11 творів японської літератури в перекладах українською

Зараз саме той час, коли кленове листя настільки червоне, щоб зачудовано казати: «Ах, кірейна моміджі дес!» (яке красиве червоне листя!). А вечори щоразу ставатимуть довші та й довші, тож точно має з’явитися більше часу для читання. Оце ж і нашукали вам перекладів із японської для осінньої літературної медитації.

Ще у 1986 році видавництво «Веселка» у серії «Казки народів світу» видало книжку, де було зібрано більш як 50 японських народних казок. Переклав їх Іван Дзюб, а чудові ілюстрації створила Олена Михайлова-Родіна. Тоді книжка коштувала всього 1 карбованець і 30 копійок! Звитяжні пригоди Хлопчика-Персика, або Момотаро, і його похід на Острів Чудовиськ; подорож до столиці Іссумбосі, або Хлопчика-Мізинчика; рибалка Урашіма Таро, що на спині черепахи відвідав палац Морського Дракона і чимало інших ― у 2017-му найвідоміші японські народні казки були перевидані. Персонажами казок далекосхідного народу є як люди з усіма їх поганими та добрими якостями, так і птахи та звірі, божества, чудовиська і духи. Казки Країни Вранішнього Сонця вражають своєю незвичайністю, та не без запозичених сюжетів із інших країн.

Не знаєте, скільки може поміститися японських віршів-хайку на 130-ти сторінка книжки, форматом 60х84? Відповідь ― аж понад три сотні. І все це ― поетичні вправляння у майстерності передати на папері відчуте через побачене найвідоміших японських авторів, таких як Мацуо Башьо, Йоса Бусон, Кобаяші Ісса та Масаока Шікі. Книжка ілюстрована графікою художниці Ганни Осадко, ― вона наче дослідниця ботаніки, що у свій польовий щоденник замалювала усі тонкощі японського поетичного слова, чи то пак ієрогліфа. На сторінках збірки розцвітають червоним стовпці канджі, що в’ються змійкою справа наліво і зверху вниз, ― адже саме так читають тексти японською. А оригінальні записи хайку приваблюють своїми таємничими ієрогліфами з безліччю рисочок і округлими вигинами складової абетки ― кани.

Казки-притчі відомого японського письменника і громадського діяча Кенджі Міядзава, ілюстровані роботами Михайла Євшина та Неоніли Єфімової у стилі сумі-е, ― картин, що написані тушшю на рисовому папері або на шовку. Як легким помахом пензлика художник виводить знайомі обриси, так і автор із легкістю розповідає свої історії про те, що нас оточує. У школі Кенджі Міядзава колекціонував комах та камені, за що й отримав прізвисько Ішікко Кен-сан (Кам’яний хлопчик), в університеті вивчав сільське господарство, а писати казки почав аж у аспірантурі й тепер ними захоплюється весь світ. Ще в 1982 році казку про віолончеліста Ґоша, яка вміщена у цій книжці, екранізував Такахата Ісао. А на початку 90-х вийшла доволі похмура анімація Окамото Танадарі в сепійних тонах за мотивами «Ресторану, де виконують побажання».

Вибрані поезії у перекладі Івана Бондаренка ― книжка, що вийшла з нагоди 250-річчя з дня народження одного з кращих поетів доби Едо, дзен-буддійського ченця, філософа і каліграфа Рьокана. Це ім’я, що означало «гарний» і «великодушний», молодий Ейдзо Ямамото отримав від учителя Кокусена після прийняття постригу. Поки що це єдина збірка поезій Рьокана в українському перекладі, а все через те, що багато його віршів написані були саме китайською, якою він досконало володів. Дослідники порівнюють життя і творчість Рьокана з українським мандрівним поетом-філософом Григорієм Сковородою, адже вони обидва відкидали можливість контакту з мирськими турботами і віддали перевагу життю самітників у пошуках самих себе, цінуючи та оспівуючи найпростіші людські почуття.

«Самурайські пісні» (Дух і Літера, 2015, пер. Андрій Накорчевський)

Напевно, саме острівне усамітнення серед глибоких вод і краса навколишніх ландшафтів сприяли такому тонкому чуттю японців, умінню передати відтінки почуттів і розповісти нам теперішнім, що відчували люди кілька століть тому. Збірка «Самурайські пісні» ― не лише насолода поезією, але й знайомство з японською писемністю, гравюрою, монами (японськими родовими емблемами), короткою біографією автора поезії та обставинами її створення. З ґрунтовною післямовою перекладача Андрія Накорчевського.

«Цуредзуреґуса», або «Нотатки знічев’я» ― один із найкращих творів японської класичної літератури доби Середньовіччя, написаний у жанрі дзуйхіцу ― есе, чи записок із переживаннями автора, чутками, роздумами та ін. Автор цієї книжки ― японський письменник, філософ і буддійський чернець Урабе Канейоші, що після постригу отримав ім’я Кенко, а «хоші» дослівно означає «учитель закону» ― почесне звання видатних ченців. У передмові перекладачка Ніна Баликова детально розповідає про самітництво як феномен японської класичної літератури і важливих представників цього напряму, детальніше зупиняючись над розповіддю про життя і творчість Кенко-хоші. Адже це важливо для сприйняття й розуміння естетики усамітнення, що вплинула і досі має вплив на розвиток японської культури.

Найдавнішою літературною пам’яткою Японії є «Записи давніх діянь», проте найбільший вплив на становлення японської літератури справила саме «Повість про Ґенджі». Це роман, що складається із 54 сувоїв і описує події, довжиною в 70 років, автором яких була придворна дама Мурасакі Шікібу. Роман розділяють на дві частини: у першій йдеться про життя юнака-аристократа Ґенджі, який намагається знайти щастя у коханні, а в другій описане життя його нащадків, які так і не знаходять щастя у стосунках. Письменники не боялися запозичувати, тож у багатьох пізніше написаних романах час від часу вигулькує знайома сцена з «Повісті про Ґенджі». До речі, це була улюблена книжка лауреата Нобелівської премії з літератури 1968 року Ясунарі Кавабата, а його учень Юкіо Мішіма теж черпав звідти свої ідеї. Однак не виключено, що на українську цей роман переклали не з мови оригіналу.

У 2017 році Україна та Японія святкували 25-ту річницю встановлення дипломатичних відносин між країнами, а відомий японський письменник Нацуме Сосекі ― 150-річчя з дня народження. Саме цьому ювілею і було присвячене українське видання, яке, однак, почалося з російськомовного перекладу. Авторка проекту скористалася нагодою і доповнила видання ще й оригінальним текстом, щоб залучити більше читачів до дослідження творчості письменника, а відтак ― зацікавити японською мовою та культурою. Експериментальна новела «Десять ночей снів» складається з десяти невеличких епізодів і базується не на чіткій сюжетній лінії, а на враженнях, асоціаціях, мимовільних думках. У своєму творі автор майстерно зобразив примхливі фантазії снів, опираючись на художні традиції своєї країни.

Під однією обкладинкою опубліковані два романи титулованого японського письменника, лауреата Нобелівської премії в галузі літератури 1994 року Кендзабуро Ое. Роман «Особистий досвід» опублікований у 1964 році, і тоді ж він здобув літературну премію від видавництва «Шінчьошя». Це один із найбільш знаних романів автора, що оповідає про вибір і відповідальність батька перед своїм хворим новонародженим сином. Часовий проміжок між виходами романів ― майже десять років, адже твір «Обійняли мене води до душі моєї» був виданий в 1973-му й того ж року здобув літературну премію імені Сейджі Нома, ― засновника відомого японського видавництва «Коданшя». У цьому творі батько робить свідомий вибір на користь сина, що спричиняє до розвитку певних трагічних подій навколо сім’ї. Втім, щодо українського видання варто зазначити, що його переклад, імовірно, здійснений не з мови оригіналу.

Харукі Муракамі «Хронiка заводного птаха»

На запрошення викладачів Прінстонського університету, у 1991 році Харукі Муракамі переїжджає до США. Пізніше з Прінстона він перебрався до Медфорда, що у штаті Массачусетс, на запрошення університету Тафта, де й були написані практично всі три частини роману «Хроніка заводного птаха». Як то в житті буває, після затишшя і розміреного життя з 30-річним клерком Тору Окада трапляється низка нещасливих подій: він втрачає роботу в юридичній фірмі, йому телефонує невідома жінка з непристойними пропозиціями, а дружина повідомляє, що зник їхній кіт. Саме цей домашній улюбленець і стає каталізатором того всього хаотичного руху, який бачимо в романі. Шукаючи свого пухнастика, господар знайомиться з іншими персонажами, які ще більше розширюють неймовірний лабіринт сюжету.

За цей роман британському письменнику японського походження присудили Букерівську премію у 1989 році. Одні дослідники називають його найбільш «англійським» романом Ішіґуро, апелюючи до теми самої історії та відсилань, які можна знайти в тексті, інші ж навпаки вбачають у романі намагання автора під маскою «англійськості» розповісти європейцям про японські цінності. Зрештою, тут може бути і те й інше. Можна вважати, що «Залишок дня» ― розширене до розмірів роману трактування слова «служити», ілюстрацією до якого є життя головного героя, дворецького Стівенсона. Однак у чому взагалі смисл, чи культ служіння? Виходить, що на героєві завжди одна й та ж маска професії дворецького, яка діє на тлі англійського «антуражу», а от мотивування вчинків цієї маски розкривається-таки в контексті японського світогляду.