«Берлін Александрплац»: історія про «людське», жорстоке й поетичне

З великими за обсягом та значимістю літературними творами так завше. Читаючи, постійно вагаєшся у висновку: це геніально чи бездарно? Але останні сто сторінок нарешті дають такий бажаний катарсис і відповідь на головне питання. Хоча не вони, а ота правдива насолода від читання таки змушують написати, що Альфреда Дебліна «Берлін Александрплац» (пер. Роман Осадчук, «Видавництво Жупанського») треба читати, щоправда, попередньо забувши про усі відгуки.

Центральна постать «Берлін Александрплац» Франц Біберкопф з дивовижною настирливістю впродовж 500 сторінок змушує вірити у свою здатність змінитись. Все починається з того, що він виходить з в’язниці та постановляє собі стати кращим, опісля вперто падає на дно раз, потім другий, потім третій, а далі неохота рахувати. Поміж його падіннями ми спостерігаємо за життям Берліна 1928-ого року: комуністи втрачають сили, нацисти — її тільки набирають, кримінальне не відрізнити від звичайного, жінки спокійно живуть з одним чоловіком, беручи гроші від інших, крадії почуваються краще від усіх, а на фоні лунають військові марші, постійно натякаючи, що однієї війни всім замало, гуляйте й пийте, у вас ще є трохи часу.

Цей твір так настирливо порівнюють з Джойсом, що ледь втримуєшся до третього абзацу, аби нарешті сказати: ні, це не Джойс. Це просто міжвоєнна Німеччина, це просто інфляція, це просто Деблін, який поцілив у нерв свого часу. Він — німець, і тому йому так потрібно постійно цитувати Біблію, і робити це так буденно, як може тільки центральноєвропеєць, і його євреї зі своїми балканськими історіями так пасують випадковим виринанням Галичини, і прогнозам погоди, і всім цим солдатам, що маршують голосом Марлен Дітріх (просто посередині книги ввімкніть собі її Wenn die Soldaten, і все зрозумієте). Тут кожна деталь має сенс, кожна зміна ритму, кожна рима, кожен опис життя пересічної таверни, та й навіть описи жорстоко забиття худоби зрештою допомагають зрозуміти ненавмисне вбивство.

Сьогодні цей твір би не мав жодного шансу на успіх, бо тут жінки — лише товар і забавки, а домашнє насильство — просто спосіб закінчити суперечку, хоча саме завдяки «Берліну Александрплац» починаєш розуміти, чому сучасна література звучить саме так, як звучить. Перехід від третьої особи до першої чи другої у Дебліна відбувається так просто, як у звичайній розмові, де оповідач настільки захоплений своєю історією, що забуває про те, чи хтось ще годен вловити його думку. Потік свідомості не обтяжує патетичними думками та егоїзмом. І ще раз, просто вчитайтесь і відчуйте цю поезію, просто зверніть свій погляд у бік Великої блудниці Вавилон, просто почуйте останні хвилини маленької Міци.

«Її обличчя убите, її зуби убиті, її очі убиті, її губи, її язик, її шия, її тіло, її ноги, її лоно убите.»

З одного боку, це роман про місто, яке поглинає і душить своїм занепадом, перетворюючи тебе на злочинця чи повію, бо так тут простіше дихати. З іншого боку, це історія про людське, яке так прагне руйнування і таке слабке у боротьбі зі злом власної душі. Це не історія невдахи, це історія кожного, хто на початку року дає собі постанови стати кращим, але через місяць повертається до давніх звичок, це історія про те, як легко підкоритись долі та до останнього відчувати приязнь до свого кривдника. І весь сюжет полягає у тому, що насправді люди не змінюються, що коли вони одного разу впали й не зрозуміли, чому так сталось, то вони падатимуть постійно і навіть, коли Смерть до них говоритиме напряму, вони її не чутимуть, бо залишатимуться засліпленими власним виправдуванням. Ось і все.

Якщо вам раніше траплялись якісь анотації чи відгуки про «Берлін Александрплац» Альфреда Дебліна, то на початку читання вас мучитиме страх, а що як ви недостатньо начитані, раптом не зрозумієте всіх посилань і цитувань інших творів, не впізнаєте шлягерів початку минулого століття, раптом не зрозумієте, до чого тут Йов і Старий Заповіт, Велика блудниця і Смерть. Тому найважливіше, що мені хочеться сказати про цей твір — забудьте про натяки на Джойса та інших письменників, не звертайте особливої уваги на примітки, не намагайтесь знайти прихований сенс, а просто насолоджуйтесь стилем, Берліном та історією головного героя. Після прочитання роману сам автор вам скаже, що це просто картина тогочасного часу, спроба показати внутрішній світ злочинців та повій, задокументовані спостереження з простою мораллю.

«Нехай насувається ніч, що з того, що вона така чорна, як небуття. Нехай підступає чорна ніч, поля, скуті морозом, замерзлі шосе. Нехай підступають самотні цегляні будинки, з яких ллється червонясте світло, нехай підступають замерзлі подорожні, селяни, що везуть до міста городину, вози, запряжені парою коників. Великі, пласкі, німі рівнини, ними мчать приміські та швидкі поїзди, кидаючи в темряву біле світло обабіч колії.»

P.S. І ще окремо хочеться сказати про саме видання Альфреда Дебліна українською мовою, бо через швидкий темп розвитку нашого книжкового ринку все рідше доводиться читати такі блискучі переклади (серйозно, зверніть увагу на римування і ритм в деяких абзацах) з ідеальними примітками, кольором і запахом паперу. Тому, браво «Видавництво Жупанського»!

Кому читати

Фанатам міжвоєнних років XX століття, Берліна, модернізму, німецької літератури, а також тим, хто отримує оргазм просто від ідеального поєднання слів або просто не високої думки про людство.

Кому не читати

Якщо ви очікуєте занадто багато, втомились від міжвоєнних років XX століття, детальних описів буденного і персонажів-невдах з вродженою глупістю.