Коли понеділок і справді важкий: як працюють хірурги

«Анатомія Ґрей», «Доктор Хаус» та «Швидка допомога» (та сама, де в головних ролях був тоді ще не такий відомий Джордж Клуні) — історії про лікарів захоплюють телеекрани; ми хочемо знати, як з таким щільним графіком у видатних хірургів виходить не втомлюватися, розгадувати складні діагнози та ще й встигати займатися особистим життям. Ця книжка від нейрохірурга та медичного журналіста Санджая Ґупти покликана повторити успіх таких шоу, показавши закулісся того, як лікарі вчаться на своїх помилках. Розповідаємо враження від цього видання (Фабула, 2019, пер. С.Орлова).

Головне — людяність

Книга дає, в першу чергу, розуміння моральності і людяності, які необхідні в такій на першій погляд доволі жорсткій професії хірурга. В чому рецепт хороших лікарів? «Не переймайся, що не записав, — той наче прочитав його думки.— Просто уяви себе в такій ситуації, і ти ніколи нічого не забудеш». Уявляти себе на місці пацієнта і щиро йому поспівпереживати — тоді і зможеш допомогти. 

Та цей закон діє і навпаки: у лікаря бувають помилки. Як не стараєшся, є випадкові моменти, через які може стати непоправне, і про них треба пам’ятати. Важкий понеділок — це день, у який один із героїв Тай повинен буде відповідати за щось жахливе, про що ми дізнаємося тільки згодом. Але всю книгу ми бачитимемо, як інші герої мають свої певні вади — і як вони при цьому ставляться до проколу Тая. Хтось співчутливо, а комусь радісно від того, що головному красунчику лікарні нарешті втруть носа. 

Проста думка, мимовільний сумнів щодо того, чи правильно робиш те, що, здавалося б, тренуєшся робити вже не перший рік; нагадування собі про те, що людина перед тобою — це чиєсь все, найбільший скарб. І тоді стає страшно. То як знайти цю межу здорової людяності в професії лікаря?

Складна медична книга?

Якщо ви вже вивчили все про такі хвороби, як вовчанка, Альцгеймера та синдром Піквіка, то тут буде теж багато чому повчитися (от тільки пообіцяйте не діагностувати собі при цьому всі недуги на світі). Ви дізнаєтеся, що таке аневризма (та до чого вона може призвести) й есенціальний тремор, чим відрізняється апокринове і еккринове потіння, а також те, яким складним є людський мозок: 

«Мозок — настільки складний орган, що часом Тай дивувався, як йому взагалі вдається працювати. Стільки дрібниць можуть порушити делікатний механізм і спричинити збій, лишивши катастрофічні наслідки на все життя. Може лопнути крихітна судина й залити кров’ю тендітну пористу тканину — центр керування, що контролює геть усе, від дихання до свідомості. Одна-єдина клітина може розростись і відібрати в людини зір, пам’ять, а то й саме життя. Свинець у крові — підступний дарунок від кількох лусочок старої фарби — може назавжди позбавити дитину здатності до навчання. Брак серотоніну може призвести до жорстокої депресії. Удар у голову може закінчитись гематомою на звивинах мозку, яка вплине на рівновагу, мовлення або мислення. Нездатність виробляти достатню кількість дофаміну закінчиться тремором або хворобою Паркінсона. Серйозний дефіцит вітаміну В12 може викликати слабоумство. Цей список майже нескінчений».

Та чи варто боятися, що книга буде більшою мірою незрозумілою? Зовсім ні. Автор сам тут же на сторінках прямісінько в тексті дає пояснення складних принципів, адже розуміє, що книга, все ж, орієнтована більш на масову авдиторію — хоча і студентам-медикам було би корисно прочитати про всі морально-етичні перипетії в ній та замислитися, чи готові вони до подібних ситуацій на робочому місці. 

Не для слабкодухих

У книзі операції розповідаються дуже детально, та мабуть, не цим вона ранить найбільше. А розповідями про те, як здорова і дієздатна людина раптом може померти, бо в неї пухлина, про яку ніхто і не здогадується, чи неконтрольована кровотеча. І про те, як лікарю, який вже не зміг її врятувати, доводиться повідомляти про ці новини. 

Інші хірурги посилали ординаторів повідомити членам родини про смерть близької людини. Це було б надто легко. Можна переходити до інших справ, майже не озираючись на минуле. Але багато років тому — після того, як помер його власний брат, а пізніше й сестра, — він присягнувся, що сам повідомлятиме погані новини, хай би там що.

Найгірше, що бачимо у книзі — тиск колег, які самовдоволено питають, чому перед фатальною операцією лікар не перевірив усі дані, перш ніж взятися за ніж, хоча самі і нехтують багатьма перевірками, аби швидше надати допомогу. Потроху у «Важкому понеділку» вимальовуються особисті життя героїв: хтось був найбільш завзятим, аби стати лікарем, і чи не єдиний у своєму надто фанатично набожному містечку вступив до коледжу на навчання; хтось зраджував чоловіку зі своїм колегою і вже вкотре залишав сім’ю під час вечері; хтось так і не зрозумів, чому їхній шлюб розпався, і так і продовжив постійно витрачати час лише на роботу. І найважче для читача — прийняти цих героїв і зрозуміти, що жоден із них нічим не гірший і не кращий за іншого. І що правила не завжди бувають такими вже й правильними, особливо в питаннях життя і смерті.