникає, а за своїм «новоспеченим» колобком Аппа, можливо, ганяється й досі. А тибетська казка про козячого хвостика, що вмів красти, дивним чином нагадує українську, де фігурує Кобиляча, Вовча та Ведмежа голови («Про дідову дочку та бабину дочку»): за свою доброту, бабуся отримує від козлячого хвостика всього вдосталь, як і дідова дочка від усіх голів. От тільки звідки це береться в козлячого хвостика ми знаємо, а про таємничі здобутки трьох голів можемо лише здогадуватися.
У давнину люди ставились до тварин як до божеств і магічних істот. Однак із розвитком мисливства і скотарства тварини перетворювалися зі священних тотемів на об’єкт насмішок та іронічних історій. В образі тварини у казках приховувалося алегоричне зображення людини. Казка про те, чому кажан з’являється лише вночі, є і в нас, і в індійців, проте причини наведено всюди різні. А розтлумачити ворожнечу між мавпами та леопардами може лише та казка, яка з’явилася на території середовища проживання цих тварин. Бо слов’янські казки швидше про ворожнечу собак, котів і мишей. Бутанська казка про ненаситну кірву (дику кішку), що отримала по заслузі від простого курячого яйця доволі цікава, адже яйцю, як і кукурудзяному колобку, траплялися на шляху предмети, однак чарівні. А в боснійській казці «Яйце-ватажок», яйце та його команда з тварин теж дала доброї прочуханки зловмиснику, але вовкові.
Персонаж Вовка у народних казках є жорстоким, проте водночас дурним та лякливим. Наприклад, у тибетській казці «Королівський указ» заєць, якому в казках найчастіше відведена роль жертви, не без хитрощів, легко обдурює вовка і рятує від смерті козу з козеням. А от у казці братів Грімм, вовк все ж з’їдає козенят, хоча потім і його наздоганяє відомщення мами-кози. У фантастичних казках цієї збірки з’являється ще один традиційний персонаж ― Пес. Старий собака з казки «Дівчина і братик Місяць» подарував дівчині три подарунки, які врятували їй життя. Тибетська казка «Про піхви для ножа, наповнені цампою» оповідає про пса, якого зачаклувала зла чарівниця, а у казці «Про чарівну шабатурку короля наґів» песиком виявилася донька короля підводного царства. Народна казка наділила персонажа Пса найбагатшою палітрою притаманних йому рис, і в казках цієї збірки він завжди добром відповідає на добро людини.
Тварини є невід’ємною частиною фантастичних казок: одного разу людина використовує їх у своїх цілях, іншого ― тварини самі користаються з людського розуму або дурощів. У казці «Про двох дівчат і два дарунки» чарівна голубка діє за тією ж схемою з обома головними героїнями, різниця лише в результаті, на який вплинула поведінка дівчат, однак вони отримують своє добро майже задарма. А в казці «Про бідного юнака та жадібного короля» птах, що внадився до пшениці, також кличе юнака додому, де той по черзі отримує три чарівні артефакти ― горщика, козу та дрючка, силу якого потрібно задіяти за допомогою чарівних слів. Кожен із цих артефактів спричинює як щастя (відплата за доброту), так і нещастя (плата за дурість) для юнака, який і сам, врешті, того дрючка скуштував. Теж із казкою «Про двох сусідів», де чарівною пташкою є горобець, однак він, на відміну від голубки, змушує головних героїв докласти певних зусиль для покращення власного добробуту. Зло в образі Дави тут також покаране, однак не лише за цей злий вчинок, але й за усі попередні, ― у Всесвіті ж бо все записано. Типову модель відплати «добром за добро» бачимо і в казці «Про чарівну шапку, барабан та миску»: юнак рятує малих пташок-ґаруд від змії, а ґаруди допомагають юнакові.
Зачаровані люди теж переважно завжди перетворюються на тварин, однак тоді образ звіра сприймається з негативною конотацією, адже перетворення відбулися саме через погані вчинки людей: дружина, яку чоловік перетворив на напівлюдину напівмавпу; удова з донькою, що стали ослицями; різники, що у наступному житті переродилися черепахами та ін. Але тільки завдяки допомозі щирих дружин/чоловіків люди знову стають людьми. Як і в багатьох українських сюжетах, у казках жителів Гімалаїв саме наймолодша дочка виявляється найдобрішою: одна врятувала життя батькові, вийшовши за змія; інша врятувала сім’ю, ставши дружиною пса, а потім із нього й чари зняла; а юнак Тендзін, хоч і хитрощам запопав доньку короля наґів, не злякався її подоби та інших випробувань, і виборов право бути з нею. В українських казках теж чимало схожих сюжетів із чарівними перетвореннями та умовами для дружин/чоловіків («Про вужа-царевича та вірну жону», «Біла Льошка», «Премудра Іляна» та ін.).
Жорстокості у казках жителів Гімалаїв теж вистачає: батьки, що кидають доньку на поталу лютому чудовиську; тесля Дордже, що зводить зі світу маляра Дордже, який хотів спалити його на вогнищі; Пелджор, що скинув своїх старших братів у річку за те, що хотіли його втопити. Навіть дядечко Тонпа жорстоко помстився ненаситному управителю за свою кривду, що той сам із трьома жорнами скочив у озеро. Люди насправді брехливі й підступні, і це добре видно в казках, які зовсім не приховують реальності, деколи навіть гіперболізуючи її.
Ця збірка переказів має свій словник для кращого розуміння окремих реалій, згаданих у тексті, а також містить тибетську абетку з тридцяти літер і символи для позначення цифр, якими пронумеровані казки. А чудові ілюстрації Ленки Ясанської, збережені з оригінального чеського видання, доповнюють яскраві образи з прочитаних казок. Текст книжки не без технічних огріхів, однак наявність відомостей про консультації з тибетологинею можуть цілком запевнити читача, що реалії мови й культури гімалайського регіону в ній подані правильно.
8 thoughts on “Східна екзотика для дітей: пізнавальні книги про Японію, Китай та Гімалаї”