У The Guardian вийшло інтерв’ю з Сергієм Плохієм: переклад тексту

14 листопада книга українського письменника Сергія Плохія «Чорнобиль: Історія трагедії» отримала британську літературну премію Baillie Gifford Prize. Автор отримав грошову винагороду в 30 тисяч фунтів стерлінгів.

Днями у The Guardian вийшло інтерв’ю з Плохієм. Блог Yakaboo публікує переклад цього матеріалу.

Переклад: Анна Оксентюк

«Я пам'ятаю цей жах»

Сергій Плохій, який у середу здобув премію Бейлі Ґіффорд за книжку «Чорнобиль: Історія трагедії», завжди хотів написати про одну з найгірших ядерних катастроф у світі, не в останню чергу через те, що він пережив це. «Я тоді був там», – розповідає він про те, як працював у молодості викладачем в університеті, жив на відстані 500 км від місця вибуху на українській атомній електростанції в 1986 році, коли було забруднено значну територію Європи, і тривожився, щоб не було забруднено води Дніпра. «Я пам’ятаю цей жах».

Його колишні однокласники безпосередньо постраждали від випромінювання, викинутого під час вибуху, а сам він хворів запаленням щитоподібної залози внаслідок опромінення. В 1986 році Україна все ще входила до складу Радянського Союзу, і катастрофа мала такий вплив на країну, що 61-річний Плохій, нині професор української історії в Гарварді, відчував, що повинен поділитись своїм баченням. Але він був занадто близько до події; свідчення потерпілих були вкрай емоційно забарвленими. Як історик він відчував, що йому не вистачає критичної відстані.

Лише після української революції 2014 року та подальшого конфлікту з Росією Плохій відчув, що може написати про Чорнобиль, частково тому, що катастрофа раптово була затьмарена новими трагедіями, а також тому, що він зрозумів, що це може розглядатися як ключова подія серед усіх наступних: гласність в Радянському Союзі, зростання націоналістичного руху в Україні та тотальний крах доктрини Радянського Союзу через п’ять років після катастрофи.

Плохій народився в Росії в українській сім’ї, але 20 років прожив у США. Він порівнював свої численні особистості з «лялькою матрьошкою – розкриваєш одну, і всередині знаходиш іншу».

«Щоб змалювати загальну картину, ви повинні задавати глобальні питання і мати комплексний підхід», – говорить він. «У мене з цим проблем не було. Саме так я й завжди робив. А пізніше додав багато життєвих історій і точок зору».

Ключ до успіху книги полягає в тому, що це об’єднання особистих історій — керівники заводу, які зробили жахливі помилки і заплатили своїм життям або опинились у в’язниці, пожежники та солдати, які пішли на вірну смерть, намагаючись стабілізувати реактор, вчені, які приховали дефекти конструкції — і глобально значущої історії. «Хитрість полягала в об’єднанні людських голосів та бюрократичних документів», — говорить Плохій. «Схоже, судді [премії] думають, що мені це вдалося».

Але чи справді ми маємо розглядати Чорнобиль як причину розпаду Радянського Союзу? «Існує досить очевидний зв’язок», — наполягає він. — «Перший масовий рух в Радянському Союзі стосувався екологічних проблем, і Чорнобиль був його причиною. Це стало можливим завдяки гласності. Чорнобиль і гласність – тотожні. Я не кажу, що без Чорнобиля не було б гласності, але вона відбулась у свій час і спосіб саме через Чорнобиль. Вона викрила культуру таємності, і приголомшила всіх. Це вплинуло не лише на звичайних людей; а й на членів партії, міліцію, КГБ, усі відчули загрозу і це раптом стало глобальним приводом занепокоєння у суспільстві. До цього було дуже мало проблем, які стосувалися всього суспільства».

За словами Плохія, рух за незалежність України зародився з громадської діяльності, пов’язаної з Чорнобилем. «Лідери руху, можливо, зараз цього не скажуть», – стверджує він, – «але вони повторювали це знову і знову наприкінці 1980-х років». Їх успіх був політично вирішальним. «Всеукраїнський референдум [про незалежність у грудні 1991 року] став останнім ударом для Радянського Союзу».

Згодом Радянська імперія нарешті зазнала краху. Плохій визнає, що рано чи пізно Радянський Союз все одно розпався б: «У цьому столітті було зруйновано більшість багатонаціональних, мультикультурних імперій», паралельно з цим зароджувався націоналізм, проте Чорнобиль став рушійною силою у цьому процесі. Радіація від катастрофи мала летальний вплив на політику Радянського Союзу.

То з чиєї вини насправді сталася катастрофа? «Таких людей було два види», – каже Плохій. — «Одні приймали [оперативні] рішення, що призвели до катастрофи, інші – люди на верхівці, які мовчали і не казали нікому, що відбувається». Він стверджує, що вина лежить на радянському лідері Михайлі Горбачові. «Я вважаю, що Горбачов несе відповідальність, бо він мовчав», – каже автор. — «Він звернувся до нації аж через два тижні. Горбачов є героєм у багатьох аспектах, він зробив достатньо хороших речей, але я не вірю, коли він каже, що не мав достатньо інформації [про катастрофу]».

Плохій також звинувачує саму радянську систему за корумпованість науки і економію за рахунок зниження якості. «На безпеку майже не звертали увагу», — говорить він. — «Таке відношення успадкувалось з часів гонки озброєнь; пожертва здоров’ям та життям приймалась як належне. Пізніше ця культура передалась до сфери атомної енергетики».

Книга завершується палким закликом до світу – вивчити уроки Чорнобиля, а до країн за межами Заходу, які зараз розвивають потенціал ядерної енергетики – приділяти увагу питанням безпеки. «Наступним потужним ядерним гравцем є Африка», — пише Плохій. — «Єгипет наразі будує два реактори – перші в своїй історії. Чи можемо ми бути певні, що з ними все гаразд?». Самодержавство, зневага до добробуту громадськості та недбалий підхід до ядерної безпеки – це небезпечне поєднання, і про це на власному досвіді дізналися люди, що жили поблизу Чорнобиля, та хитка Радянська влада.

Yakaboo
Найбільша online-книгарня України. Любимо книжки понад усе:)

8 thoughts on “У The Guardian вийшло інтерв’ю з Сергієм Плохієм: переклад тексту

    Залишити відповідь