Фрагмент романа «Черное и серебристое» молодого итальянского писателя Паоло Джордано

Паоло Джордано — настоящая звезда на современной европейской литературной сцене. Его книги продаются миллионными тиражами и переведены более чем на тридцать языков. На украинский перевели два его романа — «Самотність простих чисел» и «Чорне і сріблясте» — которые увидели свет в переводе Андрея Маслюха в «Видавництві Старого Лева». И вот сейчас украинские читатели имеют замечательную возможность познакомиться с автором лично.

Благодаря книге «Черное и серебристое» чрезвычайно проницательного и наблюдательного молодого писателя можно еще раз убедиться, насколько связаны, даже тесно переплетены между собой жизнь и смерть, насколько сильные взаимные влияния существуют между ними. С другой стороны, это очень реалистичный рассказ о семье и отношениях между ее членами. Как и в первом своем романе, Паоло Джордано снова говорит об одиночестве — куда же без нее! — и о том, как люди пытаются его преодолевать. Несмотря на небольшой объем, этот мастерски написанный, безупречный стилистически и несколько элегический роман не раз будет всплывать потом в памяти, побуждая к размышлениям и оставляя странный горько-сладковатое послевкусие. Оформление для украинского издания создал Назар Гайдучик.

Читать:  Неделимые числа

В четверг, 15 сентября, в Киеве в книгарне «Е» (ул. Лысенко, 3) в 18:30 состоится встреча с Паоло Джордано и презентация его романов на украинском. Во Львове встреча с Паоло Джордано состоится в рамках Форума издателей во пятницу, 16 сентября в Театре им. Леся Курбаса (ул. Леся Курбаса, 3) в 17:00.

“Чорне і сріблясте”

(фрагмент романа)
…

Зустріч із тим подібним на папугу птахом наснилася їй потім уночі. Мені вона розповіла цю історію лише згодом, коли хвороба стрімко прогресувала і було вже неможливо відокремити реальні факти від витворів уяви чи просто навіювання. Втім, те, що зранку пані А. взялася шукати зображення тієї пташки у книжці про фауну долини Сузи, яку мала вдома, гадаю, таки правда, бо ту книжку вона мені показувала. Правда, безперечно, і те, що, так нічого й не знайшовши, вона вирішила звернутися до свого приятеля-художника, який захоплювався орнітологією: хроніку цього візиту було розписано до найменших подробиць.

Який характер мали її стосунки з тим митцем, я так ніколи і не зрозумів достеменно. Пані А. не схильна була надто розводитися на цю тему: можливо, через свою сором’язливість, бо то був таки знаний художник – без сумніву, найвідоміша особа поміж тими, з ким вона підтримувала контакт після смерті Ренато, – а може, просто не хотіла його ні з ким ділити та й годі. Знаю лише, що час від часу вона для нього куховарила і виконувала всілякі доручення, та загалом була просто такою собі компаньйонкою, приятелькою, з якою можна у цілком безневинний спосіб збавити годинку-другу. Як на мене, бачилися вони частіше, ніж вона воліла зізнаватися. Щонеділі після літургії пані А. заходила до нього й залишалася до обіду. Яскраво-червоний фасад художникової вілли ховався поміж височенними буками лише за три хвилини на авто або десять хвилин пішки від її будинку; туди можна було дістатися асфальтованою дорогою, що описувала широке півколо.

Художник був карликом: вона не вагалася так його й називати, ба навіть вимовляла це слово з відтінком якогось жорстокого вдоволення. Минуло вже стільки років, а їй ще й досі, зізналася якось мені, приходили до голови різні дурні думки про нього. Наприклад, пані А. так і не перестала запитувати себе, як це – сидіти, ніколи не торкаючись ногами землі. І завжди мимохіть стежила поглядом за його руками, за тими оцупкуватими, трохи кумедними пальцями, з-під яких, попри те, виходили справдешні дивовижі. То був єдиний чоловік, якого пані А. зі своїми метром і неповними шістдесятьма сантиметрами зросту могла розглядати згори, проте від нього віяло такими щедрими, потужними чарами, що вона завжди почувалася так, наче згори дивиться все ж він. Навідуватися до нього, сидіти у переобладнаній під майстерню вітальні, поміж усіма тими картинами і порожніми ще рамками – все це ніби переносило у ті часи, коли Ренато охоче брав її з собою, вирушаючи нишпорити підвалами й горищами у пошуках рідкісних предметів, які чомусь ще не впали нікому в око.

– То, напевне, був одуд, – припустив того серпневого ранку митець.

Він був не в гуморі та й узагалі останнім часом сильно змарнів, проте пані А. вже звикла і не надто цим переймалася. Колись, розповідала вона мені, у тій віллі яблуку ніде було впасти, бо там вічно товклася купа власників художніх галерей, приятелів та оголених дівчат, які приходили позувати господарю. Тепер же туди навідувалися тільки четверо жінок, котрі по черзі трохи допомагали йому по господарству; то були іноземки, і жодна не була аж такою вродливою, щоб її можна було увічнити на полотні. Пані А. знала: художник мало не цілими днями тільки те й робить, що думає про минуле; знала, що він уже майже не малює, що почувається самотнім. Власне, як і вона.

– Я чудово знаю, як виглядає одуд. Відпадає, – сухо відповіла пані А.

Дрібним стрибком митець спустився з крісла додолу і зник в суміжній кімнаті. Пані А. заходилася тим часом прочісувати поглядом вітальню – так, наче ще й досі все там як слід не вивчила. Її улюблена картина стояла трохи віддалік на підлозі, не завершена. На ній було зображено оголену жінку, яка сидить на столі: повні груди ледь-ледь розходяться в боки, великі соски вирізняються на тлі шкіри насиченим рожевим кольором. Перед нею – чотири вогненно-червоні персики і ніж, яким вона, мабуть, збиралася зняти з них шкірку. Проте не робила цього і знай сиділа нерухомо, чекаючи слушної миті.

– То була його найгарніша картина. І от того дня він за півгодини закінчив її просто в мене на очах. А тоді сказав: “Ти ж тою своєю машиною приїхала? То можеш її собі забрати”. Зробив так зі співчуття, це ж ясно. Якби я попросила, то не дав би. А він уже тоді збагнув, у чому річ. Швидше за всіх, швидше за лікарів. Збагнув завдяки тій пташці. Повернувся тоді до вітальні зі шкіряною текою, поклав її мені на коліна і запитав: “Оця?” Я впізнала її відразу, через ті закручені білі пера ззаду. Він не бачив їх уже багато років, ще десь від 71-го. Думав, вони взагалі щезли. І тут ота райська пташка прилітає – і то власне до мене. Так її називають – райською птахою, або ж дивоптахом, але вона приносить нещастя. Я сказала йому: “Ми ж обоє уже в літах, що нам зробить нещастя?” Ще б пак, я ж буквально за кілька днів перед тим розбила дзеркало. Так-то воно так, але художник розлютився. “Яке ще дзеркало?! – кричав він. – Ця птаха віщує смерть!”