Як зробити українську поезію видимою в США: інтерв’ю з перекладачкою Оленою Дженнінґс

Автор фото Dimitri Keungue

Американська поетка і перекладачка Олена Дженнінґс перекладає українську літературу англійською ось уже 20 років. Переважно — поезії. В її перекладацькому доробку вірші Наталки Білоцерківець і Олексія Кошеля, Івана і Тараса Малковичів, Галини Крук і Мар’яни Савки, Катерини Калитко і Анни Малігон. А нещодавно у видавництві Lost Horse Press у її перекладі вийшла друком поетична збірка Ірини Шувалової Pray to the Empty Wells (укр. — «Молися порожнім колодязям»), яка була презентована під час 26-го BookForum. Саме у Львові ми й поговорили з Оленою про її любов до української поезії, особливості перекладацької праці, американських видавців, Трампа і Чорнобиль, а також про те, чому вона хоче познайомитися з Артемом Чехом.

Як і коли у вашому житті з’явився переклад української поезії?

Я завжди цікавилася поезію і використовувала навіть найменшу можливість, аби прочитати щось українською. А перекладати почала завдяки сусідці по кімнаті, з якою ми разом навчалися в Гарвардській літній школі українознавства. В 1998 році, вже після того як ми роз’їхалися по домівках, вона надіслала мені вірші Богдана Ігоря Антонича, причому переписані від руки. А роком пізніше відправила книжку «Алергія» Наталки Білоцерківець, яка вразила мене настільки, що я переклала збірку повністю. Згодом цей переклад став частиною моєї дипломної роботи на здобуття ступеню магістра української літератури в Альбертському університеті. На мене справила велике враження образність її віршів. Зокрема, символіка червоного як кольору крові та троянд. Одночасно з цим я працювала над маленькою збірочкою Олексія Кошеля «Капличка для янголів». Але частиною мого життя переклади стали лише тоді, коли поети почали довіряти мені свої тексти.

Як ви обираєте авторів для перекладу?

Мені здається, що це вони мене обирають. Одними з перших, кого я перекладала, були Іван Малкович і Галина Крук. Спочатку я переклала їхні вірші для сайту Poetry International. Пізніше, коли Марко Андрейчик влаштовував літературний вечір Малковича в Колумбійському університеті, я переробила деякі переклади для буклета, який роздавали присутнім. Зазвичай я почуваюся комфортно, виступаючи перед великою авдиторією, але того вечора я була настільки невпевненою у власних перекладах, що в мене трусилися руки, а голосу майже не було чути. Я просто не могла дочитати вірш до кінця.

Моя найновіша публікація — поетична книжка Pray to the Empty Wells Ірини Шувалової, що вийшла у видавництві Lost Horse Press. Ми познайомилися з нею завдяки заходу, який організовувала Yara Arts Group в Українському інституті Америки в Нью-Йорку. Вірляна Ткач придумала дуже цікаве дійство про можливості поезії. Ми з Іриною стояли в різних кімнатах і буквально кричали свої вірші, проте наші голоси і тексти торкалися одне одного, відлунювали, перепліталися, взаємодіяли.

Що має бути у вірші або ж у творчості автора, аби ви взялися його перекласти?

Щоб взятися за переклад, я маю прочитати текст і відчути, що і сама могла б такий написати. Між мною і текстом має виникнути глибокий зв’язок, майже тілесний: як через те, про що йдеться у вірші, так і через спосіб висловлювання. Я люблю поезію з насиченою образністю, яка водночас зберігає елементи оповіді. Оскільки я сама пишу художні тексти, оповідні структури залишаються важливими для мене.

Переклад — дуже інтимна справа. Максимум оголеності, майже секс. Як ви вибудовуєте комунікацію з авторами? Адже ви здебільшого перекладаєте сучасників.

Я перекладаю лише сучасних авторів, бо мені важливо мати з ними особистий зв’язок, хоч це не завжди відбувається напряму. Наприклад, з Іриною Шуваловою ми фактично працювали разом над її книжкою, а от під час перекладу роману «Точка нуль» Артема Чеха, який ми нещодавно завершили з Оксаною Луцишиною, я з Чехом взагалі не контактувала. Цього разу я взаємодіяла лише з Оксаною. Кожна з нас переклала половину книжки, а потім ми обговорювали в скайпі, що з того вийшло. І внесок Оксани в цей переклад неоціненний, оскільки вона розповідала про походження багатьох слів і пов’язані з цим історії.

Проте я сподіваюся, що коли книжка вийде друком, я ще матиму можливість поспілкуватися з Чехом і отримати від нього фідбек. Гадаю, не треба зайвий раз нагадувати, що схвальні відгуки авторів — величезна підтримка для перекладача.

Перекладацтво зрідка можливе без рефлексій щодо авторів, текстів, культури, яку ти намагаєшся транзитувати. Які, на ваш погляд, головні відмінності між сучасною українською поезію та американською?

Одна з найбільших відмінностей полягає в тому, що в Україні, з одного боку, є значний шар подій і явищ у минулому, що потребують рефлексії, а з іншого — війна і бурхливе сьогодення, про які досить багато пишуть українські автори. До того ж у вас ще досі жива пам’ять про те, як українських поетів кидали за ґрати або розстрілювали за вірші, і це впливає на поетичну традицію. В той час як у США свобода вираження поглядів давно вже сприймається як загальне місце. Нам не потрібно доводити своє право говорити. Хоча з приходом до влади Трампа американці стали більше писати про політику і соціальні проблеми. У людей зростає відчуття неможливості залишатися осторонь того, що відбувається в країні, і поезія також на це реагує.

Крім того, в українській поезії досі зберігається рима, в той час як американська поезія її уникає. Натомість у нас важливими засобами організації тексту є внутрішня рима, алітерація та асонанс. А рима використовується лише з якоюсь спеціальною метою. Наприклад, для створення комічного ефекту.

І, продовжуючи тему, якби вам довелося, як адвокату в суді, захищати українську поезію, що б ви сказали?

Українська поезія важлива, бо в ній відображається культура, яка тривалий час залишалася непоміченою. Були часи, коли писати українською — само по собі означало сміливе висловлювання, майже як зробити гучну заяву. Певною мірою так воно є і досі. Саме тому важливо перекладати українську поезію різними мовами, аби всі ці тексти були прочитані й почуті не лише в Україні.

Для мене це є особистою справою, оскільки я маю українське походження. Мої дід і бабуся, хоч і не були високоосвіченими людьми, часто декламували вірші українською. Саме від них я навчилася шанувати й любити поезію. І коли сьогодні я читаю українських авторів, то відчуваю, як їхні слова відгукуються в моєму серці. В якомусь сенсі — це все ще ті самі слова, які я чула в дитинстві.

Хто в США підтримує переклади української поезії?

Наприклад, видавництво Lost Horse Press. В серії «Сучасна українська поезія» вже вийшли чотири перекладні книжки. Це, як я вже сказала, вірші Ірини Шувалової в моїх перекладах, Ірини Старовойт — в перекладах Ґрейс Магоні, Юрія Андруховича — в перекладах Віталія Чернецького та Остапа Коня, а також Юрка Іздрика — в перекладах Романа Івашківа і Ерін Мур. А в майбутньому планується вихід збірок поезії Сергія Жадана та Миколи Воробйова.

Переклади української поезії підтримує і вже згадана мною Yara Arts Group, роблячи постановки з використанням перекладів. Нещодавно вони робили виставу, в якій звучали твори Павла Тичини та Сергія Жадана, а раніше — за віршами Олега Лишеги.

Деякі переклади здійснюються завдяки грантовій підтримці. Наприклад, антології української поезії Words for War і New York Elegies. Або антологія White Chalk of Days, що містить вірші, прозу та есеїстку. Всі три видання побачили світ у видавництві Academic Studies Press саме завдяки грантам.

Наскільки американські видавці зацікавлені в українській поезії?

Треба розуміти, що американським видавцям доволі складно знайти фінансування навіть для публікації американських авторів, тому українська поезія часто залишається поза їхньою увагою. Але я думаю, з перекладною поезією, не лише українською, схожа ситуація у багатьох країнах світу.

А з українського боку вам та іншим перекладачам української поезії хтось допомагає?

Така допомога існує хіба що на рівні особистих зв’язків. Але українські поети в цьому сенсі абсолютно прекрасні: завжди допомагають у розв’язанні складних мовних питань, консультують, коментують, роз’яснюють.

Чи є українська поезія в США видимою?

Якщо її перекладати — звичайно, що так. (сміється) Але долю перекладів важко передбачити. Наприклад, Pray to the Empty Wells я нещодавно знайшла в одному дуже популярному книжковому магазині в Нью-Йорку, просто роздивляючись полиці. І це мене дуже потішило.

Чи стала Україна та наші минулі й нові травми цікавими за кордоном через російсько-українську війну?

Це складна тема. Раніше, коли мене питали про моє коріння, я зазвичай чула у відповідь: «Україна? А де це?» Сьогодні необхідність у поясненнях виникає значно менше. Україна часто потрапляє в американські новини, і теоретично це може стати чинником підвищення цікавості до її культури. Проте вона нечасто висвітлюється медійниками в позитивному ключі. Диктори часто кажуть the Ukraine замість Ukraine (це все одно, що сказати «на Україні» замість «в Україні») або ж говорять про українського президента (навіть не називаючи його) виключно в риториці обвинувачень у змові з Трампом.

З іншого боку, серіал «Чорнобиль» привернув увагу до чорнобильської трагедії, і в моєму читацькому клубі ми зараз обговорюємо книжки Сергія Плохія та Світлани Алексієвич. І я бачу, як під час спілкування люди намагаються з’ясувати правду. Тобто багато що залежить від джерела інформації. Добрі книжки про Україну, як і перекладання сучасних українських авторів — принаймні шанс розвинути емпатію та цікавість до того, що відбувається у вашій країні.

Де і як зазвичай відбувається презентація вашої роботи?

Найчастіше в Науковому товаристві імені Шевченка, Yara Arts Group і різноманітних літературних барах. Хоч, якщо казати про останні, то під час заходів я читаю переважно власні вірші. В Нью-Йорку відбувається така кількість подій одночасно, що не так вже й легко заохотити людей відвідати саме твою. Ще й з мінімальними витратами для бару. Тому я зазвичай проводжу один великий захід на рік, на якому читаю як власні тексти, так і перекладні.

Ви перекладаєте не лише текст з однієї мови на іншу, а й одну культуру для іншої. Як ви даєте собі раду з випадками, коли треба ввести явища чи поняття, які відсутні в американській культурі?

Наведу деякі місця з «Точки нуль» Артема Чеха. Я не люблю примітки, тому певні фрагменти перекладалися без супровідного тексту. Наприклад, Ukraine lived through the Holodomor, an artificial famine, in 1930s, and nobody forgot about it, хоч зрозуміло, що в оригінальному тексті такого пояснення не було. Слово «замполіт» я переклала як education officer, хоча це словосполучення не до кінця передає повне значення. А словосполучення light alcohol фактично довелося придумати, аби відтворити українське поняття «слабоалкоголка», якого в нас немає.

Чи маєте ви власну філософію перекладу?

Мені подобається якомога більше дізнаватися про письменників, і переклад — один із способів це зробити. Особливо добре це працює, якщо автор живий, і я можу з ним познайомитися або потоваришувати. До того ж, з кожним новим перекладеним автором я дізнаюся щось і про себе.

Також мені імпонують думки Йоханнеса Йоранссона, висловлені в його статті «Рана перекладу». Він стверджує, що Езра Павнд називав переклад реанімацією трупа оригіналу. Ця ідея, що завдяки перекладу вірш отримує друге життя, дуже суголосна тому, що я думаю.

Водночас я не хочу, щоб вірш читався так, ніби «він був написаний англійською». Мені важливо, аби акт перекладання не було стерто, аби від трансформації оригінального тексту залишилися свідоцтва.

Повертаючись до збірки Ірини Шувалової. Чому ви взялися за переклад її віршів?

Як я вже сказала, ми познайомилися на спільному заході, який організовувала Вірляна Ткач, і під час читань мене сильно вразив голос Ірини, луна якого буквально взяла мене в обійми. А згодом Остап Кінь попросив мене перекласти кілька її віршів для антології New York Elegies, яку він упорядковував. І коли Ґрейс Магоні запропонувала мені перекласти тексти Ірини для Lost Horse Press, я була щаслива продовжити вже розпочату роботу.

Чим поезія Ірини, на ваш погляд, буде цікава американському читачеві і як відбуватиметься презентація книжки?

Вірші Ірини захоплюють, вони схожі на заклинання. І плетучи їх, вона ніби веде читача за собою, підштовхуючи вперед. Наприклад, повторення слова corazon і його варіацій в однойменному поетичному циклі тримає читача в напрузі, змушуючи слідкувати за тим, який кульбіт серце зробить наступного разу.

Перша презентація книжки відбулася під час BookForum у Львові. На жаль, Ірина не змогла приїхати, проте вона записала відео. Також я братиму участь з цією збіркою в серії читань для перекладачів, яку письменники називають Us and Them, в книжковій крамниці Molasses Books в Брукліні. А наприкінці жовтня ми з Іриною влаштовуємо спільні читання в Ukrainian Sports Club — це такий бар в Іст-Віллідж у Нью-Йорці.

І наостанок — не можу не поставити банальне питання. Чи ви вже маєте перекладацькі плани на українську поезію?

Зараз я перекладаю Василя Махна, але поки що це не книжка, а лише окремі вірші.