На сайті з кінокритики Rotten Tomatoes фільм режисерки Ґрети Ґервіґ заробив 95% рейтингу — досить високий показник, який свідчить про те, що цю сучасну адаптацію роману американської письменниці Луїзи Мей Олкотт більшість би порекомендувала подивитися своїм знайомим і що вона припала їм до душі. Чим же ця історія, створена ще у 1868 році, близька сучасному глядачеві? Що ж, час розібратися.
Прогресивна книга
Сім’я письменниці Луїзи Мей Олкотт, яка проживала в Массачусетсі, була політично залученою; будинок Олкоттів входив до мережі «Підпільна залізниця» — системи маршрутів, які дозволяли невільним громадянам втекти з рабовласницьких штатів до більш вільних територій, наприклад до Канади, де було заборонено тримати рабів. Юна Олкотт у 1847 році допомагала переховувати втікачів.
Хоча у сім’ї не було коштів, Луїза Мей займалася самоосвітою. Дівчинкою письменниця була закохана у більш заможного сусіда, філософа Ральфа Волдо Емерсона, і часто брала книжки з його чималої бібліотеки, на знак вдячності залишаючи біля його дверей скомпоновані букети квітів. Їй також пощастило з вчителем — їй викладав натураліст і суспільний діяч Генрі Девід Торо, в якого вона також крадькома була закохана і якому згодом присвятила вірш Thoreau’s Flute.
Тож тодішнє оточення Луїзи було переважно прогресивним. Згодом вона почне спілкуватися з суфражисткою Джулією Ворд Хау та ще однією борчинею за права жінок — журналісткою і критикинею Маргарет Фуллер. Сама Олкотт також відзначилася тим, що стала у 1879 році першою жінкою зі свого міста, яка зареєструвалася на місцеву виборчу раду (жінкам тоді дозволили брати участь у прийнятті освітніх та виховних рішень на місцевому рівні). Можливо, тому в «Маленьких жінках» і так багато про суспільні упередження та щирий біль героїнь від того, що дівчат сприймають «шаблонно» (та ж Джо, яка відрізняється норовливим характером та любить практичний одяг і короткі стрижки, інколи сприймається сестрами як надмірна і агресивна; та й щоб стати успішною письменницею їй доводиться таки дорівнятися до сексистських стандартів тих часів).
До речі, про Джо. В образі дівча-шибайголови, цілком імовірно, авторка втілила саму себе. Вона теж зростала з трьома сестрами та вимушена була писати те, про що їй радив видавець. Роман через це навіть вважають напівбіографічним; за виключенням одного значного повороту долі — на відміну від своєї героїні, Олкотт так ніколи і не вийде заміж.
Самій Олкотт «Маленькі жінки» не дуже подобалися. Вона довго опиралася проханням видавця написати роман про дівчат; однак, прагнучи допомогти батьку, якому поставили ультиматум, що опублікують його філософські твори, лише якщо донька погодиться написати книгу на задану тематику, Олкотт написала її у короткий термін. Письменниця зізнавалася, що задоволення від такого письма не отримала; проте успіх книжки все ж був шалений. Що ж їй подобалося писати? У 1970-их рр. дослідники виявили, що письменниця творила під псевдонімом A.M. Barnard, написавши кілька сміливих трилерів про розкриття злочинів. Але через успіх «Маленьких жінок» письменниця продовжила писати книги на подібну тематику. В її доробку є також книги «Маленькі чоловіки» та «Хлопчики Джо».
Видавництво «Фоліо» видало 2 частини роману у перекладі Богдани Носенок та в оформленні Тетяни Калюжної. В ілюстраціях до книги можна «зазирнути» до шафки Мег чи побачити, які речі є в шухлядці у Емі. Невеличкий спойлер — перша частина закінчується на дуже мирній ноті, здається, ніби все було і надалі буде добре в цій великій і дружній сім’ї, однак у другій частині на читача можуть очікувати емоційні віражі та неочікувані повороти сюжету. Купіть і пересвідчіться самі:
Сучасний фільм
Американська акторка, сценаристка і режисерка Ґрета Ґервіґ переосмислила цю історію із ще більш прогресивним підходом. Під час перегляду її фільму історія в книзі стає трохи інакшою. По-перше, у фільмі все ж переважає нелінійність оповіді — режисерка постійно перескакує з минулого в майбутнє, канва повісті виглядає врешті як замкнене коло, коли глядач закінчує фільм на тому ж моменті, з якого почав, от тільки осмислення ситуації в ньому вже дещо інше. Ці переміщення в часі, однак, часто змушують домислювати і постійно розбиратися, а що ж сталося за цей період, якого нам не показали.
По-друге, в фільмі нарочито показали моменти дискримінації та гендерної суспільної упередженості. «Жінці важко стати успішною в цьому світі без грошей. А щоб мати гроші, потрібно вдало вийти заміж», — сумно підсумовує Емі, яка хоче бути видатною художницею. Подібні фрази досить часто лунають від різних героїв.
По-третє, кінцівка в фільмі трохи відрізняється, хоча щоб це й зрозуміти, варто не лише ретельно проглянути весь фільм, а й уважно перечитати книгу. За словами критиків, Ґрета зробила Джо ще більш схожою на Луїзу Мей Олкотт — і за характером, і за ставленням до шлюбу.
Але в цілому адаптація книги ідеально лягла під сучасні профеміністські погляди. Тож відповідь на питання «Чому всі говорять про «Маленьких жінок»?» насправді проста — це класика, яка випередила свій час і яку, навіть після 7 (як мінімум) кіноадаптацій все одно ще можна подати сучасно й абсолютно по-різному.
4 443 thoughts on “Чому всі говорять про «Маленьких жінок»”