Василь Махно: «Для мене дім – це те, що поміщається у твоїй валізі або на підошвах твоїх черевиків»

Він – український письменник, який давно мешкає в Нью-Йорку та зізнається, що іноді відчуває «синдром Ґомбровича». Цьогоріч уже вийшли друком дві нові книги Василя Махна, восени готується побачити світ ще й третя. Сам письменник називає це збігом обставин. Що ж, читачів такі збіги тільки тішать. А ми, тим часом, вирішили поспілкуватися з Василем Махном про його відчуття дому, «математичні формули» мови в його текстах і про ще багато цікавого.

Пане Василю, скоро буде 20 років, як ви мешкаєте у Нью-Йорку. Але це не заважає вам залишатися активним учасником українського літпроцесу. Як вважаєте, це Україна так не відпускає вас, чи ви – Україну?

Я – український письменник, то що тут дивного? Мова якою пишу – українська, а тому місце замешкання не таке вже й важливе. Двадцять років – немалий шмат часу, погоджуюся. Нью-Йорк, звичайно, додає свого посмаку, однак кожного року, або майже кожного я прилітаю в Україну. Якщо чесно казати, то Україна для мене важливіша, аніж Америка. Не заперечую, що деяких тем і творів, не живучи за океаном, у мене не було б. Інколи у мене прокидається синдром Ґомбровича, який після двадцяти двох років перебування в Аргентині повернувся до Європи. Коли я щось таке кажу своїм знайомим в Україні – у них округлюються очі. А я не розумію їх, коли вони не бачать змін, які відбулися і відбуваються навколо них. Та, звісно, що проблеми існують. А нині, внаслідок зміни політичної влади, їх додалося. 

Я ніколи не відмежовувався від України. Зрештою, стосунки з батьківщиною можуть бути різними – подібно як у батьків з дітьми.

Цього року побачили світ одразу дві ваші книги. Збірка «Околиці та пограниччя» умістила есеї 2011–2018 рр., а книжка «Поет, океан і риба» зібрала вибрані поезії з різних ваших збірок за 1993–2017 рр. Схоже, ви починаєте таким чином упорядковувати ваш літературний доробок.

Інколи варто зробити певні підсумки, особливо, коли наближаєшся до віку круглого відмінника. Принаймні у мої шкільні роки п’ятірки були найвищим балом. Книжка вибраних віршів «Поет, океан і риба» підсумовує написане за двадцять п’ять років. Це найоб’ємніша п’ятсотсторінкова книжка віршів, з-поміж тих, які я до цього часу видавав. Есеїстика «Околиць та погранич» вибиралася під прицілом цих двох понять, які часто близькі, але водночас смислово інакші. Тому, коли я їх зібрав в одну книжку, то визначилася її хронологія. Те, що ці видання з’явилися у 2019 майже одночасно – просто збіг обставин. Якщо ж говорити про упорядкування літературного доробку, поки що спокуса зібрати все воєдино відсутня, бо це було б кілька томів, а багатотомники тепер не в моді.

Поговорімо про «Околиці та пограниччя». Це такий влучний образ для назви збірки саме таких текстів, які є в ній, – образ окраїни, закутку, провінційної периферії, де схрещуються культури, нашаровуються традиції. Але він є і багатозначним. Яким сенсом ви наділяєте оці свої пограниччя?

Саме поняття «околиць» передбачає, що десь мусить бути центр. Периферійність простору завжди багата на деталі, без яких неможливо, на моє переконання, описати цей світ. Це своєрідна опозиція усталеному чи загальноприйнятому порядку речей. Околиця – місце інакшого погляду, сформованого з інших проекцій. Особливо таке може прочитатися в есеї «Кури не літають», в якому через бінокль дитинства й місця, в яких доводилося зростати, по-новому відкриваєш – історію, родинні міфи, долі інших людей, намагаючись описати й зрозуміти багатогранне життя. А пограниччя – це межа всього та в усьому, перетікання й взаємопроникнення – мов, культур, стереотипів.

То ви більше схильні вважати себе поетом з околиці, провінційним письменником? Чи все ж, урбаністичним поетом з мегаполіса (бо і Нью-Йорка та його мешканців у ваших віршах не менше, ніж, скажімо, провінційних Чорткова чи Бучача)?

Мені здається, що справа не в тому, що Чортків – провінція, а Нью-Йорк – світова столиця. Кожне з цих міст наповнене своєю неповторною атмосферою. Цю атмосферу потрібно відчути, бо тоді можна зрозуміти, що життя, історії людей, їхні бажання та трагедії дуже подібні, майже однакові. Тло проступає інакше – згоден, але все, що поміщується в слові «життя» – подібне. Так само літають птахи над річками, так само пахнуть кущі барбарису, так само рухаються потяги, так само сходить і заходить сонце в призначений час й подібно тривають в часі й просторі провінційне містечко над Серетом і меґаполіс над Гадсоном.

Багато хто називає Василя Махна українським космополітом та космополітичним українцем. Географія і справді відіграє у вашій творчості визначальну роль. Та, разом з тим, можна простежити й чітке відчуття дому, яке з’являється у ваших текстах про Тернопіль, Чортків, річку Джуринку… Але час минає, і ці місця змінюються, поки вас у них немає. Що відчуваєте, коли приїжджаєте і бачите ці зміни?

Добре, що ще не називають космічним українцем. Насправді, для мене дім – це те, що поміщається у твоїй валізі, або на підошвах твоїх черевиків. Можливо, це найкраще визначення космополітизму. Іншими словами те, що завжди при тобі й те, чого ти не можеш фізично забрати з собою. У моєму віці можна повертатися в молодість або міста молодості, в часи, коли усе було простіше й зрозуміліше.

Не можу не запитати, як українська спільнота у США, а також американська культурна спільнота реагують на суспільно-політичні події в Україні останніх місяців?

Українська спільнота у світі пильно слідкує за процесами, що відбуваються на батьківщині. Не тільки слідкує, але й за своїми можливостями допомагає. Президентські та парламентські вибори особисто мене вкрай розчарували. Усе, що вбралося в личинку «нового» й прийшло в політику, не викликає особливої довіри. В українському суспільстві намітилася криза і девальвація цінностей, відповідальності за сказане й зроблене. Суцільний популізм, дешева клоунада. Найбільше, звичайно, спонукає до тривожних висновків те, що нова політична реальність, як невидимий отруйний газ, затуманила голови в усіх частинах України, в першу чергу, маю на увазі Галичину. 

Український інтелектуал – це голос вопіющого, якого ніхто не чує, на думку, якого не зважають, пересторогами якого нехтують. А щодо Заходу та його підтримки чи не підтримки України, то, перетворившись на геополітичну проблему, Україна не зможе вийти з війни на Донбасі чи повернути Крим, без допомоги західних союзників, якщо вони у неї ще є. Вони, звичайно, є, однак, навіть, у європейських сусідів в урядах чи парламентах засідають симпатики Росії, які нею у різний спосіб підкуплені. Поки тліє хмиз війни на українсько-російському кордоні – зрозуміло, що така ситуація – більмо в оці Заходу. Як це все вирішуватиметься? Тут десятки варіантів. Для нас же важливо, щоби вирішення було корисним для України.

Складається враження, що саме перебування щораз в іншому, особливому середовищі – географічному, культурному, історичному, часовому, – і дає вам ту творчу спонуку, щоби писати нові книги. Коли довго перебуваєте на одному місці, не зникає бажання писати?

Справді, подорожі спонукали мене до написання багатьох віршів та есеїв. Звичайно, я б ніколи не написав «Єрусалимських віршів», якби там не побував, чи не постав би «Ровер», якби я не приїздив до Тернополя і Чорткова. Чому? Бо ніщо не замінить вам відчуття живої ситуації та живої мови. Цього не придумаєш, це треба бачити і відчувати. В дорозі я тільки роблю нотатки. Для прикладу – текст про Монголію розпочав на улан-баторському летовищі, очікуючи на рейс до Пекіна. 

Переважно пишу вдома, хоча використовую досить часто таке не традиційне місце для писання, як пором поміж Мангеттеном і Статен Айлендом. Деякі частини нового твору, який вийде восени у «Видавництві Старого Лева» я писав там. А щодо спонуки – то, мабуть, мені потрібна візуальна інтервенція, котра диктує ритм письма і формує зміст сказаного, калейдоскоп пейзажів та нові враження.

Здавалося б, такий шалений ритм вашого життя – постійні переїзди, перельоти, мандрівки, повернення, – мали б визначати ваш стиль письма як дуже динамічний. Натомість, тексти Василя Махна – це завжди вдумлива, спокійна, глибока і філософська поезія, інтелектуальна проза.

Мені подобаються в письмі виважена фраза, точна деталь, коли текст живий, коли він пахне та звучить. Динаміка, якоюсь мірою, – це поспішність. Звичайно, що письмо передбачає різноманітні моделі вислову, залежно від того, про що йдеться і т. д. Які тут можуть бути заперечення? На якомусь етапі свого життя дійшов висновку, що в поезії – мова повинна бути такою ж точною, як математична формула. В прозі, до речі, також. Зайві слова руйнують конструкцію твору. І ще одне спостереження – існують, як на мене, дві особливості доброго тексту – формальна і змістова.

Та ви пишете не тільки про географічні точки на мапі: міста, країни, континенти. В багатьох ваших текстах центральне місце посідають історичні постаті, літературні діячі, дисиденти, еміґранти... Як обираєте персонажів для своїх творів?

Мусить бути ідея, а тоді вона обростає персонажами. Власне у тому новому, вже згадуваному творі, їх буде кілька десятків з різних країн та часів.

На завершення – традиційно просимо порекомендувати нашим читачам ТОП-5 книг від Василя Махна, та чому саме ці книги?

Якщо йдеться про книжки, посмак яких мені час до часу пригадується, або ті, які перечитую для читацької насолоди, то ось вони, хоча, як самі розумієте, не всі:

Ґабріель Ґарсія Маркес. Кохання під час холери.

Сол Беллоу. Оповідання.

Данило Кіш. Шрами і лютня.

Ісмаїл Кадаре. Облога.

Арундаті Рой. Бог дрібниць.

(Visited 341 times, 1 visits today)