Эрнест Хемингуэй «Переможцю не дістається нічого» ─ сборник бытовых поражений и разочарований

Победитель забирает все, срывает куш и поднимается на Олимп — мы представляем счастливчиков, которые поднимают над головами кубки и поливают публику пеной шампанского. Третий и последний сборник рассказов Великого Хема показывает весь спектр сломанных, разочарованных и уставших людей, которые так хотят быть рады, но никогда об этом не скажут.

Эрнест, это же о тебе!

Эрнест Хемингуэй свирепствовал, когда читатель говорили, что видят его в своих произведениях. Скрежетал зубами, когда в мачо Нику Адамсу искали черты автора. Но он писал о том, что любил и хорошо знал полюванння, рыбалку, лодки … в его произведениях много алкоголя и энергии, от которых Хэм пьянел даже на склоне жизни. И писал о себе всю жизнь. В его произведениях можно увидеть и непростые отношения с отцом, и обиду на мать, и тоску по недостатком образования, и то, что война таки надломила красавца-гиганта.

«Тепер, коли він знав, як все було насправді, спогади навіть про найраніше дитинство стали неприємні. Щоб позбутись їх, треба про них написати. Він позбувся багатьох речей, написавши про них. Але ще зарано. Забагато людей іще живі».

Когда в вашей жизни происходит Хемингуэй, то что-то между вами, безусловно, возникнет. Вы можете полюбить его за совершенство и щем «Прощай, зброэ» или возненавидеть за тягучую немощь «Старика и моря», но равнодушными этот чарующий харизматичный кошатников с привычной рюмкой виски в руке вас не оставит.

«Победителю не достается ничего» ─ сборник, изданный в 1933 году, после триумфа «Прощай, оружие» писателю нужен был еще один вспышка славы, мощи, звезда на литературном небосклоне. Получилось? 

Сделай это быстро!

Я никогда не принадлежала к поклонникам коротких жанров, мне нравится проходить с героями долгий путь романа. Но сюжеты, которые преподает Хемингуэй в «Переможцю не дістається нічого», нужно делать короткими. Потому что в них — вся ирония боли, агония, которую не стоит растягивать. Здесь охотник за сокровищами, который приплыл первым, но ничего не получил, а только остался раненным, официантка, с которой без всякого риска флиртуют все и каждый, пьяница-философ и, конечно, Ник Адамс, который вновь переживает лишения войны, но не теряет маски мачо, что приросла намертво.

Ник Адамс не дрогнет перед лицом смерти. Он — тот улыбающийся Эрнест, который на костылях позировал в итальянском госпитале.

«Там було чимало таких провокаційних листівок, надрукованих, скоріш за все, якраз напередодні наступу. Тепер вони лежали, розкидані, поряд із непристойними листівками, маленькими знімками сільських дівчат, що їх поробили сільські фотографи, світлинами дітей то тут, то там, і листами, листами, листами. Навколо мертвих завжди багато паперів, серед останків цієї атаки – теж».

Когда представляю Эрнеста художником, то вижу, как он пишет свои полотна не кистями, а шпателем-мастихином, позволяя страстной натуре жертвовать тонкими линиями. Иногда он кажется мне скульптором, который вырезает из дерева невероятные образы бензопилой. Хотя на самом деле он стоял за своей пишущей машинкой в окружении многочисленных кошек и шлифовал-правил-вычеркивал, но редко оставался довольным своей писаниной.

Из нескольких росчерков проступают узнаваемые типажи, которых можно увидеть повсюду. Вы когда-нибудь бывали последним посетителем кафе? Тогда должны были видеть официантов из книги «Там, де чисто і світло» ─ того, что устал и хочет домой, и того, кто очень любит свою работу:

«Ми з тобою різні люди. Річ не тільки в молодості і довірі, хоча й вони прекрасні. Мені кожної ночі не хочеться зачиняти, бо що як комусь буде потрібна кав’ярня».

Так правда ли, что победитель не получает ничего… 

Прямая речь

«Релігія – опій для народу, він вірив у цей, той коротун зі своїм хворим животом і своєю забігайлівкою. Так, і музика – це теж опій для народу. Друзяка-мексиканець, якому і крапля вина б’є в голову, про це не подумав. Економіка теж опій для народу, і патріотизм опій для народу в Італії та Німеччині. А як щодо статевих стосунків? Опій для народу чи ні? Для деяких його представників. Для найкращих. Спиртне – ось найдієвіший опій для народу, ох, досконалий. Хоча дехто надає перевагу радіо – теж опію для народу, дешевому, з якого він щойно користав. Крім цих, ще були азартні ігри – істинний опій для народу, один з найдревніших. Честолюбство – ще один опій, як і віра в будь-який новітній вид урядування. Треба ж навпаки: якомога менше урядування, якомога менше, завжди. Свобода, в яку ми вірили, стала назвою для журналу МакФеддена. Ми вірили в неї, хоча досі не відшукали для неї нового імені. Але який він насправді – справжній, істинний опій для народу, який він? Він точно знав відповідь. Тільки вона закотилась у ту ділянку його мозку, де щовечора загоралось світло, після двох-трьох чарок; вона точно там є (її там, ясна річ, не було). Що ж то за опій? Він знав напевне. Що ж то таке? Ну, звичайно, опій для народу – це хліб. Чи пам’ятатиме він про це потім? Чи матимемо воно сенс за дня? Хліб – опій для народу….

Революція – це не опій. Революція – це катарсис, це екстаз, який можна продовжити тільки тиранією. Опій потрібний до і після».

(Visited 384 times, 2 visits today)