Річард Вільямс — британський аніматор, який створив відомого Кролика Роджера, допомагав оживити Рожеву пантеру, отримав за свої роботи 2 Оскари та BAFTA. 16 серпня, на жаль, відомий мультиплікатор пішов із життя. Та по собі залишив неабияку теоретично-практичну базу, частина якої втілена у книзі «Анімація: посібник з виживання», що перекладена у 2019 році Ростиславом Дзюбою, Іриною Миргородською та Яною Тимчук у видавництві ArtHuss.
Ця книжка універсальна: з неї можна дізнатися, як створюються анімаційні фільми, як покращити навички малювання, вивчити базові закони перспективи, — але також і удосконалити вміння промальовувати окремі сцени і вирази, навіть якщо ви вже майже профі. А просто для любителів незвичних фактів і «ходячих енциклопедій» пояснюється, що таке тауматроп і праксиноскоп та як взагалі людство прийшло до створення анімацій.
Експериментуючи з цією книгою, я не прагну при цьому стати аніматором (Річард Вільямс себе сам таким дуже довгий час не вважав, навіть у 40 років, вдосталь пропрацювавши і промалювавши купу персонажів — тож куди вже людині, яка тільки взяла до рук стилус).
Однак, не обов’язково ж бути мастаком у чомусь, щоб просто спробувати. Як так промалювати рух папужки, наприклад, чи вираз обличчя дівчинки, яка жує жуйку? Уявімо, що мені потрібно створити який-небудь коротенький епізод, а в мене туго з малюванням та знанням анатомії, — саме так і вийшло, коли я сідала робити цей матеріал.
Експозиційні аркуші, які, як зізнається сам Вільямс, є суцільним кошмаром, аж доки в них сам не розберешся і не привчиш себе до порядку; штифти і системи нумерування — складнющий світ, тому на папері я все це промальовувати відразу відмовилася. Простіше було зробити щось на комп’ютері, але векторні зображення — це трохи задовго, а ось малюнки від руки, які б легко змінювалися в редакторі, — те, що треба. Більшість прикладів у книзі Вільямса для більшої зручності є чорно-білими, тому мій старенький планшет, де можна було малювати лише світло-сірим, темно-сірим та чорним, виявився не таким вже й поганим варіантом.
Річард Вільямс зазначає, що потрібно завжди промальовувати спершу ключові позиції, які будуть найголовнішими в окремому епізоді. За 5 хвилин я швиденько намалювала обриси папужки: спочатку те, як він «завис» у польоті, а потім — вже коли він приземлився.
Але як намалювати сам момент приземлення динамічно і реалістично? бо якщо ми плавно просто опускатимемо зображення пташки на кадрі, то одержимо зовсім не живу анімацію. Тут у Річарда Вільямса була низка рецептів, з яких я скористалася такими:
- По-перше, саме приземлення можна намалювати, видовжуючи лапи, так щоб пташка торкнулася землі ще до того, як її тіло повністю стане на неї. У Річарда цей приклад показаний на стрибку жабки та чоловічка (Рисунок 1)
- Не варто забувати про деталі: зачіску, одяг, складки жиру в персонажа, особливості міміки. У пташки, наприклад, можна трохи рухати чубчик, і зробити, щоб вона при приземленні кліпнула очима.
- Треба поглянути на те, як саме рухаються крила пташки в польоті та під час приземлення. У Вільямса теж є ціла схема помаху крил птахів. А ось коли птах хоче сісти, він лише припіднімає крила та «зависає» у цій позиції, аж до приземлення.
- І головна порада — не слухайте музику під час малювання. Річард наполягає, що анімація потребує концентрації, в нього це навіть написано на футболці (Рисунок 2).
- Найбільшою помилкою початківців Річард називає спробу показувати багато дії за короткий проміжок часу. Ось чому на коротеньку гіфку в мене вийшло аж 22 кадри — хотілося промалювати рухи так, щоб вони не здавалися аж занадто різкими.
- Природнім є показувати в анімації стан балансу — коли одна частина рухається вперед, нормально, що інша буде вихилятися назад.
- Часом можна навіть не малювати рух, а показати результат дії. Наприклад, якщо ми випускаємо в ціль стрілу, можна не малювати сам політ стріли, а показати, як вона хитається, коли вже влучила в ціль. Чи показати пір’я, яке залишилося після пташки, що швидко кудись побігла (Рисунок 3).
Тестування для аніматорів зазвичай відбувається шляхом проведення склейок кадрів, що колись було марудним процесом, для якого треба було роздруковувати кадри в лабораторії та просити редактора вирізати певні моменти, якщо щось пішло не так. Зараз же сучасні технології зробили цей процес швидшим. Оскільки в мене невеличкий і швидкий рух, я вирішила, що вистачить просто склеїти гіфку. В процесі тестування виявилося, що деякі кадри зайві, а деякі — треба ще домалювати.
У мене вийшла така ось досить проста анімована сценка.
Про що ще цікавого можна дізнатися з книги
Мої найулюбленіші поради:
- Хода — найперше, чого варто навчитися аніматору. Треба правильно навчитися, зокрема, передавати вагу персонажа — плавні рухи їх не передають, персонаж має тиснути на землю, витягуватися чи стискатися у розмірах, щоб він вийшов реалістичним. Звичайна хода може розтягнутися десь на 12 кадрів.
- Задля гнучкості персонажа треба послідовно «виламувати» йому суглоби — згинати їх так, як в реальності це не завжди можливо. Наприклад, щоб передати, як сильно хтось кидає м’яч, в позиції замаху можна зобразити зігнутий в інший бік лікоть.
- Коли ми малюємо жування, лице персонажа може витягуватися по колу разом із його носом. Щоб показати ковток, треба закинути голову персонажа догори з закритим ротом.
15 thoughts on “Як створити анімацію з книгою Річарда Вільямса: експеримент початківця”