Для балканської літератури війна – це тема, яка не має терміну давності. Колишня Югославія за прикрим збігом обставин завжди опинялася в центрі світових воєн, та й у новітній її історії вистачало кривавих сторінок. Тож не дивно, що у найвідомішого словенського письменника сучасності Драґо Янчара війна теж проходить наскрізною червоною ниткою, і не лише крізь творчість, але й крізь власну біографію.
Декілька фактів про автора
Батько Янчара був колишнім партизаном, а сам Драґо через власні політичні погляди мав неодноразові конфлікти із керівною комуністичною елітою Югославії. У 1974 році письменника навіть заарештували за розповсюдження забороненої літератури: він привіз з-за кордону та роздав друзям кілька брошур, які містили спогади очевидців сумнозвісної Блайбурзької бійні 1945-го року і проливали світло на страшні злочини югославського диктатора Тіто. Звісно, комуністи розцінили це як сприяння ворожій пропаганді, тож Янчар після відбуття покарання та військової служби був позбавлений можливості продовжувати свою журналістську діяльність, якою займався до ув’язнення. Почав шукати себе в ролі сценариста, есеїста, втім його сценарії здебільшого підлягали жорсткій цензурі, а твори не публікувалися аж до настання періоду лібералізації (після смерті Тіто).
Популярності на своїй батьківщині як літератор Драґо Янчар зазнав лише у 1980-ті, а згодом його романи та оповідання стали широко відомими і за кордоном. Сьогодні письменник є лауреатом численних міжнародних премій, визнаним «живим класиком» словенської літератури, твори якого перекладено більш як десятьма мовами.
Хороша людина, якій випало жити в поганий час
«Цієї ночі я її бачив» (2010) – один із пізніх романів Янчара, і, мабуть, найбільш титулована його книга, що принесла авторові світове визнання та престижні нагороди. Це драматична історія життя ексцентричної словенської аристократки – молодої, яскравої і трохи дивакуватої красуні Вероніки Зарнік. Про таких кажуть: та, що випередила свій час. Високоосвічена інтелектуалка, феміністка, харизматична і незалежна особистість, яка любила музику й мистецтво, верхову їзду та пілотування літаків. Але воєнний час, на жаль, має свої закони…
Жінка загадково зникла безвісти зі свого заміського маєтку одного холодного січневого вечора 1944-го. Ставало очевидним, що Друга світова війна вже закінчується, і німці, відчуваючи близьку поразку, відступали все далі на Захід. За всю книгу Вероніка жодного разу не виступає перед читачем в ролі оповідачки своєї ж історії, втім саме вона є головною героїнею усіх п’яти розділів роману. Кожна частина книжки написана від імені різних людей, що більшою чи меншою мірою знали цю жінку. І кожен наступний оповідач ніби продовжує розповідь попереднього, крок за кроком доповнюючи загальну картину подій.
Загалом читання роману «Цієї ночі я її бачив» нагадує поступове складання пазлу. От тільки остаточна картина нам наперед не відома, а тому коли стане цілісною, то вразить багатьох, навіть товстошкірих читачів.
П'ять одкровень про одну долю
Першим про Вероніку згадує сербський кавалерист Стева. Йому, офіцеру югославської королівської армії, серйозно не пощастило: закохатися в заміжню жінку, та ще й не свого соціального щабля – рідкісна зухвалість! Вона стала для нього сенсом життя, але от вже сім років він не має від коханої жодної звістки. Перебуваючи в полоні, Стева тримається за спогади про Вероніку, як за останню рятівну мотузку. Все інше, що в нього було, він уже давно втратив…
Далі образ Вероніки емоційно продовжує змальовувати нам її любляча мати. Старенька плекає щиру надію, що доньці вдалося разом із чоловіком дістатися Швейцарії та знайти там безпечний прихисток, відгородитися від усіх жахіть війни. Цей варіант розвитку подій і читачеві здається найбільш імовірним. Тож ось ми вже у передчутті, готові дізнаватися, як склалося життя таких повсякчас успішних Вероніки і Лео на новому місці.
Третій оповідач – німецький військовий лікар на ім’я Хорст, пережив страшні бої на українському фронті, поблизу річки Тетерів. Свого часу він був частим гостем у маєтку подружжя Зарніків. У Вероніці вбачав когось на зразок спорідненої душі. І якби не війна, то стосунки Хорста із цією заможною словенською сім’єю склалися б зовсім по-іншому. А головне – може, тоді доля самої Вероніки не завернула би в таку глуху невідомість. З властивою йому розсудливістю і холодним розумом Хорст намагається проаналізувати, хто ж все-таки винен у зникненні Зарніків? Та розкласти по поличках, на жаль, вдається не все.
Коли оповідь переходить до відданої служниці маєтку Зарніків Йоржі, ракурс усього, що сталося у ту злощасну січневу ніч 1944-го, стає максимально близьким. Йоржі була безпосередньою учасницею тодішніх подій, а заодно і заручницею ситуації. Напруга роману зростає, та все ж остаточно пролити світло на зникнення Вероніки зможе тільки останній, п’ятий оповідач Єранек – свіжоспечений партизан, простий сільський хлопець. Одного разу його врятували від рук гестапо Вероніка та лікар Хорст, та сам Єранек, схоже, так і не дізнався про це. Спіраль історії Вероніки у його виконанні отримує сильну емоційну забарвленість і закручується у фінальний виток, що незворотно наближає нас до вражаючої розв’язки.
Майстерний стиліст Янчар
Роман «Цієї ночі я її бачив» дуже філігранний, а стилістика незвична – твір написаний без знаків прямої мови, суцільним текстом-спогадом. Образи таких різних і таких складних героїв автору вдалося створити напрочуд живими, справжніми, правдивими. Вероніка як персонаж викликає щиру симпатію, здебільшого завдяки своїм прогресивним поглядам, харизмі і нонконформізму. Втім, навіть із такою яскравою головною героїнею книга стає врешті трагічною історією, адже війна – безжальна, і Драґо Янчар не має навіть найменшого наміру її ідеалізувати.
До речі, прообразами Вероніки та Лео Зарніків стали реальні люди – подружжя Хрібар із Любляни. Колись вони були власниками замку Стрмол на Горенщині, який нині є культурною пам’яткою національного значення у Словенії. Правдиву історію з їхнього життя Янчар інтерпретував у свій роман, наділивши авторським баченням історичні факти у книзі «Цієї ночі я її бачив».
Кому читати
Тим, хто готовий до емоційних потрясінь, хто розуміє тематику війни в художніх книгах, не боїться реалістичності трагічних сцен, кому близький драматизм оповіді і хто загалом захоплюється балканською літературою.
Читачам також будуть цікаві книги
Драґо Янчар «Безіменне дерево», Іво Брешан «Астарот», Мілорад Павич «Остання любов у Царгороді», Міленко Єрґович «Срда співає в сутінках, на Трійцю», «Жертвам сниться велика воєнна перемога»
10 thoughts on “П’ять різних правд – в якій же істина? Рецензія на книгу Драґо Янчара «Цієї ночі я її бачив»”