Цьогоріч у видавництві Yakaboo Publishing вийшла третя книга фінансиста та радіоведучого Сергія Фурси — «Протистояння», написана у жанрі пригодницького роману. Попередні дві книжки, «Порятунок з російських щелеп» та «Повернути себе», стали бестселерами нашого видавництва. Автор розповідає про свої твори, письменницьку роботу та книжки, що надихають.
Про трилогію
Я не обирав жанр пригодницького роману свідомо. Він «самообрався», адже в голові виникла саме така історія. Можливо, це стало результатом того, що я сам читаю саме такі чи подібні книжки. І я писав те, що мені самому було б цікаво прочитати. По-перше, це — розвага. Своєрідний спосіб відволіктись від буденності, що зараз дуже важливо. В першу чергу ці книги мають принести задоволення. Як хороший пригодницький серіал. Сподіваюсь, що як хороший.
По-друге, це спроба розказати історію України не напряму. Не як пропаганду, де з першого речення вам кажуть, що росіяни погані, а Путін — чорт. Звісно ж, так і є. Але я хочу, щоб читачі, які ніколи не були в Україні і є далекими від нашої історії, самі прийшли до такої думки. І стали таким чином нашими друзями у протистоянні з росією.
Головні персонажі були частиною історії, яку я вигадав. На папері вони вже просто відшліфовувались. А деякі другорядні народились просто в процесі написання, як необхідні інструменти для сюжету. Прототип є лише у одного, не основного, персонажа. Але його легко вгадують ті, хто читає. Щодо головного героя, Алекса, то, можливо, я надав йому власних рис підсвідомо. Але це вже до розмови із моїм психотерапевтом:)
Про творчість
У мене були спроби щось писати в юному віці, прямо із перших років у школі. Здається, писав у зошиті. Наскільки пам’ятаю, то була історія про «написання у стіл», але, гадаю, якісь уривки я міг дати почитати мамі. Але це не точно. Читати у школі я любив, наприклад, Агату Крісті. Колись за літні канікули після п’ятого класу прочитав всю її серію про Еркюля Пуаро. І звісно, я також читав пригодницькі романи Дюма та інших «підліткових класиків», від мушкетерів до останніх могікан.
Перша ж «справжня» книжка (прим. — «Порятунок з російських щелеп», Yakaboo Publishing, 2024) народилася просто тому, що в голові жила історія. І треба було цієї історії позбутися. Бо про неї думаєш постійно: коли засинаєш, бігаєш, йдеш до душу. І найлегший спосіб позбутися цих думок, як виявилось, — це перенести це все на папір. Це певною мірою терапія для людини, яка не ходить ані до психотерапевта, ані, будучи атеїстом, на сповідь. Тому, просто в певний момент часу прийшла думка «а чому б і ні», і почалось моє письменницьке життя.
Моя робота допомагає зрозуміти ту частину світу, яку іноді письменники не розуміють зовсім. У такому випадку читаєш їхні романи, навіть бестселери, де є бізнес і фінанси, і здається, що їх написали десятирічні діти. Нерідко це трапляється і з серіалами.
Про натхнення
У мене немає особливих письменницьких ритуалів, щоб налаштуватися на роботу. Це ж, в принципі, не про натхнення. Це про дисципліну. Як в спортзалі. Ви можете побачити як виглядає Кріштіану Роналду чи Бред Пітт, і захотіти виглядати так само за один похід до спортзалу. Але у підсумку ви отримаєте тільки крепатуру. Проте результат приходить від дисциплінованого виконання плану, чи простіше — від регулярних і тривалих занять. І то не факт, звісно, що ви будете хоч наближено виглядати як ті, що вас надихнули.
Втім, деякі правила у мене є. Жодних бета-рідерів. Уривки твору у процесі написання я нікому не показую.
Сам я читаю тільки художню літературу. Зараз, наприклад, Ольсена, данського автора детективів. Дізнався про нього завдяки серіалу на Нетфліксі «Відділ нерозкритих справ», який був знятий за його першою книгою. І я вирішив, що можна читати й інші його романи, не чекаючи роками, поки знімуть продовження. А ще я очікую на черговий детектив від Роберта Ґалбрейта (псевдонім Джоан Роулінг), що українською має з’явитись вже в грудні цього року.
