Як писати скандальні і “жахливі” романи: поради від Богдани Романцової і Ростислава Семківа

Які секрети написання справді емоційних романів: скандальних творів та жахаючих горорів? Про це під час Літературного Кураж Базару розповідали Богдана Романцова та Ростислав Семків. Ми ж записали конспекти їхніх лекцій з основними цікавими лайфхаками від всесвітньо відомих письменників та теорію створення таких текстів. 

Літературознавиця Богдана Романцова: про скандальні романи

Хоча нам здається, що скандальні романи з’явилися лише останнім часом, та вони були завжди. Коли з’являється текст, завжди з’являється і щось сміливіше; кожен новий сміливий крок – це символічна мішень для людей, які намагаються лишатися в попередній системі і які протистоять швидкому наступу експериментів як на рівні форми, так і на рівні теми. Коли у 1782 році з’явилися “Небезпечні зв’язки” Шодерло де Лакло, епістолярний і еротичний на той час роман, ефект від нього був тоді значно більший, аніж сьогодні – від “50 відтінків сірого”. 

Колись Володимир Набоков сказав, що “улюблені книжки треба читати, здригаючись від емоцій”, від захоплення, від обурення. Можливо, саме підхід апеляції до емоцій і дозволив скандальним авторам стати поп-зірками свого часу. Оскара Вайльда запрошували на прийоми люди, далекі від літератури. Генрі Міллер, до речі, як і Набоков, писав для журналу Playboy. Американський письменник Норман Мейлер був людиною, з якою хотіла зустрічатися Мерилін Монро. Це люди, які з’вляються на сторінках хронік, за якими цікаво спостерігати. 

Типові літературні скандалісти ХІХ століття

  • Флоберівська деталь: цікавий концепт опису і вибудови романів. Флобер — це автор, який ніколи не бреше в деталях. Якщо він пише, що мадам Боварі пішла в таку-то аптеку і купила таку-то отруту, ви можете йому абсолютно вірити: в той час вона дійсно могла туди піти і те купити. Флобера ми читаємо саме заради часопростору, заради чарівного світу, в який він нас вводить. Він мріяв написати роман “ні про що”, але натомість це зробили французькі поети. 
  • Золя списував образи людей з реальності. Наприклад, у своїх текстах він любив “убивати” образи своїх критиків, це дуже зручна стратегія. Бо кожен критик боїться прочитати в романі, як його розчленовують.
  • Поезія є прикладом швидкої реакції на світ. У ХІХ столітті те, що боялися зробити прозаїки, поети вже робили на повну. В той час можна було здати порожній сшиток і сказати, що це геніальна поема; або ж намалювати вірш і сказати, що це — фігурне письмо.
  • Типовий роман ХІХ століття був романом-вихованням; головним героєм, як правило, був чоловік, типовий представник свого часу і свого класу, а жінка — перебувала в режимі “очікування”. Якщо жінка в романі чогось не чекала, вона обов’язково себе отруювала, як це було в “Мадам Боварі”. Сюжет брали прямо з газетних хронік. Персонажі були дуже наскрізними, й часто автор забував, що вбив героя кілька сторінок назад. Коли за собою подібне помітив Дюма, він почав робити героїв фігурками з паперу і відрізати їм голови, щоб так контролювати свої сюжети. Оповідач у романі ХІХ століття завжди знає все.

І тут приходить Оскар Вайльд і змінює все

Він був сином відомого політика, а його мама писала під псевдонімом Сперанса, тобто “Надія”, і вона була таким собі Борисом Олійником ХІХ століття — дуже пафосно, патріотично, з закликами до боротьби, тож дивно, що Оскар, бувши вихованим такою людиною, був інакшим.

Перша збірка Вайльда під назвою “Поеми” написана була не дуже оригінально, за його власними словами – “у дусі братів-прарафаелітів”. Оскільки він видав її власним коштом, ніхто не постраждав через фінансову неуспішність збірки. В ті часи вважалося правильним видаватися за свій рахунок, бо так вважалося, що ти займаєшся справжнім мистецтвом і за нього ще й доплачуєш. Як, наприклад, доплачував Марсель Пруст (він також купував позитивні рецензії на свої твори, але це вже окрема історія).

У тексті про Доріана Грея Оскар Вайльд ввів, по суті, новий напрям в літературі — естетизм. Після публікації “Портрета” йому надійшло понад 200 рецензій на цей роман з закликами, що його варто заборонити, що він розбещує молодь тощо. На що Оскар відправив 20 листів у різні газети з доведенням, що література, насправді, не має нікого вчити; в неї одна функція — бути прекрасною. Ця його промова, яка стала передмовою до нових видань книжки, стала маніфестом естетизму. Втім, цей напрям згас зі смертю Вайльда.

Окрім скандальних творів, Оскар Вайльд, однак, долучився до того, щоб в’язниці стали гуманнішими. Він сформував усі недоліки судової системи, і цей документ став основою для сучасної судової системи Великої Британії.

Більш скандальним за Вайльда був Генрі Міллер

Окремий відбиток на творчість Генрі Міллера наклало те, що його сестра Лоретта все життя страждала на психічні захворювання, з якими він їй намагався зарадити. Також на формування його письменницького стилю і на спосіб життя вплинуло те, що він виріс у Брукліні, в оточенні різних культур. Він займався “інтелектуальним волоцюжництвом”: не зупинявся на одному стилі, ніяк не міг знайти країну, де б йому було затишно жити, змінював друзів, оточення, професії. В юності його мало не вигнали з роботи, бо він сидів і читав у парку “Улісса” Джойса, замість того, щоб працювати. І в перших текстах він висміював американську мрію і її безглуздість. 

Через своїх жінок, як правило, Генрі Міллер знаходив собі спонсорів. Змінюючи жінок, він змінював акценти своїх творів: він когось взяв увагу до музичності, від когось – зацікавленість східною філософією, від когось – увагу до психоаналізу. 

Особливості роману “Тропік рака” – чому ж він був заборонений в Америці спочатку до 60-их рр., а потім і пізніше? Роман спочатку видали у Франції, де можна було видавати будь-які порнографічні тексти, якщо вони написані англійською мовою (“Хай вже видають, що хочуть, головне, щоб наші цього не розуміли”). Книжка на той час коштувала досить дорого, 50 франків, і її заборонили виставляти у вітрині. 

Генрі Міллер не приховував автобіографізм цієї оповіді, що обурювало більшість. Генрі свідомо провокував читачів, намагаючись змусити їх повірити, що вся книга — його пригоди. Текст просякнутий метафорами: місто постає як повія, прекрасна здалеку, але огидна, коли наближаєшся. Та навіть у цій повторності автор бачить особливу принаду. Роман також візуальний, Міллер пише так, як малює. 

Вічно скандальна "Лоліта"

Набоков склав дуже цікавий літературний канон, де часто видно, кого він любить, кого ненавидить і від кого відштовхується (дуже часто ті автори, від яких залежала його творчість, замовчувалися, бо це така вже літературна звичка – замовчувати своїх “літературних батьків”).

Роман “Лоліта” міг так ніколи і не бути надрукованим: його відхиляли видавці, один було майже надрукував, але потім прочитав, що вони друкують, і вилучив цілий тираж. Нарешті йому вдалося видати у видавництві “Олімпія-Прес”, яке на той час видавало порнографічну літературу. Це був текст, який продавали з-під вітрини. Володимир Набоков не вперше писав на цю тему — до цього було оповідання “Чарівник”, яке досліджувало історію кохання між дорослим чоловіком і надто юною дівчиною. Текст оповідає історію від імені людини з перверсивною свідомістю, ми бачимо все очима злочинця, який вчинив переступ, але при цьому це досить інтелектуальна людина. Таким чином, ми мимоволі починаємо йому співчувати, а часом і ототожнювати себе з ним. Яка найчастіше емоція читачів Лоліти? Вона сама винна. Ми стаємо не на бік людини, яка постраждала. Це маніпуляція читачем, і якщо ми звинувачуємо після цього автора, це говорить про те, що ми не можемо й досі відмежувати літературу від реальності. 

Як написати скандальний роман:

  1. Оберіть епоху, детально її вивчіть
  2. Зважайте на попередню традицію скандальної прози, вивчайте жанр
  3. Менше натуралізму і більше метафор, бо ніщо не втомлює так, як зіологічний опис інтимних моментів
  4. Думайте про потенційного читача
  5. Пишіть про те, що вас хвилює
  6. Створюйте багатогранних героїв. Ніщо так не бісить, як позитивні герої, які кращі за нас у всьому. Пишіть про складних особистостей
  7. Зважайте на деталі
  8. Сюжет — важливий, та емоції важливіші
  9. Грамотний піар — це половина успіху. Якщо вас хтось заборонить, це найкраще, що може статися з вашим текстом

Літературознавець, письменник Ростислав Семків: про те, як писати горор (за зразком Стівена Кінга)

Кінг — це частина біографії багатьох. В СРСР Кінга почали друкувати на початку 80-их, і перше оповідання російською з’явилося у 1981 році в журналі “Юный техник” з припискою, мовляв, “Подивіться, як на Заході все жахливо, переживають про ядерну війну, а ми, юні техніки, мажорно дивимося в майбутнє”. А зараз уже Кінг — це, мабуть, найпопулярніший прозаїк в Україні.

Кінг може навчити писати, бо в нього, як мінімум, є дві присвячені цьому книжки: “Про письменство: мемуари ремесла” та неперекладена ще українською його книга Danse Macabre початку 80-их, в якій він саме пише про природу жаху, дає огляд фільмів і літератури жаху, роздумує про жанр загалом. Крім того, є ще специфічні передмови й інтерв’ю, де Кінг розповідає про горор, тому він вміє роздавати рецепти письменства, тим більше, що в нього кілька десятиріч досвід викладання. У 1970 році Кінг закінчив університет, а вже в 1978 році вже читав лекції з літературної творчості.

Горор, передчуття небезпеки й Україна

В українській літературі не вистачає тих, хто писав би у жанрі горору, а він насправді — важливий. Він виконує катарсичну, терапевтичну функцію, дає людині пережити жах, а потім — щасливо вийти з цього. Це менш комфортний, але більш інтенсивний за детектив жанр. Горор має давню історію; якщо ми подумаємо про класичну античну грецьку трагедію, то це буде горор: купа трупів, невідомі сили, все погано закінчується для персонажів. 

На думку Ростислава Семківа, неминуче ми побачимо в наступні 5 років в українській літературі зразки горору, бо ми перебуваємо в якійсь дуже тривожній ситуації. Кінг говорить про це в Danse Macabre: в 40-их рр., коли йшла війна, взагалі майже не писали романи та не знімали фільми, які б мали елементи жахів, тому що “той може дивитися на смерть, в кого вона ще не живе в серці”. Якщо трагедія кимось екзистенційно переживається, йому не до жахів; а якщо небезпека віддаляється, цей жанр здобуває попит, бо є тривога, що трагедія може повторитися. 

Кінг пише від середини 60-их, в США тоді був вищий рівень тривожності щодо ядерної війни; йшла війна у В’єтнамі, активна фаза почалася у 1964 році, це була інша територія, але принцип був той, що зараз у нас: повертаються бійці, збільшується кількість зброї, нависає небезпека. 

Горор є певною мірою оптимістичним жанром. Хороший горор — це демонстрація смерті без прикрас і “запобіжників”  там немає реаніматорів, які приїдуть і врятують чи історій про вічне життя. Ні, це зажди жорстка фізична демонстрація смерті, але цей час смерті постійно відкладається. Фанати жахів люблять не смерть, а життя, бо випірнувши з роману відразу бачиш, що навколо  не так багато проблем. 

Перша універсальна порада: брати свій страх і перетворювати його на літературу

Для тих, хто хоче писати, Кінг також проговорює страхи, пов’язані з письмом. У нього часто герой або не має натхнення, або не знає, що писати, або пише якісь масову літературу, а хоче писати серйозні романи. 

Кінг дуже пасує до того, щоб розповідати про психоаналіз, він навіть називає роман однією з фройдівських категорій – “Воно”. Краще не скажеш. Якщо нам потрібний вдалий образ несвідомого, то ці каналізаційні комунікації в “Воно” – це саме воно. Кінг навіть йде трохи далі, ніж може пояснити фройдистський психоаналіз; вже десь в межах царини лаканівського психоаналізу, про що найкраще пише Жижек в “Погляді навскіс”. Якщо Фройд намагається психологічні проблеми вилікувати, спільно проговорити, то Лакан радше песимістично дивиться на поняття “вилікуватися”, натомість він штовхає до того, щоб просто знайти спільну мову, “полюбити свій симптом”. Якщо фобії нема, а треба писати горор, треба відшукати в собі невроз, розвинути, і так стати автором горорів. У Кінга всюди повторюваний епізод, коли йому було 4 роки і вони гуляли з друзями, він побачив, як хлопчика збили на залізниці. Він часто просить використовувати цей епізод для пояснення тієї травми, яка спостерігалася б у його творах. Для Кінга характерний взагалі високий рівень тривожності, є фобії числа 13, того, що він оглухне чи буде занадто погано бачити; тож його творчість — це цілий каталог його фобій. 

У 1992 році його збив фургон, була надзвичайно важка травма, та він вижив — і одразу ж написав роман “Історія Ліззі”. Повернувшись із лікарні Кінг побачив всі його речі в коробках і подумав, що саме так виглядає кімната людини, яка вже померла, тож цей епізод його надихнув. У романі він зобразив вдову, яка переживає смерть чоловіка, відомого письменника. Це фантазія про те, чого не сталося, але що він пережив і відчув. З цього моменту цієї травми, зрозуміло, стало більше у творчості: згодом про ці події Кінг також роман “Острів Дума”, де розповідається про людину, що втратила здатність рухатися. 

 

Знайомі незнайомі персонажі

Найбільша сила Кінга — персонажі. Є, звісно, повторювані: письменник-лузер-алкоголік, чи дівчина з екстрасенсорними здібностями, але є окремі індивідуальні персонажі, які роблять тексти Кінга впізнаваними. Хоча у “Про письменство” Кінг стверджує, що всі його тексти розвиваються не стільки з персонажа, скільки з якоїсь одиничної ситуації, довкола якої він потім розбудовує роман. Наприклад, він уявляє, як іде по мосту і звідти вилазить якесь страховисько, яке потім стає Воно.

Реальність - найбільший жах

Жахи, щоби подіяти, повинні опиратися на реальність. Кінг дуже реалістично описує уявні містечка, життя мешканців, і почитавши його тексти, цілком можемо уявляти, як жилося в США в той період, коли він писав. І жах з’являється, як правило, ізсередини реалістичної ситуації. Є повторюваний момент у творах Кінга, коли персонажі кажуть собі, що “цього не може бути”, а потім їм зненацька відрубають голову. Така близькість небезпеки робить все більш загрозливим. 

Допоміжні речовини?

Є спекуляції про те, що алкоголь допоміг Кінгу написати багато текстів. Та вже 20 років Кінг не вживає алкоголь, тим не менш, жахи, і досить сюрреалістичні, за цей час з’являються; та й сага “Темна вежа” стала ще більш заплутаною. Хоча в одному інтерв’ю Кінг каже, що ті, хто п’ють безконтрольно – погані письменники, а от ті, хто потроху випиває – мають непоганого помічника. 

Пиши щодня

Щоденний ритм — це те, що найбільше сприяє письменнику. За 35 років він має вже 60 романів та інші тексти. Пише кожного дня, роблячи вихідний лише на свій день народження, Різдво і День незалежності США. Він стверджує, що якщо хочеш бути письменником, треба писати по 1000 слів (десь 4 сторінки) як мінімум на день, якщо хорошим письменником — то 2000 слів, а якщо хочеш бути Стівеном Кінгом, то пиши по 4000 слів на день

(Visited 189 times, 1 visits today)