Література і Київ 1960-их в романі «Юра» Марини Гримич: про що йдеться у сіквелі «Клавки»

У 2019 році роман Марини Гримич став одним із найбільш обговорюваних літературних новинок до Книжкового Арсеналу. Ця історія про секретарку радянської Спілки письменників потрапила до короткого списку Книги року BBC та заворожила читачів різного штибу. В тодішньому інтерв’ю блогу Yakaboo письменниця зізналася: планувала писати про 1960-ті, але копирсання в архівах наштовхнули на думку почати часопростір книжки трохи раніше. Що ж, з виходом роману «Юра» їй нарешті вдалося описати той, ближчий до її спогадів період, який вона давно хотіла зобразити. Ми пірнули в описані Мариною Гримич літературні (і не дуже) події та ось що там помітили.

Дуалістичний світ літератури

1960-ті, «відлига», подвійні стандарти. За ідеологічні помилки регулярно позбавляли видавців частини зарплати — бо ж доводилося передруковувати цілі наклади. Бувало, що літературний журнал міг надрукувати твір (Марина Гримич наводить прикладом кіноповість Івана Драча «Числа» в «Дніпрі»), а потім його завертало керівництво — і увесь тираж вручну переглядали, вириваючи з кожного примірника сторінки.

РОЛІТ якось дуже постарів за 20 років — підмічає знайома нам героїня Клавка. Тепер все, що пов’язує її з ним, — походи в гості до подруги Прохорової, яка все ще мешкає на старому місці в комунальній квартирі. Клавка ж відтепер — мешканка Печерська, де в просторій чотирикімнатній квартирі може нарешті відчути себе вдома. А ще вона завідувачка редакції у видавництві «Молодь». Видавництво створювалося, щоб просувати комсомольську літературу (без цього в радянські часи ніяк), але потроху стало відходити від неї, підтримувати молодь, недарма ж і назва така звучна. Кроки ці, звісно, були обережні, але Клавка все ж пишалася, що працює в такій прогресивній установі. Тут же ми бачимо згадку про батька авторки книги «Юра» — про Віля Гримича. Він і справді був головним редактором видавництва «Молодь», «невиправний ліберал і ідеаліст» як зазначається в романі. Завдяки йому і директору Богдану Чайковському видавництво позбулося гнітючої атмосфери соцреалізму: нікого навіть не дивує, що Клавка сміється з ідей комсомольських творів; раніше б за таке покарали.

У той період ніхто не знав, який твір наступним може (не) сподобатися зверху. Гримич якось замість запланованого довідника з рибальства вирішив видати збірку поезій Василя Симоненка накладом у 20 тисяч примірників. Та верхівці це навіть сподобалося — вірш «Ні, не вмерла Україна» вони, як виявилося, давно чекали. Тривало це недовго: секретаріат ЦК згодом звільнить Гримича через чиюсь кляузу. 

Під час розповіді про те, як Клавка переживатиме цю ситуацію разом з дружиною Віля Галею, авторка, звісно, також згадала і маленьку себе: «Це ж так зворушливо: побачити, як за ручку з Маринкою Гримич, вдягненою в червоне платтячко в білий горох, гуляє Микола Лукаш і розповідає їй про пташині гнізда, про равликів, що мають голубу кров, про «Мадонну біля сходів» Мікеланджело». Читаючи ці моменти, розумієш, наскільки цінну книгу тримаєш у руках. Марина Гримич не просто пише про тогочасний світ київських інтелектуалів — вона і сама є його безпосередньою частинкою.

Нова молодь

Змінилося не тільки видавництво «Молодь», а й ментальність молодого покоління як такого. Це видно, зокрема, в образі Юри. Відразу ми бачимо його ледь не зразковим комсомольцем, але з часом цей шлейф потроху згасає і замінюється на більш мислячу людину. Хлопчина-студент не боїться йти проти професора свого університету, відомого своєю інформаторською діяльністю на користь влади, аби захистити свого товариша. І видно, що попри прагнення стати секретарем комсомольської організації факультету, він якось бентежиться і боїться антирадянської літератури, що йому для забави показує друг, який вчиться на філософа. За те, що формально він проти, аби його друзі виголошували щось в бік критики партії, можна було би помислити, ніби він донощик і зрадник. Але потім розумієш: він боїться, він розгублений, намагається пристосуватися до реалій життя. Не знаю, чи варто його засуджувати; особливо, враховуючи, які таємниці він знає: і про своїх батьків, і про ту, в яку був до нестями закоханий, і про близького друга. Він не виголошує зайві слова напоказ — його добро тихе, непомітне, без транспарантів, але вагоме. 

Молодь 60-их — вже ближче до західного світу; вона вже інша, не схожа на покоління «Клавки». Слухає «Бітлз» та напам’ять знає слова французької пісні Марі Лафоре. Та разом із тим вона розгублена. Це був непростий, переламний час в СРСР — і спробуй розберися, хто правий і хто винний в політичних перипетіях, коли тобі ще треба розібратися в собі. 

Київ

І врешті про Київ, ще одного повноправного героя книги. 

У романі Марині Гримич вдалося чудово передати відчуття, що в пересічних людей в СРСР нарешті з’явився суто споживчий вибір — наприклад, куди піти поїсти. Тому у книзі вистачає описів тогочасних київських ресторанів і кафе; ну ось скажімо: 

«Так, модний ресторан «Метро» над станцією «Хрещатик». Там сучасно і без бюрократичної стилістики «України» і «Ленінграда». Але надто великі зали. На 800 чоловік. Там не поговориш. Може, «Динамо»? Ні, Клавка туди не хотіла. Це улюблений ресторан Бакланова, вона там не зможе розслабитися. «Столичний»? Теж порівняно недалеко, але Прохорова його терпіти не може через панно із зображенням Кремля в головному залі: «Я ж хочу чарчину випити в ресторані, а не на Красній площі».»

Але авторка також показує, як швидко ці заклади встигли набриднути молоді, якій більш до вподоби виявилося досліджувати вулички, блукати бульварчиками, знаходити свої місця. Читаєш усі ці описи, зіставляєш з тим, що наразі знаєш, і віднаходиш якусь непереборну ностальгійну красу (навіть якщо і не жив в шістдесятих). Ось, наприклад, кілька описів з одного розділу, які можуть і зараз бути актуальними як ніколи:

«Він спустився сходами, а потім перетнув вулицю Володимирську й опинився в університетському парку. Вже встигли прочистити доріжки до Тараса Григоровича, а от змести сніг з його голови не було кому, а можливо, він і сам того не хотів, бо так грівся».

«Будівлі і старий кленово-каштановий парк на території обсерваторії випромінювали космічний спокій буддистського високогірного монастиря, хоча всередині — Юра здогадувався — вирували наукові пристрасті. Все тут було старосвітським, допотопним, лише по-дитячому радісним був купол для рефрактора-астрографа. Він нагадував велетенське яйце, яке відклав інопланетянин з космосу».

Більшість описаних в книзі місць ви впізнаєте, навіть якщо в Києві бували лиш на екскурсії чи бачили у випусках новин. Я особисто вже почала планувати собі маршрут прогулянки на основі книжки (хтозна, можливо, скоро поділюся ним у блозі 🙂 ). 

Добавить комментарий