Що читали авторки блогу Yakaboo в січні

Авторки блогу Yakaboo завжди першими прагнуть прочитати новинки, знайти цікавеньке серед маловідомих книжок та розповісти про свої літературні досягнення. Тож погляньмо, що вони прочитали у перший місяць 2020 року:

ірина ніколайчук

Ірина Ніколайчук

У той блаженний час, коли до зимового післясвят ще достатньо далеко, аби могти з чистою совістю перечитати все те, до чого не доходили руки протягом усього попереднього року — вони, руки, по-зрадницькому тягнуться до скандинавів. Хюґе-люке, свічки й теплі пледи, затишок і чай із корицею — і добра святочна історія про людей, які живуть гарними життями у гарних місцях. Та якщо ваша душа вже майже встигла завмерти в передчутті як не Ульфа Старка, то хоч Фредріка Бакмана, а в руках у вас при цьому «1793» Нікласа Натта-о-Даґа — вас чекають, скажімо так, незабутні враження (читати як «нічогенький такий розрив шаблону»). Але мені можна вибачити за таке святочне читання: я надто люблю зимові свята й мене надто розчарувала цьогорічна зима, щоб могти читати добрі хюґні казочки.

Якщо перед тим як купити книжку, ви маєте звичку читати анотації (вкрай корисна звичка!), то, вже несучи «1793» на касу, ви дізнаєтеся, що це детектив. Скандинавський детектив — теж звучить доволі спокусливо, чи не так? І так, ви справді отримуєте детектив, і так, це справді кінець ХVIII століття і Стокгольм. Починається роман, логічно, зі знайденого (виловленого в озері, якщо бути точним) тіла, за справу, природно, беруться захисники правопорядку, які, ясна річ, виявляються не в силах розкрити це вбивство, і за справу береться, зрозуміло… Пара детективів, яка теж видається нам аж дуже вже знайомою: ветеран війни, який, здається, не зовсім розуміє, що робити зі своїм життям, і високоосвічений, наділений гострим розумом колишній прокурор. Ці непоєднувані на перший погляд двоє об’єднуються, аби розгадати загадку виловленого в озері тіла… і далі без спойлерів — для детективного жанру це найбільш небезпечна й жорстока штука, яку з читачами може зробити відгук на книжку. Ну, хіба маленький останній: Ірен Адлер теж буде, але не зовсім Ірен Адлер. І вона вас добряче здивує, особливо якщо ви звикли до якогось конкретного типу героїнь у детективних сюжетах.

Зачин хороший, чом би й не почитати таке на свята? І «1793» цілком собі можна читати на свята. Якщо не забувати: 1793 — це не лише назва, а й час, коли відбуваються події роману. І Ніклас Натт-о-Даґ аж дуже — справді дуже — занурився в атмосферу цього часу й зробив все і більше для того, аби ви побачили, відчули й ледь не засмакували Стокгольм зовсім не хюґним. Я навіть дозволю собі застерегти надміру емпатійних (як-от я, коли я знімаю маску критикині й одягаю розтягнуту піжаму звичайної читачки): навіть закрученому детективному сюжету місцями важко буде відволікти вас від натуралістичних описів. «Запахи» Зюскінда згадали? Там все трошки лайтовіше, ніж у «1793». І не знаю, як хто, а я так і не вирішила для себе, як ставлюся до цього авторового смакування хворобами, каліцтвами й каналізаціями — як на мене, сюжет не постраждав би від того, якби їх було менше й вони були не такі ретельні. Втім, «1793» — безперечно варта уваги книжка, точно здатна урізноманітнити й ваші свята, і ваше уявлення про сучасні скандинавські романи. Не все те хюґе, що Швеція.

Рудик

Катерина Рудик

Гадаєте, ірландський п’яничка Бернард Блек із «Книгарні Блека», що трощив молотком телефони читачів, мав кепський характер? Цю книжку написав шотландець, який розстріляв із батьківської рушниці власний кіндл! А потім іще й прибив залишки електронної книжки цвяхами до стіни на робочому місці. Власне, про нього ця книжка — про будні найбільшого букіністичного магазину в найкнигарнянішому, мабуть, місті світу — у Віґтауні. Ба більше, про недолугих відвідувачів книгар пащекує просто на сторінці магазину у ФБ, — а це якраз те, що я собі не дозволяла робити, працюючи кілька років у книгарні «Смолоскипа», а тепер шкодую, бо теж траплялися всякі: від «гм, 10 гривень… а можна мені якусь знижку?» до «нам потрібна книжка, не пам’ятаю, як називається… така синенька, з буквами».

Але «Щоденник книгаря» це не просто компендіум постів — це таки справді щоденник, який автор сумлінно вів упродовж року, записуючи навіть кількість покупців, онлайн-замовлень і суму виторгу. Кожен початок місяця супроводжує есеїстична передмова з епіграфом з Орвеллових «Споминів із книгарні» (виявляється, автор «1984» теж якийсь час підробляв консультантом), а між мемуарами й авторськими міркуваннями про ремесло трапляються й короткі екскурси в історію книги як винаходу (наприклад, є уривок про Альда Мануція). Букініст Байзелл не лише продає, а й купує з приватних колекцій, тож його книжка — це ще й мануал на мінімалках для бібліофілів-початківців: специфіка деяких онлайн-аукціонів та усіляких амазонів описана доволі детально.

Словом це якісний перекладний — і якісно перекладений, що не менш важливо, — нон-фікшн для людей, які люблять книжки і книжки про книжки. А саме видання страшенно приємне на дотик.

Warning: це наукова книжка! — монографія, докторська дисертація авторки, не препарована для читачів, які в темі не шарять. Тобто, якщо досі ви читали, наприклад, «Літо психіатра» — позаторішній детектив цієї самої авторки, і вам сподобалося, це зовсім не означає, що її нова книжка вам зайде, бо для цього треба мати попередній читацький вишкіл роботи із серйозною гуманітаристикою. Та якщо анотація з усіма цими прізвищами й термінами на кшталт «традиціоналістське літературознавство» вас не злякала, уперед: на обкладинці неспроста корабель — читання справді нагадає мандрівку погідним морем поетики, так би мовити, історіографічний круїз до модерного канону неокласиків. Капітаном цього Арго буде, звісно, Микола Зеров, але не як поет, а як учений, а загрозливим кракеном, що тихо чигає в солоній безодні, — комуністична ідеологія. Це книжка про, можна сказати, виворітний бік літературного процесу кінця ХІХ — першої третини ХХ ст., не про самі тексти, а про теорії та методи їхнього дослідження, а також про їхню конкуренцію із попередниками. Дослідження неабияк придасться тим, хто цікавиться не тільки поезією, а й літературно-критичною спадщиною «тугих бібліофагів».

юля дутка

Юлія Дутка

Мій читацький січень промайнув якось непомітно (як і взагалі цей святковий місяць сплячки і пампухів), читала переважно ждунів, яких під час передріздвяного прибирання знайшла на полицях. З 12 прочитаних хотілось би виділити такі:

Неймовірної краси комікс: трохи готичний, місцями помпезний (мова про інтер’єри та одяг персонажів), але дуже заплутаний, хоча під кінець тому морок трохи розсіявся. Цікаво, куди ж поведе ця історія Майки Напіввовк, бо зараз поки не уявляю, що там буде далі.

Ще одна візуальна красуня, у якій не так багато тексту, але для моєї поведеної на косметиці душі — просто краща книжка місяця. Виявляється, історія червоної помади вельми героїчна. І навіть якщо ви зараз покрутите носом і скажете: це ж просто помада! А ні, червона — не просто помада, вона і маніфест, і заклик до дії.

Наскільки чекала історію Валландера українською, настільки ж здивувалась, що першою для перекладу обрали сьому книжку серії — от чому ж так? Але навіть це не псує цей скандинавський детектив, який показує вельми неблагополучну Швецію та серійного вбивцю, мотиви якого не будуть зрозумілими до кінця.

ірина стахурська

Ірина Стахурська

Початок читацького року виявився для мене доволі продуктивним. Свій план мінімум я виконала, тобто додала на особистий рахунок 6 прочитаних книг. 3 з них — це новинки, серед яких одна — ну, дуже свіженька, 2020 року видання! Загалом за місяць начитала близько 1300 сторінок, середня оцінка, яку ставила прочитаним книгам, становила 4,5 з 5-ти. Ну, а детальніше у своїх січневих підсумках вирішила розповісти про такі 4 книжки:

Книжка, яка ідеально підійде учасникам зимового бінґо для проходження 16-го пункту, адже «У трюмі» — це роман про війну в колишній Югославії. Якщо точніше, то про її початок. Він частково автобіографічний, адже розповідає про події, близькі самому автору. Сербський письменник Владимир Арсенієвич був ровесником головного героя цієї книги, коли на Белград насувалася темна хмара війни. Та повернімося, власне, до самого сюжету «У трюмі». Молоде подружжя у 1991 році очікує на народження первістка, однак передчуття того, що на всіх них насувається щось масштабне й лихе, залишає помітний слід в їхньому повсякденному житті. Знайомі все частіше рятуються втечею за кордон, все частіше доводиться відвідувати похорони, телефон все частіше зловіще мовчить. Така атмосфера прийшла на зміну їхній безтурботній молодості: ще донедавна ці юнаки й дівчата відривалися на повну, а вже сьогодні їм доводиться шукати собі сховок від жаских подій, шукати свій «трюм», де можна вберегтися від гнітючих думок. Книга місцями дещо іронічна, втім загалом дуже серйозна.

Цей роман-пародія на автобіографію Марека Гласка виявився для мене якоюсь дивною сумішшю комедії й інтелектуальної прози. Щоби прочитати «Красивих двадцятилітніх», мабуть, буде достатньо загальних поверхневих знань про історію Східної Європи у 1-ій половині XX століття. Але щоби зрозуміти їх, знадобиться серйозніший бекґраунд. Тут мені в пригоді стала післямова перекладача Олександра Бойченка, а також його лекції про Марека Гласка, які пощастило послухати, коли я відвідувала Літшколу влітку минулого року. Як життя, так і творчість цього польського письменника цілком можна вважати абсурдними, зрештою, так вони й змальовані у цій книжці. Всю недолугість комуністичного режиму Гласко висміяв, проектуючи її на своє повсякденне життя. Пригоди молодого й зухвалого, обдарованого й бунтівного письменника-інтелектуала в ПНР та поза її межами після втечі Гласка за кордон, можливо, дещо гіперболізовані й «прикрашені». Втім, саме завдяки таким прийомчикам вдало показано, як сприймалася тодішня дійсність тими, хто відмовлявся миритися з подібним порядком речей.

Напевно, вже доброю традицією стає для мене читання художніх репортажів. Оскільки майже щомісяця потрапляє до списків прочитаного якась книжка цього жанру, який мені так полюбився. У січні такою була «Останні українці Польщі» Олега Криштопи. Ця збірка репортажів розповідає про кілька поколінь етнічних українців, що мешкають на території сучасної Польщі, і які є тими (або нащадками тих), кого примусово переселили у 1940–50-их роках з території сучасної України, зокрема, в рамках операції «Вісла». На той повоєнний час примусові переселення за національною ознакою були в Європі «прийнятним» методом вирішення територіальних претензій між багатьма країнами. Однак Радянський Союз вирізнявся не тільки тим, що чхав на поламані долі переміщених людей, але й не виконував перед ними жодної даної обіцянки: матеріальна компенсація для сімей була сміховинною у порівнянні з тим нажитим майном, яке вони залишили вдома, транспортування проводилось в жахливих умовах, а на новому місці їх чекали тільки злидні. Попри це, багатьом українцям вдалося зберегти свою ідентичність протягом довгих років, але їхні діти чи внуки, народжені у Польщі, вже не поспішають називати себе українцями. Олег Криштопа поспілкувався з багатьма такими людьми, в кожного з них — своя гірка історія і своя відповідь на питання: «Що для вас означає дім?».

Генрі Міллер «Тихі дні в Кліші» (Komubook, 2020, пер. Павло Швед)

Ну, і ось вона — найгарячіша новинка з усіх прочитаних мною у січні. Коли отримала свої передзамовлені книжки з нової черги видань Komubook, не змогла втриматись, щоб відразу не прочитати бодай одну із них. Вибір впав на «Тихі дні в Кліші», оскільки Міллера українською досі ще не перекладали, і це зовсім новий для мене автор. Прочитавши, трохи здивувалася, чому на книжці ніде не зробили позначки 18+, бо ж сказати, що книга ця відверта — нічого не сказати. Найбільше в ній — жінок легкої поведінки, чи то пак — шльондр, як виражається Міллер, і, звісно ж, Парижа. Двоє письменників Джої та Карл ділять одне помешкання на двох і перебиваються з дня на день своїми злиднями. Однак їхня надмірна пристрасть до жінок витрушує з кишень усе навіть тоді, коли там щось раптом з’являється. Отже, ці двоє проводять свої «тихі дні» у Кліші переважно або пишучи, або віддаючись розпусті. Книга заснована на автобіографічних мотивах: так, американець Джої — це альтер-еґо самого Генрі Міллера, а за персонажем Карла легко впізнати австрійського письменника Альфреда Перле, з яким Міллер і справді ділив квартиру в Кліші під час свого перебування в Парижі у 1930-их роках.

хемій мар'яна

Мар'яна Хемій

Другий прочитаний мною роман Горана Петровича (і другий, виданий українською у видавництві «Комора» — після «Крамнички З легкої руки») — такий самий химерний, незвичний, до стилю і способу мислення якого треба звикнути, щоб зрозуміти (і полюбити). І якщо вам сподобалася свого часу «Крамничка» — будьте певні, цей текст теж «зайде».

Сюжет переказувати, впевнена, нема сенсу, скажу тільки, що він тут є. Загалом історія починається з того, що серед стандартної сірої забудови жителі одного з будинків вирішують позбутися даху — як такого, що заважає споглядати небо. Так вони й живуть протягом тривалого часу — сусіди, звісно, жаліються і пишуть скарги в поліцію, скарги ці приносить листоноша, але їх ігнорують, поки це можливо.

Тим часом ми знайомимося із героями — доволі незвичними, та було б дивно, якби в будинку з блакитним дахом (як вони його називають) жили такі ж самі сірі люди, як будівлі навколо. Ми дізнаємося їхні історії, фактично поселившись у їхній оселі, співчуваємо їхнім втратам і негараздам (навіть у них вони є), і звикаємо спостерігати за небом, не виходячи з дому.

А щоб дізнатися, що ж станеться далі, мусите оселитися тут самі. Адже тут у блозі — жодних спойлерів!

Роман австрійської письменниці, родом з України, — про 96-літнього орнітолога-авантюриста, що вирішив «відірватися», коли здогадався про свій смертельний діагноз. Житель Львова, що в часи його дитинства належав до Австро-Угорської імперії, вирішив повернутися в тодішню столицю, та й там і померти — якщо вдасться. План його нехитрий — взявши найкраще, що мав, Лука Левадський вилітає до Відня й оселяється там в найдорожчому номері з усіх та ні в чому собі не відмовляє.

Завдяки флешбекам ми дізнаємося й про його дитинство, і про студентство, і про подальшу успішну кар’єру. Та найцікавішою характеристикою цього героя є його спадкова пристрасть до птахів — він знаходить їм усім місце у власному повсякденні, вловлює подібність явищ, станів, поведінки — з певними видами, виявляючи неабияку пристрасть і увагу до деталей.

Перша з трьох книг письменницьких інтерв’ю, записаних Танею Терен, містить розмови з десятьма митцями, серед яких Оксана Забужко, Сергій Жадан, Юрій Андрухович, Віра Вовк, Леся Воронина та інші.

Журналістка зібрала найповнішу на сьогодні колекцію таких розмов, наразі виданих книг є три. Вони тим більше цінні, що встигли зафіксувати слова тих, кого з нами більше немає, чиї письменницькі голоси ми більше не почуємо — Анатолія Дімарова, Івана Драча, Романа Іваничука, Богдана Жолдака, Юрія Мушкетика.

Авторці проєкту вдалося створити об’ємні й дуже живі портрети письменників. Для цього вона спілкувалася з героями по кілька годин, а з деким із них записувала розмови протягом кількох днів.

Навіть якщо вам не цікаві самі постаті, все одно радила б читати кожну розмову, адже вони не лише про особисте — а також про письменницьке оточення, їхні численні знайомства (багатьох — з культовими постатями), про літературу загалом.

Також раджу не братися читати усе за раз — деякі портрети настільки сильні емоційно, що, накладаючи їх одні на одних, можете не справитися з власними емоціями.

Брати Капранови «Паперові солдати» (Нора-друк, 2019)

Ця книжка не отримала достатнього розголосу (не натрапляла на відгуки на неї ні в соцмережах, ні на спеціалізованих сайтах), проте, як на мене, вона заслуговує на більше уваги. По-перше, написана як пригодницька повість, тому читається дуже легко й захопливо, за один вечір (навіть якщо ви читаєте ну дууууже повільно — бо я теж). По-друге, і це головне, — розповідає про реальних історичних осіб — українського художника Ніла Хасевича, головного художника УПА, чиї плакати та листівки підіймали бойовий дух і надихали повстанців на боротьбу, та Білла Титли, сина українських емігрантів з США, що був головним мультиплікатором Діснея.

Інформації про те, що вони зустрічалися в реальному житті, немає, — про це письменники зазначають. Проте вони дозволяють собі політ фантазії і знайомлять студентів у стінах Варшавської академії мистецтв. Після навчання доля кожного з них складається по-своєму і шляхи майже не перетинаються (тут щоб без спойлера), та дуже цікаво перемикатися між картинками упівських схованок, де щомиті чигає небезпека бути спійманими радянськими військовими, і багатства й можливостей Голлівуду, де теж ведеться певна боротьба, тільки вже не на життя і смерть.

За легкістю оповіді й захопливим сюжетом можна було б радити книжку й дітям, та все ж тут є кілька пікантних сцен, тому, імовірно, краще читати підліткам і старшим.

Багато ілюстроване видання, присвячене одному з фетишів світу косметики — помаді. І, як це зрозуміло з назви, — ще єдиному її кольору, червоному. Усім, хто вже носить червону помаду (щодня чи за певного приводу), хтось сказав був фразу, що червона помада пасує усім, треба лише підібрати свій відтінок. Якщо вам цього ще не казали — щойно ви дізналися це від мене, тож уперед!

Про історію «ікони стилю», заборону носити її на зйомках не зірковим акторкам, про конкуренцію між брендами і навіть «помадні» війни, читайте у цій книжці.

Матеріал про книжку читайте тут.

Прекрасна книжка із серії видань, покликаних вести тематичні діалоги з дітьми, розкаже про різні види взаємодій зі знайомими та незнайомими. Чи варто терпляче усміхатися родичам, які по черзі тебе заціловують, якщо це неприємно? Чи з усіма незнайомцями потрібно бути ввічливим? Як поводитися в цій чи іншій ситуації та які варіанти розв’язку подій можливі — не просто дізнаєтеся із цієї книжки, а шукатимете відповіді разом із малими читачами.

(Подарувала таку книжку своїй хрещениці, яка не змовкає, здається, ніколи. Викроїти собі хвилинку часу в її присутності — де б ми не були і що б не робили, — практично неможливо. Шкода, не встигли разом почитати й подискутувати — цікаво, що вона думає про усе це).

Купер (1)

Оксана Купер

Книжку про хюґе я читала у літаку до Копенгагена. Подумала, це точно допоможе краще збагнути примхливу данську душу. Та от: ніколи не робіть висновків наперед, спочатку вивчіть ситуацію, а потім вирішуйте. Кілька днів в данській столиці — і вся ця історія мене розчарувала. Поясню чому.

Якщо ви час від часу запиваєте свою вечерю вином, любите велосипед/читати книжки/ходити в кінотеатр/пити каву і заїдати все це тістечком, а ще організовувати затишні вечірки з друзями, влітку влаштовувати пікніки на природі та приїздити на свята до батьків з іншого міста, отже, теж живете за філософією хюґе. Знайомо, правда?

Найперше нагадаю, що Інститут дослідження щастя у Копенгагені, який очолює Мік Вікінг, займається дослідження суб’єктивного благополуччя та якості життя данців. Водночас, у розділі публікацій на їхньому сайт можна знайти досить різний контент: звіти і про вплив соцмереж на молодь, і домашній затишок тощо. Тоді як в книжці про феномен хюґе він просто зібрав типові побутові ритуали, додав розділи про місцеву похмуру погоду/рецепти кулінарних страв/згадки про численні місцеві бренди та назвав все це «секретом щастя». З боку це виглядає як типова історія про національний менталітет з акцентом на соціальний добробут (данці гордяться своєю системою соціального забезпечення), котру просто взяли та запакували у поняття, повторюсь, «секрет данського щастя». 

Звісно, книжка дуже симпатична та й сама по собі філософія хюґе цікава для наслідування, але: є великі питання до достовірності даних, про які пише Вікінг. Про відсутність фактажу в книжці теж не можу промовчати. Та й у самих данців до його тексту є питання. Отже, мій вердикт однозначний: «для вивчення місцевих звичаїв» згодиться, але не більше. Бо за цією логікою всі ми, українці, теж трохи «хюґе». Можете зі мною не погодитися, але спочатку хоча б прочитайте книжку.

юстина добуш

Юстина Добуш

Краще, ніж «Лоліта» Набокова

Мій список улюблених книжок нещодавно поповнися ще однією — це «Дівчина з ведмедиком» Віктора Петрова-Домонтовича (Видавничий Дім «Комора, 2019). Написаний ще у 1928-му, він тепер з’явився для читачів у неймовірно стильній обкладинці, з ідеальним запахом сторінок і форматом, який зручно читати навіть у ванні, — хоча в цю книжку я закохалась через інше.

Київ 20-их років минулого сторіччя, сонце Криму, а потім і Берлін; дорослий інтелектуал, котрий ненавидить книжки через свою любов до них, і ще зовсім юна майже феміністка, котра любить ведмедиків. Все це тут не просто смачно передає інтелектуальну атмосферу початку минулого сторіччя, а й вибудовує складу історію взаємин двох людей, які ну ніяк би не мали бути разом, бодай через цілковиту контрастність світоглядів.

У світовій літературі є чимало творів про стосунки старшого чоловіка й молоденької дівчини, їм часто притаманна гіперболізація й патетичність, а у випадку з Набоковом навіть відверта педофілія. Такі романи зазвичай або роздратовують, або закохують в себе, бо завжди оцей старший закритий в собі інтелектуал, завжди оця німфетка, старлетка або капризна й сексуально стурбована мала з таким високим, що аж не віриш, рівнем інтелекту чи просто надто мудра, як для своїх років. У літературній практиці такі стосунки найчастіше закінчуються смертю отої ідеальної дівчинки, напевно, так простіше для письменників…

Але Домонтович подає нам такий звичний сюжет зовсім інакшим, тут ще слід зауважити, що «Дівчина з ведмедиком» була написана значно раніше за відомий твір Набокова і, припускаю, якби свого часу була перекладена англійською мовою, то могла би стати головною «Лолітою» світової літератури. А все тому, що автор, по-перше, робить свого головного героя, хоч і схожим на всіх цих старших чоловічків, однак не надто старим і заодно здатним бачити всі погані риси своєї обраниці. По-друге, головній героїні 17 років, завдяки яким віриш її характеру, юнацькому максималізму і псевдоінтелектуалізму. По-третє, головна героїня не вмирає наприкінці, а просто робить цілком непередбачуваний вчинок (you go, girl!), який дозволяє їй досягти того, чого так прагнула — ніколи не вийти заміж. І це все описано такою витонченою, поетичною і просто пропрацьованою мовою, що твір перетворюється на справжній витвір мистецтва.

«Пси міських перехрестів скаженіють. Я обертаюсь: на розі, не рухаючись, стоїть повія. Перехрестя міських вулиць вона стерегтиме, доки не прийде хтось, щоб провести її із собою в пітьму нічної хуртовини. Я не пішов за нею — піде хтось наступний. Для неї я тільки один із багатьох: син суки!..

Може, справді, і собі, як псові бездомному, завити в порожній пітьмі од болю, від нудьги, з одчаю?»

«Дівчина з ведмедиком» — це також і один з тих міських романів, яких так не вистачає Києву, адже опісля тобі так хочеться опинитись на Золотих Воротах чи Трухановому острові, знайти залишки тих закладів, де головний герой намагався запити свої почуття, і просто любити це місто так, як він його любить.

Словом, цей твір важко перехвалити, він прекрасний у всьому, тому його хочеться читати й перечитувати, чого вам і бажаю.

перекрест

Юлія Перекрест

Відразу хочу зазначити, що це — одна з тих книг, в яких обкладинка може трохи спантеличити. Дивишся на ці зображення і думаєш, що зараз тобі відкриють таємниці НЛП, загадки Всесвіту, езотеричні мантри та щось таке у цьому дусі. Коли насправді — це аж ніяк не занудний нон-фікшн, в якому психотерапевтка розповідає про нестандартне сприйняття сеансів, зі своєї позиції. Психотерапевти — теж люди, і часто в них виникають цілком природні реакції. Наприклад, вони не знають, як приховати подив, коли на сеанс психотерапії клієнт викликає доставку їжі, чи замислюються про власні страхи, коли працюють зі смертельно хворими людьми. А також вони самі ходять до психотерапевтів, просто тому, що їх покинула кохана людина, майже не пояснивши причину, і весь світ якось так раптово «зламався». Про це у доволі іронічній манері і пише Лорі Ґоттліб.

У мене в житті ця книжка з’явилася у правильний момент, коли самій хотілося покопатися у своїх стосунках і дізнатися, чому ж я так болісно переживала певні неочікувані повороти в особистому житті. Тому з авторкою відчула неабияку спорідненість.