Світ у 2035 році – це світ без друкованих книг, газет і журналів. Усе відскановано й оцифровано. Кожен має доступ до світової цифрової бібліотеки. У будь-який час! Безкоштовно! І це завдяки мобрілю – універсальному мережевому пристрою у вигляді окулярів.
Роб працює сканером у величезному концерні Ultranetz, у відділі Scan AG. Зі своїм другом Джоджо він відшуковує, сканує й оцифровує останні примірники друкованих видань, аж поки одного дня не наштовхується на Книжкову гільдію, підпільну організацію, учасниками якої є колишні письменники, книгарі, перекладачі, видавці та бібліотекарі. Після великого е-вибуху на Ultranetz та подальших перипетій концерн визнає Роба ворогом номер один — супертерористом. На що ще здатен концерн у боротьбі за абсолютну владу, контроль і монополію…
Цей роман також про дружбу в часи глобального впливу цифрових технологій. Він є промовистим коментарем до наших днів. Блог Yakaboo публікує уривок з книги «Сканери» Роберта М. Зоннтаґа.
— Мобріль. Наві. Кафе «Sunshine», — сказав я.
— Вас вітає навігатор, — промовив у відповідь ніжний голос. — На жаль, у вас іще немає жодного апдейту С-зони. Бажаєте отримати зараз за вигідну ціну?
Я не міг собі цього дозволити. То ж питав дорогу у зустрічних. У С-зоні я взагалі не орієнтувався. Чому Арне Берґманн хотів зустрітися зі мною саме тут?
Безсонної ночі я обмірковував собі план. Я не знав напевно, чи цей Берґманн просто вважав мене за дурника, а чи він справді прийде на зустріч. Якщо так, то я одразу зв’яжуся зі сканерами безпеки. Затримаю Арне Берґманна розмовою. Віддам його під арешт. І все. В жодному разі я не хотів повідомляти Номоса наперед. А то він би подякував за інформацію і загріб у свої руки п’ятсот тисяч. Без докорів сумління. А Джоджо? Його краще не вплутувати. Пізніше я, звісно, вділив би йому з винагороди пристойну частку. Як найкращому другові. Маючи стільки грошей, можна було на кілька років забути про загрозу скотитися в С-зону. А це було варте ризику. Звісно, що я боявся.
Кілька хвилин перед восьмою я зайшов усередину. Кафе спеціалізувалося на шоколадних тортах. У п’ятиметровій вітрині нічого, крім них, не було. Я стояв посеред приміщення. Час сніданку, однак усі столи були вільні.
— Ви Роб?
До мене підійшла стара продавчиня, з пакетом у правій руці, що сягав майже підлоги. Я почувався, як у постановочному мобріль-відео.
— Ви вчора замовляли по Ultranetz, так? На восьму? Ви вчасно!
— Ах так, — відповів я.
— Прошу дуже. Ось ваше замовлення. Три шоколадні торти: один з вишнею, два — з карамеллю. Усі — без аромату.
Я розгублено сперся рукою на прилавок, роздумуючи про занадто високу суму за замовлення, яку якраз списували з мого рахунку. Я вже чув про такі кафе й магазини в С-зоні. Багаті люди, такі як Номос, посилали туди шоп-кур’єрів за покупками.
Фірми охоче розміщувалися в С-зоні, адже за мізерну плату тут виконували все, що завгодно. Наприклад, пекли цілу ніч торти. Я поринув у свої думки і, не попрощавшись, вийшов з кафе.
І ось я вже стояв надворі перед вітриною зі своїми трьома шоколадними тортами, і раптом переді мною загальмував чорний мотоцикл. Я ошелешено глянув на водія. У нього не було шолома. Він мав руде кучеряве волосся. Перш ніж я встиг запитати, чому він мало не наїхав на мене, він зірвав мені з голови мобріль і помчав далі. Я розгублено глянув йому услід.
— Роб? Чому ви так дивитеся? Покваптеся, я стою у забороненому місці.
Я глянув убік і крізь прочинене вікно автомобіля побачив обличчя таксиста.
— Мені сімдесят один рік, і я, на жаль, не можу вас нести. Тому будьте такі ласкаві самі сісти в машину.
Нічого не йшло за планом. Не було часу на роздуми. Я мусив вступати в гру, якщо хотів дістатися до грошей. На жаль, без мобріля. І відтепер також без плану.
Таксисти в А-зоні часто були не ввічливішими, хіба що молодшими. І, на противагу цьому водієві, вони дотримувалися правил дорожнього руху. Електромотор загудів, шини вискнули, і подорож у невідоме почалася.
— Мені доводилося отримувати різні божевільні замовлення, — не втримався таксист. — Але такого ще не мав. Кафе «Sunshine», клієнт, який дурнувато зиркає і тримає в руці повний пакет тортів. — Він кинув на мене короткий погляд. — Так-так, це про вас. Доведеться з вами об’їжджати кілька дивних околиць зони. Вгору і вниз. Завжди гарно дивитися у дзеркало заднього виду. Вкінці нашої Одіссеї я вас висаджу біля «Baby Q». Ваш друг, мабуть, не дружить з головою: призначити зустріч там!
Моїм гаданим другом був не хто інший, як Арне Берґманн. Мені все ж таки потрібно було повідомити Джоджо про свою поїздку в С-зону. Але він би прикував мене до себе, щоби я так не ризикував.
Якраз перед своєю подорожжю у С-зону я розбудив Джоджо.
— Добрий ранок! — привітався я по мобрілю.
— Доброї ночі. Ти божевільний: не міг ще раніше розбудити?
— Маю сьогодні помогти мамі по роботі. Кілька розмов з клієнтами абощо.
Вона торгувала акціями і робила все по мобрілю. Мала своє бюро, так би мовити, на голові. Джоджо прийняв мою відмовку і навіть був радий.
— Тоді я зустрінуся з Меллі. Вона хоче побачитися.
Меллі і Джоджо вже рік були разом.
— Що плануєте робити? — спитав я.
— Прогуляємося в парку.
Звучало романтично, однак насправді це виглядало так: Джоджо прогулювався зі своїм мобрілем повз штучні дерева. Меллі спостерігала за цією картиною з іншого міста, на віддалі кілька тисяч кілометрів. Чи я все ж таки заздрив? Так! Вони познайомилися через Ultranetz. Агенція знайомств «Твій ідеальний партнер» установила відповідність їхніх профілів як 95,2 відсотків. Перевірка на фінанси та ген-придатність пройшла успішно. Та через таку велику відстань не вистачило 4,8 відсотків до ста.
Меллі вивчала інфотех, тому вже ідеально підходила для Джоджо. Вони ще ніколи не бачилися насправді, але для Ultranetz-стосунків це було цілком нормально.
— Ви не проти, якщо я зміню маршрут? — запитав таксист, перервавши мої роздуми.
— Навіщо?
— Нам сіли на хвіст. Вашому другові це не сподобається. Тут зараз буде старий парк відпочинку з кількома виходами.
Я одразу подумав про здорових хлопців з відділу сканерів безпеки і про Номоса. Еге ж, якраз чудесна нагода позбутися своєї роботи! Моє мовчання таксист витлумачив як згоду і різко звернув до в’їзду в парк. Ми помчали автоліфтом на найвищий поверх, звідти чотири поверхи вниз, зробили коло по цілому радіусі поверху і в якусь мить я почувався як в метро-планері. Але ми все-таки відірвалися від переслідувачів.
— Зніміть, будь ласка, свій мобріль, — настійливо попрохав я водія.
Манія переслідування Арне Берґманна була дещо заразливою. Можливо, чоловік за кермом підключився до загальнодоступного мобріль-зв’язку. Тоді мені б довелося ділити винагороду з кількома тисячами Ultranetz-користувачами. Але я вже наступав на п’яти цьому Арне Берґманну, ризикуючи при цьому всім. Тут вже або пан — або пропав.
Таксист засміявся.
— Та це ж сонячні окуляри.
Він злегка торкнувся темного скла окулярів.
— Ваш друг попередив мене про вашу неприязнь до мобрілів. Так-так, у С-зоні більшість не бажає утаємничувати інших у свої справи. А як я вже казав вашому другові — за додаткову двадцятку я вас і голим повезу по місту.
Сидячи біля водія, я прикидав план наступних дій: зустріти Арне Берґманна. Знайти привід (ще не знаю, який саме) і відлучитися на короткий час. Позичити мобріль (ще також не знаю, в кого). Повідомити відділ сканерів безпеки. Затримати Берґманна. Віддати його під варту. Отримати грошову нагороду. І ділу кінець.
А потім на Ultranetz детально розповісти про велику пригоду і здобути нових друзів. Мені не вистачало ще шість тисяч п’ятсот друзів, щоби мій список належав до топ-100 восьмого кварталу.
Я успішно ігнорував таксиста. Зрештою він перестав діймати мене своїми коментарями. Спроектував стару кінокомедію на лобове скло і вдавав, ніби все одно був повністю зосереджений на вуличному русі. Я дивився крізь затемнене вікно зі свого боку. Єдине, що я знав про С-зону, це зупинки метро-планера. І суцільну сірість, що стрімко проносилась повз вікно. В пошуку читачів Джоджо і я завжди їхали до останньої зупинки С-зони. А звідти знову прямо додому в А-зону.
Кожен, хто не знаходив роботу в А-зоні, переміщався у В-зону. Хто ж не міг дати собі раду у В-зоні, все одно намагався там залишитися. За будь-яку ціну. С-зона міста вважалася небезпечним осередком похилих. Старі люди, однак, не становили загрози. Довкола численних будинків для людей літнього віку та пенсіонерських нічліжок селилися злочинці. Принаймні про це щодня повідомляли в новинах Ultranetz.
«Двадцять четверо загиблих у С-зоні під час нападу в хімчистці».
«Вбито пенсіонерів — і викрадено мобрілі!»
«Карантин після третьої хвилі епідемії у приміському кварталі!»
— С-зона вважається осередком беззаконня, — сказала мені моя стара професорка після однієї лекції з традиційних знань.
— Не маю жодного уявлення. Я там ще ніколи не виходив із метро-планера, — сказав я у відповідь.
— Поліція зонального управління не вживає жодних заходів у С-зоні.
— Чому ж це? — запитав я.
— Тому що поліції так вигідно. Всі проблемні випадки накопичуються в одній зоні міста, а в інших зонах тихо.
Професорка часто розповідала такі дивні речі.
Однак під час нашої поїздки на таксі я не зауважив нічого поганого й небезпечного. Ймовірно, проблемні випадки ставалися вночі. Натомість повсюди я бачив людей зі зморшкуватими обличчями. Вони спиралися своїми слабкими тілами на милиці.
Дехто мав застарілі моделі мобрілів (перший випуск), які могли хіба що підказати, як пройти додому. В С-зоні жили найбідніші з найбідніших. Однак кожен мав на голові такі окуляри. Це мене дивувало. Допоки трансляцію кінокомедії, спроектованої на лобове скло таксиста, не перервала реклама. Тоді мій подив як вітром здуло. В А-зоні отримували все, чого душа забажає, якщо укласти рекламну угоду на п’ять років. Це і п’ятсот роликів для аніматора, і річний запас квитків на електроавтобуси та метро-планери. В С-зоні Ultranetz-реклама виглядала інакше.
— Моє друге життя, — сказала старша жінка, лежачи в гамаку з мобрілем, — проходить в А-зоні.
По лобовому склі таксі підтюпцем бігла молода дівчина через парк. Перед боковим дзеркалом водія вона пустила нам коротку сонцесяйну усмішку.
— Я — Ваше друге життя. Раз на місяць, упродовж цілого дня, роблю для Вас, що забажаєте. Спорт у парку, справжня їжа в ресторані… Що завгодно. І все це в А-зоні! У товаристві енергійної двадцятирічної!
В кінці рекламного ролика шаленим темпом було озвучено умови договору.
— Що-що? — перепитав таксист.
— Потрібно тільки укласти надзвичайно вигідну мобріль-угоду, — підсумував я.
— Що означає «надзвичайно вигідну»?
Таксист хотів знати все до подробиць. Або ж йому просто кортіло мене понервувати. Ймовірно, він переглядав цей ролик кожні кілька хвилин, однак хотів, щоб я з ним порозмовляв.
— Упродовж усього життя — сто двадцять хвилин реклами на день, — пояснив я. — Однак контракт включає в себе сто п’ятдесят друзів з преміум-статусом.
— Сюди входять ще й друзі?
— Лише перші сто п’ятдесят, — пояснив я.
— І що це за друзі?
— Люди, які якнайкраще відповідають вашому профілю.
— І вони просто так стають моїми друзями? — спитав він, зробивши паузу. — Який чудесний світ новий, еге ж?
Я більше не підтримував розмови, натомість дивився у вікно. Багато чоловіків мали довге сиве волосся і бороди, що сягали до грудей. Я згадав про Арне Берґманна. Деякі жінки мали високі зачіски, заплетені коси, дреди.
Багато старих сиділи скоцюблені на лавках на узбіччях дороги. Йшли вузькою пішохідною доріжкою, спираючись на палицю. Електрособака на чотирьох колесах тягнув стару жінку. Дуже рідко люди йшли по двоє.
Деякі лежали нерухомо на землі біля дороги. І це нікого не цікавило. Нас також. Та я й не міг нічим зарадити. Був немов паралізований від побаченого.
— Як щодо дрібки надору? — запитав мене водій. — Грам за п’ятак?
Типова С-зона, подумалось мені. Я ще ніколи не вживав цю речовину. Джоджо «споживав» надор щокілька днів. «Повний релакс», — повторював він. Мені навіть не хотілося його пробувати. Спочатку надор був медикаментом для старих. Доглядачі у секторах для пенсіонерів С-зони розподіляли його між жильцями.
Окрім таких оборудок, дилери продавали надор у всіх можливих варіаціях — від порошку до пігулок.
— Іншим разом, — відмовився я від пропозиції водія.
Він несхвально похитав головою і продовжив перегляд кінокомедії на лобовому склі. Ми мчали вперед на високій швидкості. Що далі, то все виглядало бруднішим й убогішим. Сірішим і не таким поголеним.
Кілька літніх людей стояло довкола купи палаючих відходів. Вони випростали руки до блакитного полум’я, потираючи їх.
— І що це за липень?! — сказав таксист, показавши на змерзлих людей.
Я кивнув у відповідь.
— Нема вже ніякого літа, — сказав він. — Температура коливається як завгодно. Сніг сьогодні мене б не здивував.
Я знову кивнув.
— Усе це почалося після останньої війни. З того часу погода витворяє, що їй заманеться. Повір мені, я знаю, що кажу — немало перебачив на своєму віку.
Я йому вірив. Це збігалося з тим, що мені розповідали батьки про останню з великих війн. Я й далі дивився на табір. Жінки й чоловіки стояли довкола вогню, тісно скупчившись. Я бачив темні наметові брезенти, абияк прикріплені мотузками до електричних стовпів. Повсюди брудне дрантиве ганчір’я. Люди довкола вогню закутані у таке ж діряве шмаття. З-під одного наметового брезенту стирчало сіно, очевидно, зі штучних волокон. Мабуть, вони спали на такому.
— Табір «Надія-48», для мене то вже D-зона, — пояснив мені таксист. — Не турбуйтеся, там попереду знову буде краще.
Відносно краще. На землі лежало ще більше літніх людей. Вони спали між горами сміття. Деякі продірявлювали нігтями целофанові пакети, обшукуючи їх. Такого я ніколи не бачив на Ultranetz.
— У декого просто передозування надором. Не переймайся так, хлопче! — таксист щосили угрів мене по коліні.
«Надор робить ситим та щасливим», — звучав рекламний слоган фармацевтичної корпорації. Або: «Надор — пожива для зрілих літ». Рекламні ролики з усміхненими пенсіонерами постійно транслювалися на Ultranetz. Літня пара (він у костюмі, вона — у довгій сукні) брала зі срібної тарілки дві пігулки. Вона проковтнула чудо-кружальце і розслаблено сперлася на спинку крісла. Сонце зійшло, її обличчя сяяло. Дитячий хор наспівував пісеньку про надор.
«Надор — це чудо-о-о-о. Надор — це життя-а-а-а. Втамовує голо-о-о-од, і турбот як нема-а-а-а. Надо-о-ор. Надор».
— Це справді так, — завжди захищав Джоджо рекламний ролик. Однак пенсіонери, що непритомні валялися на узбіччях дороги, підтвердили мої сумніви.
Принцип надору був простим. Продукти харчування коштували дорого. Дуже дорого. Навіть моя родина не завше мала на кухні заповнену арома-секцію. І це при тому, що жили ми в А-зоні! Свіжа натуральна їжа була в нас лише на днях народження. У всіх інших випадках — суцільна «хімія». Замінник м’яса смакував, власне, як м’ясо, однак таке, наче його вполювали ще до льодовикового періоду. Без Ultranetz-посилання я часто взагалі не мав поняття, що за їжа була на тарілці.
«Надор полегшує життя у зрілі літа та заощаджує сімейний бюджет», — пояснювало зональне управління. Одна така пігулка насичувала досхочу. Згідно з Ultranetz-посиланням, вона ще й забезпечувала організм «вітамінами, вуглеводами, мінеральними речовинами та всім необхідним для здорової життєдіяльності людини».
Були дві причини, чому в нас удома на столі не було цієї «чудо-пігулки». По-перше, надор відпускався за рецептом органів охорони здоров’я, який виписували лише тим, кому було за шістдесят. По-друге, що було пов’язано безпосередньо з першою причиною, така пігулка, очевидно, мала сильні побічні дії. Рекламний слоган фармацевтичної корпорації «Надор робить ситим і щасливим» критики надору перефразовували у «Надор робить млявим і тупим». Хобі-Док-1995 зі списку моїх друзів відповів на мій запит про надор (я трохи хвилювався за Джоджо): «Пігулка викликає відчуття щастя і спричинює паморочний стан. Споживач на шість-сім годин впадає у стан повної відключки від зовнішнього світу. Чи шкодить це твоєму другові? Не уявляю».
Навіть один мегафанат надору, який точно мав знати, що й до чого, дав нечітку відповідь: «Мені від нього часто болить голова. Але до того також іноді боліла. Чув від подруги, що надор призводить до безплідності. Але подруга часто бреше».
А Мона2010, яка у парку відпочинку двадцять три рази відхиляла моє мобріль-запрошення, висловилася так: «Вода дуже важлива. Головне, випивати три літри води на день. Надор ще ніколи не пробувала!»
Я скопіював коментарі в Ultranetz-форум на сторінку надору. Можливо, вони бодай комусь допоможуть. Особисто мені не хотілося коли-небудь мати справу з надором.
Джоджо купував свої пігулки, коли ми робили кількахвилинну зупинку в С-зоні. Дилери ходили туди-сюди, немовби продавці квитків. Я уявив собі, як Джоджо у своїй квартирі вживав пігулку. У моїй фантазії він лежав поміж усіх тих розібраних мобрілів, електронних читалок та решток кабелю. Точнісінько, як старі тут поміж сміттям.
— Що з ними стається? — запитав я таксиста.
— Або прокидаються десь самі і за вказівками мобріля дістаються до своїх нічліжок, або лежать, аж поки вночі не прибудуть органи захисту здоров’я.
— І що вони роблять?
— Слухай, хлопче! Мені якраз не вистачало такого нездогадливого зухвалого нахаби з А-зони!
Більше він нічого не сказав.
А нездогадливий зухвалий нахаба з А-зони тримав рот на замку, аж поки електромотор не перестав гудіти. Ми припаркувалися перед сірою шерегою будинків.
— Тут попереду є «Baby Q», об обідній порі він зачинений, але ваш друг знає про це.
Я притис палець до консоль-дисплея між нами. Ще ніколи я не платив так багато за таксі.
Я чекав зі своїми трьома шоколадними тортами перед широким входом до «Baby Q». Перед дверима висів товстий металевий ланцюг. Я не виявив жодних вікон, ані самого приміщення «Baby Q». Ціни за коктейлі («Зональна лихоманка» за п’ять, «Надор-кола-мікс» — за вісім) мерехтіли на екрані.
З маленького віконця показався аніматор, проектуючи бармена перед входом.
— Сьогодні з двадцять другої години п’ять кухлів аромату пива за ціною двох!
Почулися протяжні звуки наливання пива. І я відчув холодні краплі води на обличчі. Справді пахло пивом.
Я попросив повторити це ще п’ять разів і зауважив над входом іншу проекцію, що миготіла червоним. «Оплата лише готівкою». І не дивно. Напої з надором не були тим, що можна назвати легальним. Принаймні в А-зоні рекламувати такий напій над входом до бару не дозволялося.
Я побачив трьох пенсіонерів, які купкою дрімали на пішохідній доріжці. Повз мене пронісся мотоцикліст без шолома. Рудоволосий тип з моїм мобрілем! Я провів долонею по своїй голові. Почувався зовсім ніяково зі свіжо поголеною макітрою.
Де ж цей Арне Берґманн? Можливо, це пастка? Засідка? Але навіщо? Я собі уявив, як Номос по своєму мобрілю довідується про моє викрадення. «Сто тисяч готівкою, інакше Робу світить штучна кома від двадцяти грамів надору».
Номос попрощався б зі мною без довгих церемоній. Тисячу претендентів на моє місце чекали перед дверима Ultranetz. Номос замінив би мене на раз-два. І наступний книжковий агент, як і ми всі, спочатку мусив би пройти неоплачуваний випробувальний термін. Хто впродовж року не робить помилок, нічого не критикує, той зрештою отримує роботу.
Хтось ззаду сильно навалився руками на мої плечі. Я розлючено обернувся і в чорних мобріль-окулярах побачив старшого чоловіка.
— Берґманн… — крикнув я.
Я помилився. Літній пан переді мною був старший за Арне Берґманна десь років на десять. З його рота потекла слина.
— Медсестро Сузанне…
Більше він нічого не сказав.
Старий упав на коліна. Обхопив мої ноги і безслівно звалився набік. Можливо, це приховане послання для мене? Я схилився над дідусем. Його пульс було ледь чути. Однак він був. Цей клятий надор мало не вбив його — і мене разом з ним від страху. Обережно, як тільки міг, я тягнув чоловіка за верхню частину тулуба до трьох старих, що спали на землі.
Я глянув на його мобріль. На окулярах блимав червоний напис «Аку». Авжеж, тільки мобріль-трансляції мені й не вистачало. Я випростався й нарешті побачив напис на будівлі, де точно ніхто не завадить нашій зустрічі. «Громадський туалет. Умивальні».
204 thoughts on “Роман про дружбу в часи цифрових технологій: уривок з книги «Сканери»”