Письменницька слава приходить не відразу: часті відмови, зневіра в собі, бажання побути Гоголем і все драматично спалити, приправивши це гіркими словами про власну безталанність. Та насправді багато письменників забувають, що відмови чатували не лише на них, а й на їхніх видатних колег.
Свій роман «Фієста. І сонце сходить» Гем відправив видавництву Peacock & Peacock, звідки у 1925 р. отримав досить гостру відповідь: «Ваші потуги нудні й огидні. Ви — типовий чолов’яга, я вгадала? Не здивуюся, коли почую, що цю всю історію ви накатали безвилазно просиджуючи у клубі — з пером в одній руці, а келихом бренді в іншій. Ваші пафосні, пропійні, «ну-і-що-нам-робити-далі» герої змусили мене саму припасти до чарки».
Це була не перша відмова. У 1924 році видання Vanity Fair теж відхилило оповідання Ернеста My Life in the Bull Ring With Donald Ogden. «Мені шкода, але ми не можемо це опублікувати, хоч твір, безперечно, є інтелектуальним і захопливим», — зазначив редактор у листі. Виданню відгукнулася така відмова аж у 2013 році, коли спадкоємці творчості Гема вирішили таки десь опублікувати це оповідання — і тепер уже вони відмовили Vanity Fair, обравши своїм видавцем Harper’s Bazaar.
Колись у видавництві Faber&Faber головним редактором був Т.С.Еліот, який ризикнув відхилити роман Джорджа Орвелла «Колгосп тварин». У листі відмови спочатку Еліот порівнює Орвелла з Джонатаном Свіфтом та його майстерністю в написанні «Гуллівера», і потім навіть зазначає, що йому шкода, що подальші твори Орвелла не зможуть бути вже опубліковані у видавництві, адже його навряд відпустять ті видавці, які опублікують «Колгосп тварин». Та разом з тим, відмова полягала в тому, що Еліот вважав героїв роману непереконливими, такими, яким не можна співчувати, та дещо неправильно поданими. У листі він зазначив, що має сумніви, що алегорія Орвелла доречна в тогочасній політичній ситуації.
Онук засновника видавництва Тобі Фабер прагне виправити цю помилку. У 2020 році на книжку закінчуються авторські права, тож її можна вільно перевидати — і Тобі хоче, щоб у Faber&Faber все ж був опублікований «Колгосп тварин».
Про шлях до успіху Джоан Ролінґ відомо вже немало. А ось що з Робертом Ґелбрейтом, її альтер-еґо, який пише детективні історії: чи був і «його» шлях до визнання таким легким?
У 2016 р. письменниця опублікувала в Твіттері 2 листи з відмовами до роману «Кувала зозуля», зазначивши, що робить це не щоб «помститися» відмовникам, а щоб показати, що вона, навіть уже ставши відомою, все ж отримує відмови, коли не підписується своїм іменем. «Не впевнені, що книга матиме комерційний успіх», — зазначає один видавець і дає пораду краще дослідити ринок детективної літератури та почитати, куди можна звернутися авторам-початківцям. Інший взагалі коротко відповів, що нових авторів вони зараз не розглядають.
У 1949 р. Курт був ще невідомим автором, який надіслав до видання The Atlantic Monthly три уривки зі своїх творів. Відповідь він одержав дещо іронічну: «Шановний пане Воннеґут, ми проводили наше традиційне генеральне прибирання рукописів зі списку тих, хто очікує вироку, та архівних записів, і серед них я знаходжу три папірці, які ви мені показали як уривок. Я щиро жалкую, що жоден з них не підпорядковується нашому баченню».
Сильвія Плат
Свій єдиний роман «Під скляним ковпаком» уже відома на той час як поетка Сильвія Плат подала під псевдонімом Вікторія Лукас. Видавцем обрала Knopf, видавництво, яке, до речі, відмовило також самому Набокову. «Авторка цього твору недостатньо талановита, щоб ми її запримітили», — зазначалось у коротенькій відмові. Після того, як стало зрозуміло, що авторкою є Сильвія, тон листа від редактора трохи змінився, але видавець все одно не змінив свого рішення: «Я тепер перечитав — чи радше більш уважно прочитав — «Під скляним ковпаком», тепер уже знаючи, що Сильвія Плат є його авторкою, що значно підвищило мій інтерес, бо твір, вочевидь, місцями автобіографічний. Та це все одно посередній роман… І шкода, бо пані Плат вміє працювати зі словами та добре помічає незвичні й яскраві деталі. Можливо, тепер, коли з цією книгою вже покінчено, наступного разу вона знайде більш ефективне застосування для свого таланту. Маю сумніви, що хтось інший погодиться опублікувати цей роман, тому думаю, що в нас ще буде другий шанс».
У 1912 році видавець Артур Фіфілд написав Гертруді Стайн лист відмови, який би іронічно обігрував її стиль письма:
«Шановна пані, я лиш один, лиш один, лиш один. Лише одна істота, і водночас я єдине ціле. Мене не два, не три, я лише один. Лише одне життя мені прожити, лише 60 хвилин в одній годині. Лиш одна пара очей. Лише один мозок. Лише одне буття. І будучи лиш одним, маючи лиш одну пару очей, лише один відведений час, лиш одне життя, не можу прочитати ваш твір три чи чотири рази. Не можу й одного. Лише одного погляду, одного погляду мені досить. Жоден примірник цього не продасться. Жоден. Жоден».
14 thoughts on “Письменницький F*ck-up: Як видавництва відмовляли відомим іноземним авторам”