Джерело фото: фестиваль «Фронтера»;
автори фото: Ігор Диня, Макс Тарківський,
Юрій Євтушко, Павло Березюк
Коли ти роками їздиш на літературні фестивалі й бачила їх більше, ніж можеш запам’ятати, то з часом всі вони сприймаються як однакові й нецікаві. А коли ти ще й мусиш про них писати, то вони стають для тебе справжнім випробуванням. Однак 4-6 жовтня в Луцьку відбувся ІІ міжнародний літературний фестиваль «Фронтера», який повернув мені любов не тільки до таких дійств, але й до поезії. Як так сталося?
За тиждень до події я подивилась програму і не здивувалась, бо ніби все те саме: Жадан, Любка, Бойченко, Калитко, Прохасько, Іздрик, Чех, Малкович, Савка, Кідрук; і з давно не бачених – Бондар, Цілик, Хаданович та кілька молодих поетів. Відразу впадало в око тільки те, що організатори подумали про підлітків і розділили сцени на основну, дитячу і молодіжну, за що їм великий плюс, бо для більшості фестивалів цільовою аудиторією зазвичай є діти, і потім одразу дорослі.
Так от, починається фестиваль, під час офіційного відкриття Сергій Жадан знов оголошує промову (вже втретє за осінній літературний сезон) і знову його хочеться цитувати. Оскільки фокусною темою фестивалю є «Розмова з Іншим», він нагадує нам, що:
«Розмова з іншим зовсім не передбачає втрату себе самого, свого голосу, свого слуху. Скоріше навпаки – готовність говорити й слухати мала б свідчити про віру в сказане тобою. І про здатність самому аналізувати почуте. Розмова не мала б принижувати і напевне не мала б свідчити про нашу слабкість. Почути іншого не значить погодитись із ним, проте принципова незгода з кимось обов’язково б мала виходити з того, що ти зробив спробу й вислухав. У цьому сенсі, якщо чесно, поети мало чим різняться від решти пасажирів нашої внутрішньої української залізниці, які щоразу намагаються порозумітись, висловитись, почути одне одного. Ми всі так чи інакше є пасажирами, у нас можуть бути різні маршрути, проте кінцева в нас одна».
І тоді таким цинічним журналісткам, як я, справді починає думатись: а, може, варто уважніше вслуховуватись в розмови, може, цього разу фокусна тема розкаже нам щось більше, навіть попри відсутність цільових дискусій в програмі фестивалю? Тому тут одразу проспойлерю, що фестивалю вдалось через поєднання теми «Розмова з Іншим» та презентацій книжок зробити ці презентації відмінними від усіх попередніх.
Отож, одразу після відкриття ми слухали Андрія Бондаря, його досвід перекладу й уривки зі збірок «Церебро» та «І тим, що в гробах». Власне, з зачитаних уривків «Філософська школа» і «Ахмат» мимоволі зауважуєш, що Іншим ми часто сприймаємо не тільки когось далекого, але й, наприклад, асенізаторів чи просто відвідувачів публічних лекцій із філософії, які в результаті можуть стати значно ближчими, якщо тільки спробуєш їх почути. І ще, коли я пишу «ми слухали», то маю на увазі не тільки пересічних відвідувачів, а те, що я люблю в маленьких фестивалях найбільше, – одні письменники приходять на події до інших письменників, через що слухачі мають змогу побачити взаємодію і реакцію між ними (письменниками тобто). Тому на «Фронтері» ми мали змогу спостерігати, як Жадан істерично сміявся з текстів Бондаря, а Бондар потім кайфував від віршів Жадана, чи як Любка слухав Прохаська, і т.д. за списком.
Але одним із найбільш пам’ятних і вражаючих для мене виступів все-таки були читання віршів Сергія Жадана в залі кінотеатру розважального центру «Промінь». Проте не самими віршами (бо вони стабільно проймають до найменшої клітини тіла), а тим, що хто б міг собі уявити поезію в розважалтному центрі, в цьому місці, де консюмеризм і масова культура витісняють все інше? І взагалі, наскільки ж прекрасно, коли організатори фестивалю розуміють, що поезія має звучати всюди, а не тільки в будинках культури, театрах чи андеграундних клубах. І тут ми маємо знову розмову з Іншим – зі споживачем масової культури, який замість сеансу ще одного блокбастера, сидить і слухає вірші.
Того ж першого дня відвідувачі «Фронтери» ще мали змогу насолодитись презентацією нового і щойно перекладеного роману «Контрабандисти» Конрада Янчури за участі перекладача книжки Юрія Матевощука; молодою поезією (дякую окремо за нові імена) і на ніч ще раз послухати Жадана з «Лінією Маннергейма».
Другий день тішив нас Дарою Корній (ще раз дякую організаторам, що трохи змінили стандартний фестивальний набір авторів); розмовою Олександра Бойченка з Ірою Цілик та Артемом Чехом про гопницьке дитинство, бо це – розмова про райони – також є розмовою з Іншим, себто з тим світом, на який літературне середовище подекуди дивиться, як на місце, де культура неможлива в принципі; Максом Кідруком та Юрієм Даценком, які виводять літературні презентації на Інший рівень; поетичними читаннями від Остапа Сливинського, Романа Коляди, Катерини Міхаліциної, Катерини Калитко, Іри Цілик, Олександра Шуміліна, Мачея Роберта, Андрія Хадановича, а потім ще й окремою подією для справжнього чарівника Івана Малковича. Власне, тут і маю звернути увагу, що осінь таки найкраща для читань і слухання віршів, бо завдяки цьому холоду голоси починають тремтіти так природно, що і ти, сидячи в залі, відчуваєш те саме тремтіння, і той холод оголює тебе, дозволяючи почути те, що заховалось поміж рим і верлібрів.
Але це ще не весь другий день фестивалю, бо після читань чи слухань поезії відбулась також і презентація нової книжки Андрія Любки «У пошуках варварів», яку модерував незамінний Бойченко. Ця подія на пару з презентацією «Наших інших» Олесі Яремчук наступного дня, найкраще розкрила фокусну тему фестивалю. Вони показали, що розмова з Іншим ніколи не завершується, що їх є дуже багато, що ми можемо навіть щороку робити окремі фестивалі про Інших і ніколи не поставити остаточну крапку в розмові. Бо в поєднанні ці дві презентації показали (у випадку Любки), що розвінчуючи стереотипи, треба бути дуже обачним, аби не зробити їх ще сильнішими, і (у випадку Олесі Яремчук), що ми іноді самотужки перетворюємо Своїх на Чужих, чим створюємо можливість для маніпуляцій отими Чужими, які насправді свої. За такий підхід до розкриття теми ще раз мушу подякувати і організаторам, і модераторам, і учасникам.
Вечір суботи плавно завершив виступ Palina (Білорусь) для того, щоб на третій день, згідно з писанієм, слухачі мали натхнення добратись на події фестивалю в ризиковану й екзотичну локацію – Музей Сучасного українського мистецтва Корсаків (майже на околиці міста). І тут я мушу сказати окремо “ВАУ”! Бо, по-перше, локація неймовірна, направду найефектніше місце літературних подій, яке я бачила, по-друге, навіть в таку трохи віддалену від центру локацію (ще й в розважальному центрі) організаторам вдалось привабити кілька десятків людей, які слухали, купували книжки і ставили запитання.
Отож, третій день фестивалю почався з Катерини Калитко й Олександра Бойченка, який своєю харизмою не дозволив серйозно повірити в те, що він не підготувався до події. Під час цієї події розмова з Іншим постала в новому ракурсі, бо саме тоді ми змогли почути, що та розмова не завжди вдається, що є Інші, які з нами говорити не хочуть, тому не треба розбивати собі голову об стіну там, де не потрібно. Так само від Каті ми почули, що поезія – це теж політика, також спосіб бути чесним і говорити і з собою, і з Іншими. За що знову дякую організаторам, бо я б ніколи не подумала, що книжкові презентації можуть так природно і невимушено замінити дискусії, в яких все частіше ми не чуємо нічого нового. Також, власне, через такий підхід до презентацій слухачі мали змогу побачити творчість письменників з трохи іншого боку (ох, скільки ж всього іншого на цьому фестивалі!).
Наступна подія з Мачеєм Робертом (Польща), яку модерував Андрій Любка, перетворила (завдяки модератору і його запитанням) читання подекуди депресивних віршів на суцільні веселощі. Також цікаво було довідатись, що в Польщі годі й шукати такої кількості відвідувачів поетичних читань, як в Україні, навіть на великих фестивалях. Ну а далі в програмі були вище згадана Олеся Яремчук та Остап Сливинський з «Нашими Іншими» – ще один незрівнянний тандем для літературних подій; джазова поезія Галини Яструбецької, вірші та пісні Андрія Хадановича (Білорусь) на майже морозному повітрі (і тут знову таке приємне тремтіння), за нього ще раз дякую організаторам; Мар’яна Савка й Тарас Прохасько – його розмови, як завше, ніби з іншого світу, тому їх ніколи не передаси словами, їх треба тільки слухати; поезія Іздрика, яку теж не передаси словами, та співи Мар’яни Савки і «Тріо Мар’яничі».
Основна програма була настільки насичена, що я не мала змоги відвідати молодіжну сцену, але все одно за неї ще раз висловлю повагу організаторам. Також, підбиваючи підсумки і намагаючись проаналізувати, чим саме мене так зачепив цей фестиваль, я зауважила, що отого затишку і відчуття нового, здається, вдалось досягнути насамперед через відсутність пафосу з боку організаторів. Мені направду було приємно спостерігати, з яким захватом і повагою вони ставляться до своїх учасників, — це робота людей, які вчаться на своїх помилках. Минулого року я не була в захваті від «Фронтери», відповідно, цього року їхала з упередженим ставленням, готова знову писати про те, що культурні менеджери живуть у власному світі, але все вийшло навпаки. Ми тепер маємо ще один добрий локальний (але все ж міжнародний) фестиваль, якому не може стати на заваді ні холодна осінь, ні те, що він відбувається незадовго після BookForum. Тому браво, Фронтера, ви підкорили моє серце, не зупиняйтесь і продовжуйте, сподіваюсь, така моя надмірна похвала додасть мотивації наступного року зробити щось ще краще, хоча і так було ну дуже добре.
Многая літа і до зустрічі наступного року!
221 thoughts on “Репортаж з літературного фестивалю «Фронтера» в Луцьку”