Сашко Дерманський: «Коли починаєш жити одним днем, є небезпека перестати бути тим, ким ти є»

Улюбленець дітей Сашко Дерманський почав писати 2001 року. Відтоді друком вийшло багато його книжок, деякі з них вже стали класикою сучасної дитячої літератури, перевидаються численними накладами (до прикладу, сукупний наклад трилогії «Чудове чудовисько» — понад 100 тисяч примірників) і потрапили до шкільної програми. Письменник любить спілкуватись із читачами, тож і наша розмова відбулася після однієї з презентацій — на фестивалі Азбукове королівство магів і янголів.

Для блогу Yakaboo Сашко розповідає, з яких книжок почалась його любов до літератури, як він створює героїв, чому шкільні методисти радять обережно ставитись до його творчості та як йому вдається підтримувати контакт із юними читачами навіть у часи карантинних обмежень. Далі за текстом — пряма мова письменника.

Автор фото — Богдан Пошивайло.

«Читання для письменника — це життєва необхідність»

У дитинстві я любив читати — і читав багато. Навчився доволі рано, ще до того, як пішов до школи. Я довго виглядав меншим за свої роки, і коли до нас додому приходили батькові знайомі, батько хвалився, що я можу читати, й ніхто не вірив. Тоді батько урочисто брав якусь газету, вони розгортали, де хотіли, і дивувались, коли я починав читати.

Вдома у нас завжди було багато книжок, батьки читали. Мама за освітою — вчителька, викладала російську мову і літературу, пізніше — зарубіжну, батько працював агрономом. Старший брат теж дуже багато читав. Я брав з нього приклад і записувався у всі доступні бібліотеки — і в сільську, і в районну дитячу, шкільну. Набирав, скільки давали, часто навіть не встигав усе прочитувати, приносив назад, потім знову брав — хотілось якомога більше, була спрага до читання.

У виборі книжок дослухався до брата. Переважно це було щось пригодницьке. Дуже подобалась Астрід Ліндгрен. Також любив книжку німецького письменника Отфріда Пройслера «Водяничок», що виходила колись у видавництві «Веселка». Там було кілька повістей: «Мала Баба Яга», «Привиденя»… Для мене це була неймовірна книжка. І мені здається, що я пишу дещо схоже за жанром. Дуже часто моїми героями є вигадані казкові персонажі — усілякі дракони, чудовиська, привиди…

Перечитував усю дитячу світову класику: Алан Александр Мілн — один із моїх улюблених письменників, а Карлсон — один з улюблених персонажів. Я мільйон разів у дитинстві перечитував книжку про нього й щоразу на останній сторінці плакав, тому що закінчувалась історія.

У підлітковому віці любив фантастику, детективи.

Читання для письменника — це життєва необхідність, така сама як їжа чи вода. Це нескінченний процес навчання й наповнення себе важливими сенсами. Був момент у житті, коли я боявся читати чуже, щоб потім підсвідомо не запозичити, почав читати мало. Але зрештою зрозумів, що це хибний шлях — не треба боятись, адже є небезпека зупинитись у творчому розвитку. Треба читати, дивитись фільми, надихатись і наповнюватись чужим, щоб потім із того виросло щось гарне своє.

Зараз читаю «Час смертохристів» Юрія Щербака, з дитячого, радше підліткового, — нещодавно прочитав «Душницю» Володимира Арєнєва, «Сірку на порох» Івана Андрусяка, «Місто тіней» Мії Марченко.

Звідки беруться ідеї і натхнення

Найбільшим, найпотужнішим джерелом мого натхнення є сім’я — мої дівчатка. Хтось для творчості потребує внутрішнього неспокою, переживання, мені ж навпаки потрібна рівновага. Коли знаєш, що в тих, кого любиш, усе добре, тоді легко налаштувати себе на творчий лад. І ти сідаєш за ноутбук, забуваєш про буденне, починаєш щось писати — і раптом вмикаються механізми, не зовсім тобі зрозумілі. Звідкілясь з’являються образи, ідеї, якісь смачні фішечки, і все це поступово складається в чудернацьку історію. У якийсь момент починаєш розуміти, що вона — не лише продукт твоєї уяви, а щось таке, що може існувати поза тобою і незалежно від тебе. В певну мить історія оживає, починаєш бачити її в деталях, намагаєшся не пропустити чогось важливого, припасувати все на свої місця і пишеш, пишеш… Мабуть, цей стан і можна назвати натхненням.

Але, звісно, ж, якщо чекати з моря погоди, сподіваючись на натхнення, нічого путнього не напишеш. Тому треба давати собі копняки, працювати, намацувати якісь ідеї. Зрештою, шукати той потрібний для роботи настрій.

До карантину я постійно бував у школах. Там отримую купу позитивних емоцій від дітей, для яких, виявляється, ти є кимось особливим. Вони знають твої книжки, живуть цими історіями, ототожнюють себе з героями, хочуть щось тобі розповісти про прочитане, діляться враженнями, малюють малюнки.

Сашко Дерманський: «Коли починаєш жити одним днем, є небезпека перестати бути тим, ким ти є» 0

Часто на таких зустрічах якась дитина несподівано підходить і починає тебе обіймати. В такі моменти переживаєш особливі відчуття. Це невимовно приємно і зворушливо. Такі миті додають життєвого тонусу. Починаєш розуміти, що, чорт забирай, ти робиш щось важливе і комусь потрібне. Отже, емоції від зустрічей із читачами — теж дуже потужне джерело натхнення.

Хоча зустрічі бувають різні. Буває, аудиторія не готова до зустрічі, бо запрошують, наприклад, у якийсь клас для галочки. Один раз я навіть втік — після кількох спроб вгамувати публіку змушений був зібратись і піти.

Відчувати себе важливим для когось — базова потреба людини. Якщо вона реалізована — ти впевнений у вибраному шляху, ідеш ним із надією та вірою в майбутнє. Бо коли починаєш жити одним днем, є небезпека перестати бути тим, ким ти є.

Про сюжети і героїв

Діти доволі часто пропонують сюжети чи героїв, іноді банально просять: напишіть про наш клас чи про нашу школу. В таких випадках пропоную, щоб самі спробували писати — а раптом теж колись стануть письменниками. Якщо є потреба творчо реалізуватись, це корисно робити, навіть якщо в майбутньому і не станеш письменником, художником, музикантом.

Намагаюсь писати так, щоб герої були колоритні, живі, справжні. В кожного мають бути свої особливості. Щоб героя можна було або полюбити, або зненавидіти, або співчувати йому, він мусить бути кимось. Індивідуальне мовлення кожного героя різниться, вони говорять не за шаблоном. І всі ці слівця, якісь вислови, фразочки я рідко придумую сам. З дитинства збираю цей скарб у книжках, переймаю від людей — наш народ надзвичайно колоритний, просто неймовірні персонажі ходять поруч.

Деякі речі беру собі на олівець від своєї старшої доньки — якісь фрази, які вони між собою з подружками вживають. Раптом захочу написати підліткову книжку, дуже важливо, щоб вона була правдива, щоб герої розмовляли хоча б приблизно так, як говорять сучасні підлітки. Письменник мусить мати гострий зір і тонкий слух, щоб підмічати, запам’ятовувати, записувати. Чим уважніший автор, тим багатший його інструментарій.

Про роботу з текстами

Сашко Дерманський: «Коли починаєш жити одним днем, є небезпека перестати бути тим, ким ти є» 0

Є давні тексти, в яких мені не подобаються певні моменти, і якщо є можливість і час, я намагаюсь щось там правити. Наприклад, три давні повісті — «Король буків», «Танок чугайстра» і «Царство Яблукарство»  виходили в різний час окремими книжками, не раз перевидавались. Для наступного перевидання я зробив нові редакції цих творів. Незабаром всі три повісті вийдуть під однією палітуркою. Деякі речі в текстах, які перестали бути актуальними, я осучаснив. Скажімо, в «Царстві Яблукарстві» один із другорядних героїв був ветераном Другої світової війни, а тепер це молодий хлопець, ветеран сучасної російсько-української війни.

Мені здається, що писати про війну я не маю ні права, ні відповідних знань. Щоб писати про війну по-справжньому, треба бути на війні або принаймні знати більше про те, що там відбувається з людиною. Я цього не знаю і тому не пишу про війну, але якісь важливі акценти у своїх книжках, бодай невеличкими мазками, можу окреслювати. Сучасним дітям навіть у вигаданих історіях важливо вичитувати сучасні сенси, відчувати контекст сьогодення.

Сподіваюсь, редакторам доволі просто працювати з моїми текстами: я все ж таки філолог за освітою. Але будь-якому автору потрібні редактори, адже стороннє око часто помічає вади, яких сам не бачиш.

Працюючи з провідними видавництвами, я приречений віддавати свої тексти провідним редакторам. І це добре. Скажімо, книжки «А-ба-ба-га-ла-ма-ги» редагує сам Іван Малкович, а він  неперевершений майстер слова. Та і не сильно править, мені подобається, як одним влучним і смачним слівцем він може додати кольорів написаному.

Часом є потреба радитись щодо текстів не з редакторами чи видавцями, а з потенційними читачами. З людьми, читацькому смаку яких довіряєш.

«Стонадцять халеп Остапа Квіточки» я написав доволі давно, текст лежав чимало років і не видавався. Здебільшого, тому що ні мені, ні видавцеві не було зрозуміло, чи ця книжка — для дітей. Адже головний герой — юнак, молодий вчитель. Інший герой — істота з фантастичного підземного світу, недодідько Вельзепер, грубо кажучи, чорт із пекла. В повісті майже немає дітей. Словом, були певні сумніви щодо цільової аудиторії, тож виникла ідея протестувати текст, перш ніж видавати. 

З’ясувалось, що одна чудова ведуча новин, з якою ми якраз познайомились, читає мої книжки разом із дітьми. Тож я попросив її про послугу. Виявилось, що книжка «зайшла» і батькам, і дітям. Певним чином цей відгук став вирішальним, тепер ми знали, що «Стонадцять халеп Остапа Квіточки» — книжка для веселого сімейного читання, і сміливо запустили її в друк.

Про відповідальність

Я не зовсім впевнений, що відповідальність — це про мене. Щоб писати для дітей і відчувати дітей, треба частково залишатись дитиною. Тож інфантильність, як не крути, мені притаманна. Почасти ця риса заважає бути відповідальним, і я таким не є. Але я над цим працюю.

Нещодавно читав про особливості методики викладання дітям моїх книжок, які є у шкільній програмі. Звучали думки, що попри їхні переваги, є й суттєві хиби. Педагогам радять виважено й обережно подавати ці тексти, тому що в них багато речей, які, на думку дослідників моєї творчості, на межі чи навіть виходять за межу допустимого в дитячій літературі. Зокрема мені часто закидають (переважно вчителі), що о́брази деяких моїх героїв нищать в очах дітей авторитет дорослих.

Я абсолютно не згоден, що дорослі потрібні дітям лише для повчань і дидактики. Дорослі потрібні, щоб діти почувались щасливими. Тому поруч із дитиною має бути товариш, добрий друг, а не бездушний робот. Школярі якраз-таки запам’ятовують на все життя тих учителів, які проявили себе як звичайні нормальні люди. Вважаю, що занадто строгих, нудних і прискіпливих педагогів на гарматний постріл не варто підпускати до дітей.

Саме тому дорослі в моїх книжках — це живі, нормальні, відкриті люди: директор школи Хуба Буба, юний вчитель Остап Квіточка, міліціонер Свинобій, майбутній хірург і теперішній неформал Вова та інші. Усі вони — різні, часом навіть дивакуваті або й взагалі трохи пришелепуваті, але всі вони викликають емоції, бо всі вони справжні й живі.

Сашко Дерманський: «Коли починаєш жити одним днем, є небезпека перестати бути тим, ким ти є» 0

Звісно, в окремих зауваженнях є раціональне зерно, тому з часом стаю уважнішим до критики, більше зважую, що і як далі писатиму. Але теза про те, що мої герої шкідливі, і діти, начитавшись моїх книжок, перестануть поважати дорослих, — абсолютно нікчемна. Ще частенько закидають, що буцімто в текстах звучить ненормативна лексика. Маються на увазі розмовні варіанти слів. Та якщо всі герої розмовлятимуть однаково, дистильованою літературною мовою, навряд чи це цікаво буде читати. Художня література навпаки має презентувати мову у всьому її розмаїтті, у всьому багатстві. Звісно, я ніколи не переходжу межу — в дитячих книжках не може бути обсценна лексика чи щось подібне, але декому просторічні слова здаються ненормативними. Просто це люди, які не відчувають мову. Тож подібні закиди — дурниці, на них не варто зважати.

Мова — це те, що я смакую, тому й вважаю однією із сильних сторін своєї творчості. А от щодо змісту… Час від часу ловлю себе на думці: Сашко, стоп, ти ж пишеш для дітей, здається тут і тут тебе занесло трохи не туди! Часом, коли пишу дитячі книжки, не можу собі відмовити в задоволенні промовляти щось не тільки для дітей. Я знаю, що написане мною разом з дітьми читають дорослі, і, зрештою, є якісь речі, які мені болять, хвилюють мене, тож хочу їх озвучувати не лише дітям. Не вміючи сказати про важливе в іншій публічній площині, скажімо, в соцмережах чи в інтерв’ю, роблю це у своїх дитячих книжках.

У книжці «Чудове чудовисько і погане поганисько» уважний читач побачить алюзії на події на Майдані. Деякі сцени я намагався написати абсолютно правдиво, хоча йшлося не про Майдан — це були перипетії казкової історії. Але в мене перед очима стояли зовсім інші картини, і я спеціально передивлявся відео тих подій, тож хтось дуже уважний зможе впізнати, звідки змальовані ті чи інші сцени.

Коли у «Стонадцять халеп Остапа Квіточки» героя ведуть в пеклі на покарання, він проходить коридором повз двері з різними відділами — відділ смоловаріння, відділ шкуродерства тощо, і зрештою — повз консульство РФ в пеклі. Декому муляють політичні натяки в дитячих книжках. Але що таке політика? Це життя. Політика впливає на все, що з нами відбувається в контексті держави, нашого повсякденного буття. Не варто про це мовчати або дистанціюватися: мовляв, те що я роблю, не стосується політики, література/музика/спорт/ бізнес поза політикою. Тому щось проговорюю у дитячих книжках і дорослим, і часто вони кайфують. Дітям подібні штучки не шкідливі — я намагаюся писати так, щоб вони їх не бачили, тож діти прочитують по-своєму, а дорослі бачать смисли, які я для них закладав.

Як створюються герої, яких люблять діти

Чесно кажучи, самому іноді складно розуміти, як це вдається, тому що дуже рідко маю чіткий план на ту чи іншу книжку, дуже часто знаю лише приблизно, в якому напрямку я б хотів рухатись. І лише поступово, з часом вимальовуються настрій, ідея, характери.

Персонаж вибудовує себе сам — через ті ситуації, в які я його примудряюсь помістити, і потім, відповідно до тих чи інших обставин, він починає діяти, проявляти свій характер, індивідуальні риси, свої сильні й слабкі сторони. Все це відбувається у процесі — спочатку чіпляєшся за щось одне, потім персонаж обростає особливостями, прикметами, відкидаєш щось, що здається невдалим, банальним, нецікавим і залишаєш героєві те, що виокремлює його з-поміж інших, робить його унікальним. Так потроху персонаж оживає, аж поки не набуває здатності викликати в читача співпереживання.

Про героїв очима художників

З часом я навіть починаю думати, що такими їх собі й уявляв, іноді бачиш героя якось інакше, але якщо художник створює вдалий і колоритний образ, звикаєш. Буває, що деякі ілюстрації не резонують із текстом, і тоді доводиться шукати іншого ілюстратора.

Працюю з багатьма художниками, є ті, хто проілюстрували по декілька моїх книжок. Скажімо, Валентина Богданюк чи Максим Паленко — дуже люблю їхні роботи. Ростислав Попський ілюстрував «Крамничку тітоньки Мальви», «Жменьку тепла для мами». Він дуже круто виріс як художник за останні років п’ять. Олег Петренко-Заневський проілюстрував «Лімерики». Він неймовірний, його стиль впізнаваний. 2001-го він неймовірно проілюстрував «Пригоди Вінні-Пуха» для «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГИ», я й досі захоплююсь, наскільки точно він передав ці образи. З художниками мені щастить, як і з видавцями — з багатьма видавництвами працюю впродовж багатьох років.

Про роботу з видавництвами

Буває так: написав текст, тобі кажуть: текст гарний, але не наш — тоді звертаєшся до іншого видавництва. Немає проблеми знайти видавця, більше того, є багато пропозицій, і низка видавництв не відмовилися б від цих текстів. Тому час від часу хтось вигулькує: напишіть щось для нас. За кілька десятків років вдалось попрацювати з багатьма видавництвами: «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-Гою», «Фонтаном казок», Видавництвом Старого Лева, «Ранком», «Тезою», «Крокусом». Незабаром вийдуть книжки у «Нашому форматі», «Школі». Сподіваюся, скоро допишу нову книжку для «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГИ».

Деякі тексти пишу на замовлення. Скажімо, видавничо-освітній проєкт «Портал» започаткував серію дитячих видань на історичну тематику. Сам я, можливо, ніколи б не наважився писати щось пов’язане з історією, адже, на жаль, знаю її поганенько. Але на пропозицію взяти участь у створенні книжок для цієї серії я радо відгукнувся. Стало цікаво спробувати, це був певний виклик.

Мені треба було збагнути певні історичні реалії, щоб десь не збрехати, не відхилитись від історичної правди, тому з превеликим задоволенням прослухав кілька ексклюзивних лекцій неймовірної людини і чудового історика пана Ігоря Козловського. Ці знання суттєво допомогли мені в роботі. В результаті написав дві книжки для читачів 4+. Історичне тло в них доволі умовне, але дає змогу отримати уявлення про життя людей на наших землях у певні періоди. Це був цікавий досвід — спробувати донести дитині важливі й цікаві факти в доступній і зрозумілій формі.

Тривалий час дуже хотів, щоб вийшла книжка моїх віршів. Пишу їх давно, але довго не вдавалось видати. За багато років назбиралось чимало поетичних творів. І ось нарешті 2015 року у видавництві «Фонтан казок» вийшла перша збірка — «Бигимоти не медмеді». Цього ж року видавництво «Талант» звернулося з пропозицією співпраці — і тепер маю другу поетичну збірку — «Чудернацькі вірші». Видавництву «Крокус» випустило у світ «Лімерики». Незабаром буде ще збірка віршів у харківському видавництві «Школа».

Про самоідентифікацію як письменника

Я себе знаю давно і добре, й мені час від часу здається, що той, котрого я знаю, навряд чи міг так написати. Але ж написав… Вперше думав про себе як письменника, може, коли з’явилась перша книжка, бо що за письменник без книжки. Але час від часу критично і скептично ставлюсь до свого статусу письменника, хоча дуже люблю пожинати плоди у вигляді дитячого визнання — коли приходиш до дітей і вони лізуть обійматись, розповідають, як вони люблять твої книжки.

Нещодавно одна мама опублікувала у фейсбуці допис із історією: батьки прийшли додому і побачили у донечки, яка часто зустрічає їх зізнанням у любові і якимись зворушливими малюнками, мою фотографію з написом «Сашко Дерманський, я тебе люблю» і сердечками на ній. Це настільки зворушує, починаєш вірити, що ти таки письменник і таки, мабуть, не найгірший, щось тобі вдається робити добре, інакше не було б такого вияву почуттів, такого ставлення читачів і їхніх батьків. Мабуть, все-таки я письменник — добрий чи не дуже, то вже не мені вирішувати. Хочу вірити, що непоганий.

Про карантин із користю

На карантині я спочатку практикував відеочитання онлайн, люди по той бік монітора відгукувались. Усю першу хвилю ми з родиною були вдома, в селі в Київській області, а потім у якийсь момент мене осяйнуло — ну що ж я сиджу тут скільки часу, в селі є купа дітей — і місцевих, і таких як ми, карантинників. Отож я організував суботні читання на вулиці — з дистанцією і всіма заходами безпеки — літніми вечорами читав свої книжки.

Приходили діти — причому часто багатенько, я навіть не сподівався — з батьками, з бабусями, дехто навіть приїздив з інших сіл. До того ж, мені вдалось поповнити сільську бібліотеку і своїми книжками, і книжками інших авторів. Фейсбучне товариство допомогло назбирати більше сотні книжок — хтось від себе надсилав, деякі видавництва зробили вагомий внесок нових класних книжок. Їх подарували бібліотеці, до якої я ходив ще малим. Приміщення дещо занедбане, малесеньке, а колись мені бібліотека здавалась просторою, світлою і, звісно ж, казковою. З цього літа завдяки небайдужим людям у ній є багато сучасних книжок. Бібліотекарка щаслива — пішли діти, бо є що брати. Тож попри будь-які карантини й негаразди, кожному з нас варто хоч крихту робити не лише для себе, але і для людей. І тоді все в нас буде добре.

Мар'яна Хемій
Редакторка блогу. Люблю книжки, розмови, подорожі.