Профессор Школы права Йельского университета Эми Чуа, дочь китайских иммигрантов, не первый раз бросает вызов господствующему подходу к воспитанию детей в США. На этот раз вместе с мужем, профессором Джедом Рубенфельдом, она исследовала влияние методов воспитания и ценностей сообществ, в которых растут дети, на их дальнейший успех в жизни.
Супруги пришли к выводу, что для всех успешных сообществ в Америке определяющей является комбинация таких факторов, которые авторы назвали Тремя силами: ощущением превосходства и ощущением угрозы, а также способностью контролировать импульсы. Эти Три силы присущи в основном иммигрантам в первом поколении, религиозным и национальным меньшинствам, которые вследствие жизненных обстоятельств и культурных особенностей достигают исключительного успеха и выбираются на высокие общественные ступени. В то же время авторы делают оговорку, что понятие успех, который они используют в исследовании, является низменным, измеряемым, и в конце концов этот успех не является исчерпывающим и окончательным, а Три силы не обещают счастье и гармонии.
Книга «Три сили. Як виховують в успішних спільнотах» вышла в издательстве Yakaboo Publishing.
Фрагмент
У китайській мові існує вислів «чи ку». Його знає мільярд людей у Китаї і всі китайські іммігранти в Америці, а також, мабуть, усі їхні діти. У буквальному перекладі він означає «з’їсти гірке». Йдеться про здатність витримувати труднощі. Разом із наполегливістю і старанністю це одна із засадничих конфуціанських «навчальних чеснот». Протягом тисячі років ці чесноти (які передбачають дисципліну, самоконтроль й опір спокусі скаржитися, деградувати або все кинути) були ключовими елементами виховання і навчання дітей у Китаї й інших позначених впливом конфуціанства країнах.
Культурна прірва відділяє ідею «вчитися має бути весело» від усвідомлення того, що будь-яке справжнє навчання потребує труднощів, виснаження і навіть страждань. Зайдіть до будь-якої початкової школи в Китаї, Тайвані або Сінгапурі, і побачите не дітей, що бігають, відкриваючи світ і отримуючи винагороду за свою спонтанність та індивідуальність, а учнів, які дисципліновано сидять, муштруються, вивчають і читають напам’ять убивчо довгі тексти. Каліграфія— частина основної шкільної програми— це терпіння, майстерність і точність. Після уроків і вихідними мало хто навіть із найменших дітей «вештається з друзями». Набагато частіше вони присвячують довгі години додатковим урокам і репетиторам, а потім — суворо регламентованим заняттям музикою або спортом. «Старайся більше, не лійнуся» — типове зауваження китайської матері своїй дитині (його було записано 2008 року під час велико- го компаративного дослідження батьківства), і воно вважається не жорсткою критикою, а заохоченням.
Така ситуація в Азії. А як щодо китайців, які живуть у США? Теоретично приблизно 66% американців китайського походження (іммігрантів у першому поколінні) можна протиставити традиційній китайській моделі батьківства. Зрештою, багато хто з них сам був вихований надміру жорстко, і тепер вони дедалі частіше кажуть, що для батьків важливо показувати свою любов і давати дітям більше свободи. (Навіть у самому Китаї деякі батьки зараз вдалися до інших крайнощів, упадаючи навколо єдиної дитини в сім’ї, і це викликає побоювання щодо покоління розніжених і розбалуваних «маленьких імператорів»). Однак дослідження — а їх проводиться дуже багато — раз у раз підтверджують, що загалом китайські батьки-іммігранти набагато суворіші за неазійських американців і перетворюють дисципліну, високі очікування, наполегливість і самоконтроль на частину повсякденної реальності своїх дітей.
Маленьких американських піаністів або скрипалів азійського походження так багато, що вони вже перетворилися на кліше. Багато хто не може зрозуміти не лише те, в який спосіб американські батьки азійського походження виховують стільки віртуозів, а ще й чому. Для чого ці виснажливі години вправ? В одному з досліджень азійські іммігранти (переважно китайці і корейці)— батьки учнів підготовчих класів Джульярдської музичної школи — назвали дисципліну, зосередженість, важку працю і самопожертву типовими, але не вродженими «азійськими» чеснотами. Йшлося про те, що ці риси потрібно «засвоїти» і «постійно в них вправлятися», і батьки «сподівалися прищепити їх дітям за допомогою класичної музичної освіти», починаючи з дуже раннього віку. «Якщо вони оволодіють музичним інструментом, то не матимуть потім великих проблем із точними науками і математикою,— сказав один із батьків,— адже якщо маєш дисципліну такого типу, вміння концентруватися і долати пере- шкоди, робити щось знову і знову, то знатимеш: “Гей! Якщо я докладу всіх можливих зусиль, то досягну успіху”».
Звісно, існує багато винятків, але загалом китайські батьки-іммігранти— заможні й бідні, освічені й ні — схильні накидати своїм дітям режим і правила, дуже відмінні від тих, що панують у білих родинах. Ось лише кілька типових результатів емпіричних досліджень. Китайські американські дошкільнята й вихованці дитячих садочків упродовж приблизно години щодня вдома займаються «діяльністю, що потребує зосередженості», а білі американські дітлахи— менше шести хвилин на день. Американські діти китайського походження дивляться телевізор на третину менше часу порівняно з білими американцями. У відповідь на запитання про причини успішності дітей у школі матері китайського походження применшують значення вроджених здібностей і наголошують на роботі і зусиллях; натомість білі американські матері акцентують природні здібності, роль учителів і удачу.
Китайські матері-іммігрантки частіше змушують дітей додатково навчатися вдома, а білі американські матері більше цікавляться розвитком у дітей соціальних навичок і самооцінки. Засновник Zappos Тоні Шей згадує, як його батьки-іммігранти тайванського походження примусили його розпочати підготовку до SAT тестування вже у шостому класі. Він грав на фортепіано, скрипці, трубі та валторні і мусив був присвячувати кожному інструментові по півгодини щодня, а вихідними і «влітку щодня на кожен інструмент відводилося по годині». Зрештою, він додумався вмикати аудіозапис, щоб обманути батьків, а сам тим часом читав* журнали.
Дослідження також підтверджують, що батьки-іммігранти китайського походження набагато перевершують західних своєю суворістю, коли йдеться про соціальну поведінку дітей. Вони часто забороняють їм «вештатися» з друзями після школи, користуватися телефоном з дорослішанням — ходити на побачення та пізні вечірки. У дослідженні китайських іммігрантів — і з заможних передмість, і з робітничого класу — соціологиня Хелен Луї виявила, що «інші діти сприймають як належне речі на кшталт ночівлі в друзів, але вони стають причиною конфліктів» у китайських іммігрантських родинах. Як згадує одна з опитаних, «мені майже ніколи не дозволяли ночувати в інших. Боже збав, мене ж там можуть зіпсувати, — сміється. — Але я тоді була ще маленькою. Коли я подорослішала, їм довелося цим поступитися, так само як і сподіваннями на досягення у навчанні». Ще одна респондентка згадує, що «почувалася трохи краще» від усвідомлення, що її американським друзям китайського походження доводилося боротися з аналогічними правилами: «Я маю по- другу, вона старша за мене, і їй нікуди не можна ходити. Вона ще й досі ховає свого хлопця від матері. Знаєте, вона не може тусити до дванадцятої чи першої».
Контроль імпульсів неприємний, тому іммігрантським родинам китайського походження притаманні конфлікти між поколіннями. Респонденти Луї часто розповідали, що сваряться з батьками, приховують від них дещо, або «доводять до сказу». Така модель виховання може викликати фрустрацію, відчуження, бунт, а у крайніх випадках, про які ми поговоримо в наступному розділі, дуже травматичні наслідки. Менше з тим, логічний висновок полягає в тому, що діти китайських іммігрантів розвивають сильніші навички дисципліни та наполегливості, аніж їхні неазійські однолітки — і вони самі загалом сприймають ці навички як «перевагу в навчанні». Можливо, китайські батьки-іммігранти рідко це кажуть вголос, однак сила волі, яку вони прищеплюють своїм дітям, поєднується з відчуттям вищості китайської робочої етики і здатністю витримувати труднощі. Як пояснив один із батьків учня Джульярдської музичної школи, причина, з якої у старших класах оркестри всюди у Сполучених Штатах складаються переважно з азійців, полягає в тому, що
американським дітям бракує дисципліни. У них вечірки, гості, футбол, ігри надворі, багато часу надворі. Однак заняття музикою потребують жертв. Американські родини на це не здатні… І от є оркестр, а є музичний гурт. Для участі у гурті не потрібно багато займатися, але грати легко… Більшість американських дітей у гуртах, але за статистикою більшість азійських дітей в оркестрах, тому що вони дуже дисципліновані.
Батьки дітей, які потрапляють до Джульярдської музичної школи, можуть бути занадто суворими навіть для азійської культури, однак такі погляди загалом типові. У проведеному в усій країні дослідженні Pew понад 62% американців азійського походження погодилися, що «більшість американських батьків недостатньо жорстко вимагають від своїх дітей високих результатів у навчанні». Насправді китайські (й інші азійські) батьки-іммігранти інколи вважають, що американським дорослим бракує тієї самої робочої етики та старанності, яку вони намагаються прищепити своїм дітям. Як сформулював респондент під час одного дослідження, «якщо американським батькам доводиться йти на завеликі жертви, вони цього уникають. Вони цього не люблять, вони самі певною мірою діти… Отже, я сказав би, що для нас на першому місці завжди наші діти. Ми намагаємося дати їм все найкраще, наскільки можемо».
Культивування контролю імпульсів у дітей вплетено у китайське відчуття вищості, і внаслідок цього — часто на горе дітям— величезний тиск суду вищої інстанції Трьох сил стає міцно вкоріненою частиною повсякденного життя родини. Спогади молодого американського професіонала тайванського походження типові:
Коли ми з братом поверталися зі школи з найвищими оцінками, нас не дуже хвалили— іншого від нас і не очікували. Зрештою, ми були єдиними китайськими (чи азійськими) учнями у класі… Справжнє змагання для нас ще не почалося. Було багато зауважень у стилі «непогано, але не забувай, що сотні менших за тебе китайських дітлахів у Тайбеї, Пекіні та Пало-Альто стараються більше і мають кращі результати». Навіть у вісім років було відчуття, ніби ти вже відстаєш. Розмови за столом… були схожі на оновлення статусу надзвичайних азійських дітей, яких знала наша родина. Син таких-то щойно вступив до Стенфорда; дочка давнього сусіда по кімнаті щойно закінчила школу найкращою в класі… У всі ці твердження було вмуровано переконання, що китайські учні (американці китайського походження і громадяни Китаю) старанніші і мають більше шансів досягти успіху в школі і далі в житті .
Тут яскраво виявляються усі Три сили. Ідея, що діти належать до привілейованої категорії і тому здатні на більше, сприймається як належне, хоча дітям і кажуть, ніби вони «відстають». Зараховуються лише конвенційні престижні досягнення на кшталт вступу до Стенфорда чи першого місця у випускному класі. За одночасної вищості й загроженості єдиний спосіб рухатися далі (виправдати сподівання й утвердитися) — це працювати ще наполегливіше, ніколи не уповільнюючи темп.
* * *
Більшість зазначеного про контроль імпульсів у вихованні американців китайського походження можна також віднести й до інших успішних іммігрантських груп. Звісно, існують винятки, але американці корейського або індійського походження у першому поколінні також висувають високі вимоги щодо академічної успішності своїх дітей. Федеральний прокурор США Пріт Бхарара, який називав свого батька, іммігранта з Індії, «татом-тигром», згадує, що від нього «вдома вимагали лише найвищих оцінок за тести» . Багато хто з таких батьків навчає дітей абетки раніше і муштрує їх арифметикою змалечку (переважно тому, що вони вважають викладання математики у початкових класах американських шкіл жалюгідним). Один студент південноазійського походження розповів нам:
Я пам’ятаю, як вивчав десяткові дроби у середній школі і просто не міг з ними розібратися. Тато сидів зі мною цілу ніч, виснажений після дванадцятигодинного робочого дня, і я чудово пам’ятаю, що мав лише дві секунди на пошук відповіді. Він дав мені сотні задач, і я був дуже втомленим і роздратованим, але зараз математика для мене — дитяча забавка, і цим я цілковито завдячую йому.
Зазвичай ці батьки-іммігранти вимагають, щоби діти після школи одразу йшли додому і займалися «корисними» справами. Вони суворо регламентують соціалізацію. «Мої батьки страшенно переймалися, щоб нас не зіпсували розхлябані американські цінності, — розповідає молода американка індійського походження. — Складалося враження, ніби вони вважають, що я впродовж двадцяти двох років нічим не повинна займатися, крім навчання, але до двадцяти п’яти років маю якось вийти заміж за гарного індійського чоловіка». Американська матір нігерійського походження говорить, що завжди казала своїм дітям: «Ми ваші батьки, ми вас підтримуємо, а ваш обов’язок— вчитися. Ми не просимо, щоб ви нам давали гроші. Ваша робота— ходити до школи, слухати вчителів, повертатися додому і виконувати домашні завдання». Ще одна американська матір нігерійського походження згадує: «В моєму домі було заборонено ходити до торговельних центрів — хіба що коли потрібно щось купити. Не можна ходити до торговельних центрів просто повештатися, як деякі люди в цій країні».
Як і в американських родинах китайського походження, спричинений цими суворими правилами конфлікт може особливо загострюватися, коли діти стають підлітками і помічають, як істотно відрізняється їхнє життя від життя шкільних друзів. Як пояснили дві молоді американки корейського походження:
У школі ви розмовляєте з білими подругами… і ходите [з ними] на вечірки з ночівлею, фарбуєте нігті, їсте піцу, але коли повертаєтеся додому… то ніби потрапляєте до іншого світу. У більшості з нас батьки— іммігранти у першому поколінні. Ми знаємо, що діється в корейських родинах. Тиск з боку батьків… «Учися, учися, учися, виходь заміж за корейця, не огризайся».
Неважко зрозуміти, чому так багато іммігрантів схильні виховувати своїх дітей суворіше: іммігранти часто походять із традиційніших суспільств, їхнє економічне становище порівняно непевне, вони є аутсайдерами і часто недовірливо ставляться до американської культури, яка здається їм занадто поблажливою, і вони вважають успіхи у навчанні найкращим (чи, можливо, єдиним) шляхом для своїх дітей до безпечнішого майбутнього. З усіх цих причин виявляється, що в батьків-іммігрантів загалом «більші очікування від дітей, ніж у батьків, народжених у цій країні» і вони, можливо, виховують у своїх дітей порівняно вищий рівень контролю імпульсів, на відміну від інших американців.
Це, безумовно, правда, коли йдеться про іммігрантів з Азії та зловживання наркотичними речовинами і алкоголем. Серед американських підлітків азійського походження — і американців азійського походження загалом— набагато нижчий рівень запійного алкоголізму і вживання наркотиків порівняно з усіма іншими расовими групами в США. Крім того, в американських дівчат азійського походження явно найнижчий серед усіх етнічних груп рівень підліткового материнства (приблизно 11 випадків на 1000 американок азійського походження у 2010 році порівняно з 55 випадками для латиноамериканок, 50 для темношкірих і 24 для білих). Материнство для дівчат підліткового віку та обвинувачення у пов’язаних із наркотиками злочинах для хлопців суттєво корелюють із подальшими економічними перспективами, тому контроль імпульсів серед американців азійського походження у самих лише цих сферах сприяє їхній надзвичайній фінансовій успішності.
* * *
Одна з найцікавіших особливостей контролю імпульсів полягає в тому, що він переходить з однієї сфери життя на інші.
Контроль імпульсів схожий на витривалість. Якщо ви упродовж кількох місяців кожні кілька днів пробігаєте по вісім кілометрів, то напрацьовуєте витривалість, яка дасть вам змогу не лише бігати, а й займатися будь-якими іншими фізичними вправами (наприклад, силовими) ефективніше, ніж раніше. Численні дослідження вже довели, що з контролем імпульсів усе так само. Практично будь-яке завдання з контролю імпульсів (навіть просте сидіння рівно), виконуване на регулярній основі хоча б упродовж кількох тижнів, підвищує загальну силу волі. Люди раптом стають сильнішими в усіх не пов’язаних із цим видах діяльності, які також потребують зосередженості, наполегливості або опору спокусі. Саме тому суворіше виховання дітей може так багато змінювати, навіть якщо форми контролю імпульсів, важливі для тієї чи іншої культури, не мають нічого спільного з математичною муштрою чи успіхами в школі. Давайте розглянемо мормонів…
Читать: Роскошная, как глазурь на торте. Фрагмент из новинки Yakaboo Publishing — “Інґа”
Читать: Как жить хорошо по-шведски? Лагом. Секреты счастливой жизни
750 thoughts on “Три силы. Как воспитывают в успешных сообществах? Фрагмент из книги”