Літературна історія знає чимало випадків, коли автор публікував свої твори під псевдонімом. І за кожним із псевдонімів ховається своя історія, своя мотивація, а інколи – своя трагедія. Чому Лариса Косач стала Лесею Українкою, а Марія Вілінська назвалася Марком Вовчком? Або чому Хвильовий, а не Фітільов?
Деякі письменницькі alter ego зажили своїм окремим життям. Так, наприклад, у літературознавчих розвідках про Фернанду Пессоа завжди окремо поряд із його біографією подані й біографії його «гетеронімів» – осіб, на яких він перевтілювався під час писання. Ви читали книжки Деніела Кіза про Біллі Міллігана? Пессоа в знаменитому листі від 13 січня 1935 року, адресованого поету і критику Адолфу Казайш Монтейру, розповідає про своїх гетеронімів як про відмінних від нього людей, як про своїх приятелів і колег, із якими він інколи буває незгоден. У кожного з них своя зовнішність і вдача, свій стиль письма, своя філософія:
Рікарду Рейш народився 1887 року в Порто, працює лікарем і живе у Бразилії, має матово-коричневу шкіру й невеликий на зріст. За переконаннями він поет-пантеїст і любить писати оди, яким передують довгі абстрактні роздуми. Алберту Каейру натомість народився 1889 року в Ліссабоні, але провів майже все життя в селі й помер 1915 року від туберкульозу, як, до речі, і батько Фернанду. Алберту, блондин із блакитними очима, називав себе поетом Всесвіту й пише, як то кажуть, «на одному диханні», проте, щоб краще за ним записувати, Фернанду доводиться вставати на табурет або комод. Алвару де Кампош народився 15 жовтня 1890 року в Тавірі, отримав освіту корабельного інженера в Ґлазґо, проте живе в Ліссабоні й за фахом не працює. Він має вигляд «типового португальського єврея» і носить монокль. Алвару завжди сумнівається в тому, чи «Я» взагалі існує, бо для нього самість складається лише з набору відчуттів, і навіть «я існую» – лише відчуття, яке не можна нічим перевірити.
Фернанду Пессоа пояснює в листі, що досвід такого письма є для нього досвідом «інстинктивної деперсоналізації», подорожжю, в якій він пізнає іншу перспективу, досягає об’єктивнішої правди про світ, вчиться думати як Інший. Водночас він зізнається, що виникнення гетеронімів може мати й психіатричну природу, адже він іще дитям страждав на «істерію» і волів жити радше у світі своєї уяви. «Гетероніми» існували для нього не лише на папері, але й у житті, він справді перевтілювався в них. Єдиній коханій жінці у своєму житті, Офелії Кейрош, Пессоа пише 31 липня 1920 року на своє виправдання: «Полиш неспокій. Що ти собі надумала, їй-право? То ж був не я, а Алваро де Кампош. Завжди твій Фернанду».
Одному французькому письменникові літературна маска принесла дві Гонкурівські премії за життя. Роман Кацев, який писав під «офіційним» псевдо Ромена Ґарі й отримав під цим ім’ям першу премію 1956 року, підмовив двоюрідного небожа Поля Павловича зіграти для преси роль молодого зухвалого письменника Еміля Ажара. Небіж позичив «Ажару» свою зовнішність, Ґарі – своє перо. Це спрацювало. За роман, написаний літнім Ґарі від імені цього юнака, «Ажару» 1975 року присудили другу премію Гонкурів. Не те, щоб ніхто з журналістів не запідозрив обману, проте довгий час містифікація мала успіх.
У Віктора Петрова було чимало «гетеронімів»: В. Домонтович, Віктор Бер, Віктор Петренко, В. Плят, А. Семьонов, Борис Веріґо… «Гетеронімами» випадає їх називати передусім тому, що вони, як і у випадку Пессоа, були особами, які мали свою біографію і писали одне про одного як про знайомих, але відмінних людей:
«Мій друг Віктор Петров, – пише В. Домонтович в автобіографічних спогадах «Болотяна Лукроза», – в семінарі проф. Сергія Маслова виголосив доповідь про «Форму вірша в українському письменстві кінця XVII ст.». Перехоплюючи концепцію краківського проф. Лося про тонічний характер силабіки, він аналізував вірші Герасима Смотрицького, що був двірським поетом у князя Василя Острозького».
Отже, «мій друг Віктор Петров». Чи була це навмисна гра? Постмодерна, іронічна, залюблена в експерименти і перевдягання в шати чужих цитат? Можливо. Чи було це роздвоєння на «Я» відкинуте і «Я» прибране, як вважає Віра Агеєва? Вірогідно й це.
Іншою причиною, втім, могла бути цензура. На відміну від Пессоа чи Ґарі, Віктор Платонович перебував під пильним оком цензури не тільки як літератор і автор наукових праць, але й як вимушений співробітник радянського режиму. І не виключено, що низка наведених псевдонімів знадобилася йому для того, щоб Петрова, як і його улюбленого Григорія Сковороду, «світ ловив, та не спіймав».
Цензура з боку держави підштовхує до «самоцензури»: до підсвідомого замовчування, до пошуку алегоричної мови, такого собі «інакомовлення», засобами якого можна достукатися до «обізнаного» читача за спиною в прискіпливого цензора. Це витворення системи «пасхалок», «пустих місць» (Leerstellen), алогізмів, які дозаповнить кмітливий читач і проґавить недолугий цензор. Читач повинен бути, фактично, найвправнішим «цензором» і завжди в сумнівах «промацувати» твір у пошуках «подвійного дна».
«Я домальовую в уяві те, що лишилось невідображеним у цих паперах, конструюю його думки. Творю його таким, яким він повинен бути, не може не бути, відтворюю логіку його алогізму», – підказує Я-оповідач, лікар із оповідання «Емальована маска».
Прикметно, що Домонтович і на Зерова у своїх спогадах дивиться як на людину, алогізм якої потрібно розгадати. Коли Зеров розповідає Домонтовичу, що Освальд Бурґардт (більш відомий читачам, знову ж таки, під псевдонімом Юрій Клен) може годинами стояти й дивитися крізь вікно, Домонтович висновує:
«Певне, з боку Зерова це було тільки перенесення на іншого самовизнання! Годинами стояти перед нерадісною одноманітністю містечкового ландшафту… Очевидячки, вже перебування в Златополі навчило його цього».
Один із ненаголошених прийомів такої «езопової мови» – це двійник, вустами якого промовлятиме автор, це «перенесення самовизнання на іншого». Двійництво у Петрова-Домонтовича втілене не тільки в жонглюванні псевдонімами, але і в мотивно-тематичному рівні його текстів.
Переважна більшість його героїв переживає роздвоєння власного «Я». Для декого це – трагічна колізія між «тим, ким мене хочуть бачити» і «тим, ким я потай є» (Франсуа Війон, ван Ґоґ) із подальшим пошуком «себе справжнього». Ван Ґоґ, у якого в романізованій біографії «Самотній мандрівник простує по самотній дорозі» є ще й уособлений двійник із фонетично схожим прізвищем Ґоґен, доходить до самозречення, ціною якого досягає геніальності. Це страшна ціна смерті «Я» і божевілля:
«Він втрачає владу над собою. Для нього немає що або ж де. Він іде, людина без голови, і свою одрубану голову він несе в простягненій руці перед собою».
Герої роману «Без ґрунту» втрачають свій «ґрунт», коріння, вони ніколи не були і не бувають собою. Ті, хто зміг до цього пристосуватися, як героїня-співачка Лариса Сольська, обирають міняти обличчя, мов сукні, на сцені світового театру. Ті, хто, як Зина з «Дівчинки з ведмедиком», задерикувато кидає виклик нормам і прагне в будь-який спосіб зійти зі сцени, програє в цій борні – сумна доля, що спіткає чи не кожного антиутопійного героя або ж антиутопійну героїню.
«Людини більше немає, є труп, не-людина, тінь, двійник людини, буття тіні, ілюзія існування. Штучний Голем, тулуб, зроблений з глини, буття заблуканого привиду. Усе, що б він не робив, стає умовністю, не обов’язковою ні для кого, ні для нього, ані для інших. Слідами від дотику пальців людини-невидимки. Він носить капелюха на голові, якої немає. Огортає шарф довкола відсутньої шиї. Стоптані черевики взуті на ноги, що йому не належать. Мрець живе неживим життям вигаданої істоти. Він живе в світі, реальність якого умовна» (В. Домонтович «Аліна і Костомаров»).
Є в Домонтовича й комічне двійництво – двійництво, з якого оповідач відверто, але з симпатією іронізує у романізованій біографії «Аліна і Костомаров». Центральним об’єктом іронії стає Микола Костомаров, неспроможний висловити свою думку без допомоги цитати й через те схильний повсякчас сперечатися з самим собою, залежно від того, чию думку цитує. Літературний інтерес Костомарова невипадково викликають двійники – «самозванці». Саме про них він пише – і саме на них перекидається в процесі письма:
«Писавши про Стеньку Разіна, він переживав те, про що писав, – або ж краще сказати: те, про що він писав, жило в ньому. Невиявлене в житті, воно набувало плоті й крові в його літературних творах».
Мовби підказуючи ключ до читання свого тексту, в якийсь момент оповідач втручається у текст біографії Костомарова, щоб підморгнути:
«Зрештою, кожна людина, писавши про інших, пише тільки про себе […] Самозванець зрікається себе, він перевтілюється в іншу особу, застосовує до себе її минуле, щоб свої сучасне й свої майбутнє, як винагороду, віддати цій особі. Самозванець живе двоїстим, зміненим життям, говорить не свої слова й запозичає чужі думки. Він поєднує своє «я» з чужим, подвоює себе, зрікається свого, щоб діяти в ім’я іншого».
Псевдонім, чи то пак «гетеронім», є давньою літературною грою, до якої автори вдаються з різних причин. Псевдонім дозволяє поєднати елементи власної біографії з вигаданою, пережити кілька одночасних або розкиданих у часі варіантів перебігу власного життя, побути своїм двійником. Розв’язувати шекспірівське питання геґелівським синтезом: «бути і не бути». Окрім того, двійник дозволяє сказати про себе в тоталітарну добу: «Я чекіст, але я і – перш за все – людина», знайти лазівку в цензурі та подивитися на власні «безґрунтянство» й незакоріненість як на можливість для творчості.
538 thoughts on “Чим Віктор Домонтович схожий на Фернандо Пессоа — світи альтер-еґо письменника (і не тільки)”