Юлія Ілюха – українська письменниця, що дебютувала 2016 року збіркою короткої прози «Неболови». З того часу поповнила свій творчий арсенал книжками для дітей «Як Грицик Муху-Нехочуху переміг» та «Історія Цвірінька». А вже до цьогорічного Книжкового Арсеналу вийшов друком перший роман письменниці – «Східний синдром», який отримав друге місце конкурсу «Коронація слова». Журналістка блогу Yakaboo поспілкувалися з авторкою про перемогу в конкурсі, нову книжку та ставлення до критики.
Як друга премія Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова – 2018» вплинула на долю «Східного синдрому»?
Роман «Східний синдром» я почала писати влітку 2016-го року, а навесні 2017 закінчила. Давно хотіла відправити щось на «Коронацію», але до цього писала переважно оповідання, тож, звісно, відправила на конкурс свій перший роман. До цього надсилала його в кілька видавництв, але позитивної відповіді не отримала. Коли мені зателефонували з «Коронації» і запросили на церемонію нагородження, від радості стрибала по всій квартирі, але навіть уявити не могла, що отримаю другу премію конкурсу, за яким стежу вже з десяток років. Повірила, лише коли стояла на сцені й говорила спонтанні слова вдячності, адже промову не готувала. Одразу після церемонії отримала кілька пропозицій від видавництв, і ось тепер, через два роки після завершення рукопису, нарешті тримаю в руках книгу, яка вийшла у видавництві «КСД».
Про що роман?
Роман «Східний синдром» – це книга про любов і дружбу, про зраду і ненависть. Але, передусім, це книга про те, як змінює життя героїв – і самих героїв – війна. І хоча це книга про війну, в ній немає батальних сцен і кривавих подробиць. Це оповідь про людей, які повернулися з війни тілом, не повернувшись душею. «Східний синдром» – це вигадана історія, яка перегукується з долями тисяч ветеранів АТО, які вчаться жити з ПТСР – посттравматичним стресовим розладом. Психологічні наслідки участі в бойових діях призводять до того, що в умовах вже мирного часу через загострене почуття справедливості, підвищену тривожність, «вибухові» реакції, що періодично виникають у відповідь на будь-які подразники, депресивні стани у ветеранів порушується соціальна взаємодія, виникають сімейні конфлікти та проблеми з працевлаштуванням. У таких людей втрачається інтерес до життя, і, на жаль, часто вони знаходять свою єдину розраду в алкоголі, або взагалі зводять рахунки з життям. Тому я хотіла б акцентувати увагу саме на цій проблемі – проблемі повернення ветеранів до мирного життя. Війна в Україні триває вже 5 років, і невідомо скільки ще триватиме. Тож суспільство має розробити механізми допомоги тим, хто отримав травматичний досвід на цій війні.
Вас добре знають, як авторку дитячої літератури. А чому взялися за таку складну тему?
Я іноді жартую, що дитячою письменницею я стала вимушено, бо в мене росте син, який просить вигадувати різні історії. Але починала я все ж таки не з дитячих книжок. Моя перша книга – збірка оповідань «Неболови. Навчи мене мріяти» – це соціально-реалістична доросла проза. Дитячі книги вийшли друком пізніше, у 2018 році. Чому я, жінка, написала книгу про війну? Для мене це було цілком логічно і природно, адже з літа 2014 року я була волонтеркою АТО, у нас була група однодумців під назвою «Реальна допомога військовим». Спершу, у найгарячіші 2014-й і 2015-й роки, збирали й передавали на фронт усе – від форми і харчів до медикаментів та оптики. Згодом зі своєю подругою Юлею, лікарем-реаніматологом, переключилися на тактичні аптечки – ті, що рятували життя пораненим бійцям в умовах бойових дій. За кілька років на благодійні пожертви від харків’ян зібрали й передали їх понад 500 штук. І я точно знаю, що принаймні три з наших аптечок врятували людям життя.
У цієї історії є прототипи?
У двох з трьох головних героїв роману є реальні прототипи, але це не означає, що доля моїх героїв склалася так само, як доля їхніх прототипів. У «Східному синдромі» я використала лише деякі окремі епізоди з біографії реальних людей. Прототип Максима Шилова, «Турка» – мій товариш Олег, який до війни жив у Луганську, а потім пішов добровольцем у 92 бригаду, був снайпером, зараз служить у патрульній поліції.
На створення образу росіянки Тані Ларіної, яка за сюжетом поїхала на Донбас парамедиком-добровольцем, мене надихнула реальна росіянка, яка досі служить в ЗСУ. Втім, спільне в моєї героїні та її прототипу лише те, що обоє родом з Росії, їхні долі геть не подібні.
Як розуміти назву «Східний синдром»?
Східним синдромом за аналогією зі «в’єтнамським синдромом», «афганським синдромом» я назвала той травматичний досвід, через який пройшли, проходять і будуть проходити учасники бойових дій на сході України. Це така собі алегорична назва посттравматичного стресового розладу, руйнівну силу якого відчувають на собі усі мої герої. Комусь з них стане сили побороти свій «східний синдром», а комусь – ні. Як і в реальному житті.
Як ставитеся до критики?
Критику сприймаю цілком нормально, доки критика стосується тексту і не переходить в площину особистих образ. Мій головний критик і один із перших читачів – мій чоловік. Він першим читав усі мої оповідання, багато чого я змінювала після його зауважень. А от роман у рукописі він не читав, тепер трохи лячно давати йому книгу (сміється).
Чи планується тур з презентацією книжки?
Наразі у травні заплановано кілька презентацій роману в Харкові. Залюбки зустрінусь із читачами у Києві під час автограф-сесій на Книжковому Арсеналі. Сподіваюсь, що зможу презентувати книгу й в інших містах.
Для якої аудиторії — дітей чи дорослих — писати складніше?
Для дітей писати водночас легше і складніше. Легше – бо дитячі історії я пишу для свого сина, часто він навіть замовляє, про кого мені писати. Дитячі тексти пишуться швидко, це насолода і політ фантазії. З дорослими ж текстами ми навпаки часто мучимо одне одного – чи то я їх, чи то вони мене. Але дитячу історію мало просто написати, треба написати цікаву історію, втримати на ній увагу дитини. Я вважаю, що дитячі книги найкраще вдаються тим письменникам, які вже мають власних дітей, тобто розуміють, чим живуть діти різного віку. Особисто мої дитячі оповідки ростуть разом із моїм сином – якщо спершу це були казки для дошкільнят, остання написана мною повість вже для молодшого шкільного віку. Упевнена, що колись я писатиму і янг едалт.
Над чим працюєте зараз?
Наразі з видавництвом «АССА» готуємо до друку збірку віршів про любов і війну від волонтерів та ветеранів війни на Донбасі з робочою назвою «Там, де вдома». Це така собі реабілітація через творчість, щоб подолати «східний синдром». Серед віршів восьми поетів та поеток, які увійшли до збірки, є і мої. Також закінчую редагувати повість про незвичні пригоди звичайного українського котика, яку вже протестував і схвалив мій син. Сподіваюсь, ця книга вийде до Форуму видавців. Ще у планах на майбутнє – закінчити другу збірку прозових оповідань та почати роботу над наступним романом. Цього разу не про війну.
509 thoughts on “#Під_Арсенал. Юлія Ілюха: ««Східний синдром» – це вигадана історія, яка перегукується з долями тисяч ветеранів АТО»”