Фото Марії Пошивайло
В межах виставки «Від Котляревського до сучукрліт», що триває у Музеї книги і друкарства України, нещодавно відбулася лекція Ростислава Семківа «”Енеїда” Котляревського: від жарту до шедевра». Лектор — викладач і докторант кафедри літературознавства Національного університету «Києво-Могилянська академія», автор популярних книжок «Як писали класики», «Як читати класиків».
Далі — пряма мова Ростислава Семківа:
Відповідно до програми, ми поговоримо про три речі: про сутність бурлеску Котляревського і як він видозмінюється в «Енеїді». Радше, змінюється наша рецепція — як ми це сприймаємо; про особливості бурлеску в українській культурі: те як культура ставиться до комічного, сміхового може нам розповісти про її сутність. Різні національні культури по-різному ставляться до сміху. У нас є такий елемент етно-образу, що українці — весела нація. З іншого боку, це є частина стереотипу про «веселого хохла», який у найскрутніші моменти історії «смеётся и пляшет». І ось між цими двома полюсами нам треба з’ясувати роль бурлеску, що він може сказати про нашу культуру взагалі. І третє, що було сказано, як резонує сміх Котляревського тепер. Наскільки це вплинуло на сучасну українську літературу, наскільки вона є повторювана і пародійна. Хочу наголосити на постійному поверненні бурлеску в українську літературу. Якщо культура не вважає бурлеск до кінця непристойним, то він до кінця з неї не виходить. Наша культура толерує бурлеск. Вона ставиться до нього навіть краще, ніж деякі сусідні.
Пародія та її можливості
Можна почати з тези канадської літературознавиці Лінди Хатчеон про продуктивність пародії. У неї є праці «Теорія пародії». «Поетика постмодернізму», «Край іронії» та низка монографій, де вона наголошує на тому, що пародія в культурі набуває ще однієї іпостасі, крім тієї, якої від неї чекають. Ми розуміємо, що Котляревський пише в антуражі чи інтер’єрі класицизму. Довкола Котляревського класицизм. У цьому сенсі пародія — це висміювання, знищення оригіналу. Пародію створюють для того, щоб заперечити оригінал, вказати на те, що це не дуже якісний текст, над ним можна понасміхатися. Це базове уявлення про пародію. Вона має скинути оригінал з постаменту високого стилю, переінакшити в рамках низького стилю і таким чином переінакшити.
Лінда Хатчеон пише, що дуже часто пародія не лише заперечує оригінал, але через свою життєздатність (а веселі тексти люди люблять читати) вона зберігає оригінал. Часто оригінал зникає, але ми знаємо про нього через пародію. Гарний приклад — «Кентерберійські оповідання» Чосера. «Кентерберійські оповідання» — це цілий жанр паломницької прози, що становив великий масив літератури у Середньовічній Британії. Але ми знаємо про нього лише завдяки Чосеру. Те саме і з лицарським романом. Більшість з того, що ми знаємо, нам відоме завдяки «Дон Кіхоту» Сервантеса. Завдяки Сервантесу до нас дійшли й лицарські романи, і цей центральний образ.
«Енеїда» Котляревського як бурлескна поема
У випадку з Котляревським ми маємо точно те саме. Люблю жарт, який я сам придумав, що так, як українці знають сюжет Вергілієвої «Енеїди», його не знає ніхто. У епоху класицизму «Енеїда» складала основу будь-якої школи. І вони мусили завчати великі шматки Вергілія, цитувати його. Тому була певна дражливість цього тексту. Розхитування класицизму обернулося модою на пародії. Більшість освічених людей того часу сміялися з того, як змінені реалії, як змінені постаті оригінальної «Енеїди». Для нас подібна рецепція, коли ми знаємо оригінал і бачимо пародію, виникає, скажімо, коли Гай Річі знімає «Шерлока Холмса». Ми усі знаємо Конан Дойла, більшість людей його читала. І коли Гай Річі дозволяє собі певні трансформації, то у нас виникає подібне ставлення. Ще ближче до того, що робить Котляревський у «Енеїді» для свого оточення — це «Сімпсони». Тобто, ми маємо якісь оригінали фільмів або літературних текстів, які ми впізнаємо, — і тут їх перетворюють на такий мультяшний жарт. Подібне переживали і сучасники Котляревського. Але для нас «Енеїда» Котляревського втрачає такий заряд бурлескності. І ми її радше сприймаємо як гумористичну поему. Бурлеск викликає регіт як реакцію на щось непристойне, він продукує певне відчуття сорому у того, хто це слухає або читає. І це дуже відповідне тому, як сприймають тексти Леся Подерев’янського. Ось це — справжній бурлеск уже кінця XX сторіччя. Він непристойний. Це не будеш читати в офіційних рамках. У цьому є якийсь елемент сорому. Зараз ми не бачимо якоїсь значної непристойності у «Енеїді» Котляревського. Там немає аж таких непристойних слів чи аж таких непристойних сюжетів. Тобто тема з бурлескної у нашій рецепції стала гумористичною. І не лише гумористичною. Я хочу наголосити, що «Енеїда» Котляревського має кілька регістрів сприймання. Вона функціонує як бурлескна поема, як гумористична поема, а також вона функціонує у національному регістрі.
Як бачимо, від XVII століття починають пародіювати: беруть сюжет класичної поеми і переказують його простими словами, з іронічними натяками, пожбурюючи богів — боги стають непристойними. Таке ми бачимо особливо в Алоїза Блюмауера у «Пригодах благочестивого Енея» (Відень 1782–1788 роках), написана у дусі секуляризації та антиклерикальної кампанії. Мабуть, це чи не єдиний твір про Енея, який містить не лише літературну (пародійну, коли висміюють оригінал), але й суспільну сатиру. Коли кажуть, що твір Котляревського містить суспільну сатиру, то, вочевидь, дуже перебільшують. Бо там не так багато відвертих випадів, хіба щодо видавця. До того ж ця сатиричність розчиняється у морі пародійності. А пародія, як ми уже знаємо, продуктивна. Хто б коли знав про цього видавця Папуру, якби він його не поставив у текст? Папура має дякувати Котляревському.
«Енеїда» Котляревського має ще ту особливість у цьому списку пародій, що, крім бурлескності, вона на той час була бурлескно-травестійна, тобто автор перевдягає своїх героїв у козацькі шати. Це дає можливість сприймати її пізніше навіть як політичний маніфест. У ближчих до нас текстах переосмислення, наприклад, у «Семантиці котляревщини» Григорія Грабовського чи у тому, що пише Тамара Гундорова, наголошено, що цей сміх не стільки висміює якісь суспільні вади, а просто тому що у такий спосіб він проговорює дуже неприємні для імперської свідомості речі. Ми розуміємо, що це неповних 20 років після того, як Січ зникає. Начебто ми мали покінчити з цим, забути, але воно повертається у такому віртуальному просторі у вигляді бурлескної поеми.
Написавши перший бурлескний твір, Котляревський робить наступний хід — створює козацький епос. Тобто поема Котляревського продуктивна у двох сенсах: вона не дає забути Вергілія, а також зберігає пам’ять про козацьке минуле, що було для сучасників значно важливіше, ніж перший компонент.
Мені подобається теза про те, що українська народна культура, всупереч обставинам, має більшу здатність до сприйняття бурлеску, ніж багато інших культур. У нас повторювана ситуація, коли автор, який сміється, не є для нас письменником низького штибу. Це далеко від такого традиційного погляду, що серйозні автори пишуть серйозні та гідні речі. Наша культура дозволяє зводити таких авторів на п’єдестал, толеруючи комічне.
Хоча Котляревський знав і текст Вергілія, і поему Йосипова, на яку взорувався. Але усі ці «Енеїди», про які я говорив, майже не мають ареалу функціонування. Про них знає дуже вузьке коло осіб. У випадку з Котляревським і, власне, з Енеєм, ми маємо справу з абсолютним розширенням ареалу вживання. І ці образи — не тільки Енея — усіх цих Юпітера, Нептуна, Юнону ми уже ніколи не зможемо серйозно сприймати. Бо тепер ми знаємо, чим там займається увесь цей Олімп. Еней став образом популярної культури. І разом з тим Котляревський також став таким образом популярної культури. Такий веселий поручик, який прийшов з війни у відставку, і легко однією рукою створив епічну поему, другою рукою створив перші п’єси, підняв театр у Полтаві. І усе легко та грайливо. Тому йому маємо пам’ятники, й він лишається у пам’яті, на відміну від інших авторів «Енеїд». До того ж, він став відомим письменником XVIII століття. Але скільки ми знаємо відомих письменників XVIII століття у Росії? Де їм пам’ятники? А пам’ятники Котляревському стоять. До речі, Сковороди це теж стосується. Це той письменник, кого ми знаємо з XVIII століття, хоча не знаємо його текстів. Він також лишається для нас персонажем.
Я дозволю собі узагальнення. Таке ставлення до комічного стосується постколоніальних культур. Це працює приблизно так: імперська культура метрополії більшою мірою інфікована класицистичним поділом літератури на серйозну та несерйозну. Навіть якщо розглядати ситуацію у французькій культурі XVII століття, бачимо, що були спроби виправити Мольєра. Панівна верхівка включно з королем Людовіком казала йому: «ти ж не будеш писати фарсом, ти ж будеш якісь повчальні речі». Література метрополії приречена на серйозність. Вона вимагає від сміху якоїсь повчальності та користі. Гоголя також переконували, і він почав самого себе переконувати у тому, що «досить просто так сміятися — треба висміювати». Там, де такого диктату немає, лишається ширший спектр для комічного. Таке, на мою думку, притаманне для постколоніальних культур. Якщо ми виділимо якусь тезу на кшталт «ми вижили, тому що ми сміялися», то це буде правдою.
Щодо гастрономії, особливо пиятики, то у Котляревського це гіпертрофовано. У нього раз на 3 октави персонажі щось п’ють. Це лише доводить те, що поема від початку бурлескна. Але потім ситуація змінюється.
Про котляревщину, яка межує з шароварщиною
Важливо наголосити таку річ. Усі захопилися і почали писати так: наприклад, Білецький-Носенко та його «Горпинида, чи вхопленная Прозерпина» чи інші автори, які пародіювали античні твори. Але усі сконцентрувалися на бурлеску. Натомість Котляревський дав ще національний епос. Вочевидь, сам його талант вилився у більшій кількості елементів. Натомість хочу наголосити, що котляревщина не є цілком негативним явищем. Це була трансімперська мода. Більшість тих, хто наслідував його, писали ці тексти у Москві та Петербурзі. Таким чином, українське слово не зникало. Нехай воно було смішним, нехай воно було, з точки зору імперської культури, недолугим, але воно продовжувало існувати. Наявність такої сильної моди підважувало імперський міф про гомогенність. Ми точно вже не такі, у нас інший дискурс. Усі, починаючи від Котляревського, додавали у книжки свій словничок: «ви ж там не зрозумієте». Це свідчення цього контрапункту: так, ви знищили Січ, але мова залишається, словник, інший, ніж у вас, залишається. Тому це явище треба розглядати як час становлення масової культури. Це той самий процес, як у Британії формується масова культура. Просто у них мода на вампірів, а у нас мода на веселих козаків.
Шевченко і Котляревський
Тепер щодо нового покоління, до якого належав Шевченко. Якби ми нічого не знали про Котляревського, не читали «Енеїду», то що ми могли подумати, слова Шевченка?
«… Все осталось, все сумує,
Як руїни Трої.
Все сумує, — тільки слава
Сонцем засіяла.
Не вмре кобзар, бо навіки
Його привітала.
Будеш, батьку, панувати,
Поки живуть люди,
Поки сонце з неба сяє,
Тебе не забудуть!»
Коли Шевченко пише такі слова, він точно не думає про першу частину «Енеїди». Ми маємо кардинально іншу рецепцію. Це означає, що бурлескний пласт він не сприймає. Для нього це не важливо. Ми можемо звернути увагу, як закінчується друга частина «Енеїди» та починається третя. Тут видно, як від жарту, від кулінарного пиятницького бурлеску він переходить до чогось іншого. Там є елементи бурлеску, національного епосу, віртуозної мовної гри.
«Бо розхитавшись, бризнув в воду,
Нирнув і, не спитавши броду,
Наввиринки пішла душа.
Еней хотів, щоб окошилась
Біда і більш не нродолжилась,
Щоб не пропали всі з коша».
Ми можемо говорити про концепцію чорного гумору як частину карнавальної культури. А в карнавальній культурі ніщо остаточно не гине. Тому він може собі це дозволити. Далі йде ліричний елемент, вплив романтизму:
«А вітри ззаду все трубили.
В потилицю його човнам,
Що мчалися зо всеї сили.
По чорним пінявим водам.»
Далі йде зовсім інше:
«Про Сагайдачного співали,
Либонь співали і про Січ,
Як в пікінери набірали,
Як мандрував козак всю ніч»
Ось саме про це і згадує Шевченко.
Від четвертої частини він уже не пише пародію на Вергілію. У нього з’являється мета у тексті: якнайбільше пригадати. Він навіть підіймається до зразків високого пафосу, що для бурлескної поеми просто нонсенс. У тій ситуації межової складності виживання культури це був єдиний шанс. Це була синтетична поема. Тут є різні елементи, які не дуже між собою поєднуються. Але це була єдина можливість так писати.
«Любов к отчизні де героїть,
Там сила вража не устоїть,
Там грудь сильніша од гармат…»
Уже у цих рядках немає нічого спільного з комічним.
Подібним синтетичним твором є фільм «Пропала грамота» — це синтез багатьох текстів Гоголя. І ми розуміємо, що додано багато чого. Найбільш незрозумілий момент — це коли тріо «Золоті ключі», яке співає козакові Василеві, що їде з села, весільну пісню. Це пісня, яку батьки співають молодій, яка їде з села. Але як можна співати у такій ситуації весільну пісню для дівчини? Що це таке взагалі? А це таке, що у тій ситуації — кінець 70-х і початок 80-х — це єдиний шанс щось донести, розповісти. Тому хай ця пісня буде тут.
Зачинатель нової української літератури та української літературної мови
У середині XIX століття з’являється ставлення до Котляревського як батька нової української літератури та, звісно, того, хто пише літературною українською мовою. Звісно, у нього багато непристойностей на рівні мови. Це, звісно, народна мова, але він демонструє її придатність до епічного жанру. Тобто, це мова, якою можна написати епічну поему. Напевно, неокласики не до кінця праві. Зеров десь затрачає зусилля, щоб переконати нас, що нова українська література починається від Сковороди, бо Сковорода серйозніший. Ні, вона може починатися від Котляревського. Добре, що вона починається від Котляревського, бо він не є повністю несерйозним. Він засновує, він використовує комізм, але він і підіймається до високого пафосу. Це час, коли зароджується романтизм. Літератури потребують великих епічних полотен. У німців з’являється «Фауст», а у нас — «Енеїда». Звісно, є літературознавці, які нас переконують, що «а, дивіться, Ґьоте теж не є цілком серйозним». Звісно, що там теж є елементи комізму. А у нас є така синтетична поема. Так, їх складно ставити на один рівень, але їх можна порівнювати. Ми маємо ставитися до «Енеїди» масштабніше.
Нове життя «Енеїди» у XX ст.: ілюстрації Анатолія Базилевича та мультфільм Володимира Дахна
Третє, на що я хочу звернути увагу — попри таку трансформацію (виникає як жарт, а потім її сприймають у романтичному ключі, як робив Шевченко), бурлеск повертається у 60-х роках XX століття. Перше таке повернення було через Анатолія Базилевича. Це була фантастична книга, яку сприймали як непристойну. Стільки голого тіла, як у Базилевича, не було у жодній художній книзі того часу. Для Базилевича це було програмно: він повертає цей бурлескний код. Він дозволяє жартувати не лише у побутових сценках. У ілюстрації танцю Дідони ми бачимо, лише один шолом, що лишився від «Енеїди» Вергілія. Натомість, у батальній сцені він явно зображає нацистів (зелена «форма»), з якими воюють козаки. Тобто, це ще й переосмислення Другої світової війни. Цю книгу не усім показували через ілюстрації. Її тримали у бібліотеці, але це треба було мати хоча б 14 років, щоб тобі дали її почитати.
Якщо ми подумаємо, як ми уявляємо козаків, то ми їх уявляємо за Базилевичем. Вони залишаються такими мускулистими, сповненими власної гідності, але смертними. Проте, вони сміються над смертю.
Друге повернення бурлеску — це Володимир Дахно і його мультфільм «Енеїда» початку 90-х. Він малює у такому шаржовому ключі, гіпертрофіє пиятику, так само гіпертрофовано сексуальність.
Котляревський і сучукрліт
Завершуючи, хочу сказати про сучасну українську літературу, що усі ці хлопці та дівчата, про яких йдеться, також вдалися до певних непристойних жестів, щоб розхитати чи спародіювати попередні культурні дискурси. Так, бурлеск може переростати у сатиру, а може й не переростати. От бурлеск 90-х більш сатиричний, ніж у Котляревського. Якщо ми говоритимемо про «Московіаду» Андруховича, то це цілеспрямоване висміювання. Там теж усе карнавально-непристойне, але там він справді висміює столицю імперії, політбюро, агентів КДБ. Єдина постать, яка у нього без висміювання — це постать поета. Так, він кумедний — згадує, скільки шарів алкоголю у ньому є, але він лишається симпатичним. Натомість, наслідком сатиричної пародії є відраза до висміюваного. У нас не лишається симпатії до політбюро після «Московіади», у нас не лишається симпатії до Павліка Морозова після Подерев’янського. Хоча, говорячи про Подерев’янського, такого не відбувається з Гамлетом. Коли цитують Подеревлянського, то найчастіше — «Гамлета…», бо воно не є настільки огидним в усіх сенсах, як «Павлік Морозов», чи про Буратіно.
На початку 90-х пародіюють більш гостро. І ця пародія швидше переростає у сатиру. Так, в Оксани Забужко бурлеску мало, натомість сатири багато. Для мене вона найбільший сатирик сучасної літератури поруч з Лесем Подерев’янським. Але що повторюється від Котляревського, те що крім гумору, сатири, бурлески вони додають ще щось, що пізніше дозволяє їх проголосити класикою. Ми знаємо (а може ні), яке ставлення було до Забужко, Андруховича у 90-х. Це було однозначно дуже-дуже непристойно. Це були тексти про алкоголізм, про секс, про асоціальну поведінку. Їх наводили як приклад дегенерації літератури взагалі. Я вже мовчу про Подерев’янського, якого слухали наодинці з касет. Натомість зараз ситуація змінилася. Забужко — лауреат Шевченківської премії. Подерев’янський — культова особа, поява якого викликає натовп. Жадан, який на початку теж пише бурлескні тексти і сприймався непристойним, зараз має зовсім інший рівень сприйняття.
Ось цей жест, коли усе починається з бурлеску, сатири, а потім доповнюється іншими елементами — це жест, який відкриває Котляревський. Вочевидь, до нього це не було так яскраво. Потім це повторюється у 90-х роках. Нічого немає страшного у канонізації бурлеску. Коли Старицький писав свій відомий текст, то волів, щоб ніхто не хотів бути як Проня чи Голохвастом. Тому не уявляв, що їм поставлять пам’ятник біля Андріївської церкви.
Імперія резервує право за собою право на високе, серйозне. І нещодавній скандал з «1+1» — це дуже показовий у цьому сенсі.
Так, сміхове, комічне часто перетворюють на щось інше, щось світле і гарна. Тому люди, які фотографуються біля Проні Прокопівни та Голохвастова, не фотографуються з росіянізованими дегенерованими персонажами. Ні, для них це історія кохання. Для них це київські Ромео і Джульєта. Для них цей текст продукує не лише комізм, а й ліричні високі почуття. Це, насправді, дуже багато говорить про життєздатність культури та її динамічність.
І закінчити я б хотів певним віртуальним закликом до нашої школи, яка має змінити підхід до викладання наших головних текстів серед яких є «Енеїда». Цілком можна зробити так, щоб «Енеїду» перестали сприймати лише як бурлескно-травестійну поему. Звичайно, тут треба працювати з її текстом, показувати різні елементи. І коли застосувати комплексний підхід, то це змінить ставлення учнів. Звичайно, для цього слід підібрати вдалі цитати.
1 581 thoughts on “«Енеїда» Котляревського: від жарту до шедевру. Конспект лекції Ростислава Семківа”