Письменниця Роксолана Сьома: «Книжки для мене — своєрідний фетиш»

Наприкінці минулого року на полицях книгарень з’явився новий роман письменниці Роксолани Сьоми «Світи суміжні». Yakaboo поспілкувався з авторкою про читання, письменницьку діяльність, її нову книжку, про те, хто найчастіше стає прототипами для героїв.

Про читання

Читання – то невід’ємна частка мого життя. Не уявляю, як можна бути «чукчею», тим, що «пісатєль», а не «чітатєль». А такі «пісатєлі», знаю, бувають насправді. Особисто я вчуся на чужих текстах. Маю давню звичку – виписувати цікаві слова, щоби потім вводити їх у свої тексти. Часто чужі метафори чи порівняння надихають мене на творення власних. Без читання я не була б тим, ким є.

Щойно закінчила «Польові дослідження з українського сексу» Оксани Забужко. Цю книжку я читала років з двадцять тому. І, знаєте, це зовсім різні відчуття: тоді і тепер. Двадцятирічною, пам’ятаю, була вражена карколомною відвертістю авторки, але, скажу чесно, високий стиль пані Забужко давався важко. Тепер же смакувала цим розкішним письмом, як делікатесом. Взагалі, я страшенно люблю, як пише Забужко. Вона – одна з моїх улюблених письменників.

Ще одна дочитана днями книжка – «Крадії пам’яті» Сергія Комберянова. З цим текстом у мене складні стосунки. Він дався мені аж за третім разом. Із Сергієм я познайомилася позаторік на «Літературній школі в Карпатах». Відповідно, було цікаво, як він пише. Але ще коли відразу взялася до читання, повість розчарувала мене недбалим редагуванням. Власне, тому я й не могла її осилити. Однак цікавість перемогла. Ну що сказати… задум – безумовно цікавий, тема – актуальна, поза часом, але виконання… Таки бракувало автору в його першій книжці і стилістичної, і композиційної вправності, а мудрого, ретельного редактора, на жаль, не знайшлося.

Зараз узялася за «Моє каяття» Жауме Кабре. Читала багато схвальних відгуків про цей роман. Своєї думки поки не склала. Як дочитаю – поділюся.

Жодних систем читання не маю. Що читати, обираю під настрій або й не задумуючись. Звісно, першу-ліпшу книжку не візьму, мушу попередньо бодай щось про неї чи про автора довідатися. Колись я дуже дивувалася, як люди можуть паралельно читати по кілька книжок. Це ж постійне розпорошення уваги. Але останні роки сама таким грішу. Менші за обсягом книжки вожу із собою і читаю в транспорті, а «талмуди» залишаю для домашнього читання.

Про домашню бібліотеку

Я давно й безнадійно мрію про добротну книжкову шафу, бо всі наявні в квартирі полиці вже вгинаються від книжок. Але окрему шафу, на жаль, поставити нікуди. Тому книжки я купую вибірково, лише ті, які конче хочеться мати. Бібліотека загалом невелика, до півтисячі книг. Значну частину з того, що читаю, позичаю у друзів-знайомих.

З найцінніших… усі цінні, бо книжки для мене – своєрідний фетиш. Я дуже акуратно читаю, не загинаю кутиків, не пишу на полях. А, брешу! Єдиний виняток, коли не стрималася і розписала своїми міркуваннями всю книжку – «Як писали класики» Ростислава Семківа.

Про письменство

Не пригадую якогось конкретного, усвідомленого моменту, коли зрозуміла, що хочу писати. З дитинства я писала вірші. З класу четвертого хотіла стати журналісткою. У років чотирнадцять мріяла написати роман про своє перше кохання. Мені здавалося, що воно – виняткове, тому про нього мав дізнатися цілий світ. У старшій школі писала якісь есе й оповідання. Щось із того навіть було надруковане в періодиці. Тобто я завжди мала потяг до письма. А от про фізичну книжку вперше задумалася, коли у 2004 році мій тодішній керівник Богдан Томенчук, пречудовий лірик з Івано-Франківська, сказав, що з моїх віршів треба робити книжку. Чесно, я не розуміла, як можна оприлюднювати такі інтимні й сокровенні речі як вірші. Але Богдану Михайловичу якось вдалося мене переконати, і я навіть почала укладати збірку. Та поетичної книжки так і не сталося, бо життя закерувало по-своєму. Зате є прозові.

Про перший письменницький текст

Першим уважаю вірш «Квіточка фіалочка», написаний у другому класі. Досі його пам’ятаю. У нас була така видатна вчителька – Бурдейна Алла Антонівна, яка загадувала писати вірші і казки. І ми писали, і багатьом то непогано вдавалося. Мабуть, завдяки її легкій руці, з нашого класу вибрунькувалося двоє письменників. Мій однокласник – Олег Криштопа.

Про вибір між прозою та поезією

Вірші я писала впродовж багатьох років. Але, знаєте, з віком емоції вичахають. Коли життя входить у якийсь розмірений ритм, тебе вже мало що може сколихнути. А для віршів потрібні гострі позитивні чи негативні емоції. Мені потрібні. Молодість забезпечувала ними сповна, а от тихе сімейне життя – ні. Тому я щиро захоплююся старшими людьми, от хоча б згаданим мною колишнім шефом, які в поважному віці не втрачають чутливості й різкості фокусу. Мої останні вірші були написані у 2013-2014 роках під час подій на Майдані. Тоді боліло всім. І мені, очевидно, боліло. Тепер, коли емоції вляглися чи до них радше звиклося, вибір не стоїть, я цілковито належу прозі.

Про натхнення

Надихають мене якісь ситуації, деталі, дрібниці. Вони, як імпульс, спалах. У такі моменти народжуються ідеї чи певні образи. Я, наприклад, люблю слухати або розглядати людей у громадському транспорті. Найцікавіші, на мій погляд, типажі згодом мігрують у тексти. А от сам процес писання – то щоденна кропітка праця і самодисципліна. Коли сідаю за ноутбук – чекати натхнення не випадає, бо не буде жодного результату.

Про вплив журналістського досвіду на письменницьку діяльність

З одного боку, журналістський досвід, допомагає, бо, набивши руку на публіцистичних текстах, набагато легше писати художні. Ти вже маєш уявлення про композицію, логіку викладу, основні елементи. А з іншого боку, в моїх художніх текстах і досі нема-нема — та й вигулькує публіцистика. Як кажуть, виробничі наслідки. Найгірше, що сама я не помічаю, як скочуюся у журналістику. От, наприклад, у романі «Світи суміжні», за рекомендацією першої редакторки Оксани Думанської, довелося кілька таких епізодів порізати. 

Про прикраси

Моя пристрасть до створення намист починалася вісім років тому як хобі. Власне, тоді я виготовляла прикраси із вовни. Згодом почала пробувати інші матеріали і техніки. І врешті зупинилася на натуральному камінні. Для мене камінь – живий, вважаю, що він має душу. Тому всім своїм виробам даю персональні назви. Нині дизайн і виготовлення прикрас – одна з моїх граней, і я не уявляю, як без цього можна жити. Бо це справа, що приносить справжнє і регулярне задоволення: починаючи від вибору матеріалів, складання намист і до зворотного зв’язку – жінки часто і щиро дякують мені за роботи. І це ощасливлює.

Про книжку «Світи суміжні»

Я отримала безліч відгуків від читачів на роман «Світи суміжні», чого не скажеш про літературознавців і критиків. Хотілося б фахового аналізу, навіть якщо він буде дошкульним. Деяким читачам у «Світах» подобається сама історія, комусь смакує стилістика. Були випадки, коли текст викликав і негативні емоції. Це також добре, бо означає, що роман нікого не залишає байдужим.

Особисто для мене «Світи суміжні» – знаковий текст. Він зачався в дуже дивний спосіб. І саме в той період, коли я раптом гостро відчула приналежність до, як то кажуть, малої батьківщини. Тому для мене «Світи» – текст про землю, де я народилася. Моя їй шана і подяка. А ще в ньому зашифровано те, що непокоїть мене впродовж останніх років, те, над чим постійно роздумую – питання гігієни душі, доцільності нашого перебування у цьому світі й готовність до переходу в інші світи.

Про відображення власних «Я» у літературних героях

І є, і немає. У кожен текст автор вкладає власні досвід, знання та емоції. Але яким наближеним до автобіографії не був би текст – це все-таки література. Осмислена, сконденсована. Тому щиро дивуюся, коли люди ототожнюють героїв із їхніми авторами. Звісно, письменник багато чого їм позичає. Але вони – не він. Наприклад, Жанна, головна героїня мого роману «Голова», візуально схожа на мене двадцятирічної давнини, а Казимира зі «Світів суміжних», як і я, не любить котів і відчуває тісний зв’язок із дідусем. Якось у Дніпрі під час запису радіопередачі з’ясувалося, що й герою-чоловікові, а саме Михайлові, я також вділила своїх рис. Очевидно, цього не можна уникнути, бо автор приміряє на себе абсолютно кожен образ. Ти влазиш у шкуру героя і дивишся на світ його очима. Але ті очі однак – твої.

Про ознаки хорошої книги

У книжках я передовсім ціную вправний стиль. І сама намагаюся так писати. Бо історія може бути цілком буденною чи заїжджено. Зрештою, скільки там сюжетів існує? Сім? Двадцять чотири? Як кажуть, нового ровера не придумаєш. Але якщо авторові вдалося надати словам смислу, поєднати їх таким чином, що читачеві перехоплює подих – тоді будь-який текст має сенс. А ще я люблю якусь незвичну оптику, деталізацію, оригінальні тропи.

Якщо пофантазувати і уявити, що Ви маєте нагоду запросити на каву будь-якого письменника, незалежно від того, в який час та в якій країні він жив чи живе. Кого б запросили?

Ой, свого часу я кайфувала, поглинаючи романи японця Харукі Муракамі. Це автор, інтелект і майстерність якого мене захоплювали. От тоді я охоче випила б із ним і кави, і поговорила б про те, як він пише. Зараз пієтету до Муракамі не маю. Бо останні перекладені у нас книжки мене дещо розхолодили. Однак є письменник, якого я готова читати і слухати завжди – це Тарас Прохасько. І, звісно, охоче, попила б із ним кави.  

ТОП-5 книжок, які б радили прочитати всім?

Ну радити – справа невдячна, бо на колір і смак – товариш не всяк. Із останнього прочитаного, що сподобалося особисто мені, назву такі книги: «Самотність простих чисел» Паоло Джордано, «Дівчина, яку ти покинув» Джоджо Мойєс, «Країна припливів» Мітч Каллін, «Бузкові дівчата» Марта Холл Келлі і… А, ні, одну, найулюбленішу, таки пораджу: «Непрості» Тараса Прохаська. Текст-космос. Читала його чотири рази і читатиму ще. Бо щоразу – це незбагненна магія слова. Сама хочу так уміти.

Катерина Савенко
Люблю читати. Особливо осінніми вечорами, загорнувшись у теплу та м’яку ковдру. Перевагу надаю художнім романам на основі реальних подій. Хоча, не проти й динамічного детективу чи професійної нон-фікшн літератури, адже вчитися ніколи не пізно. А ще обожнюю спілкуватися з творчими людьми, готувати і танцювати.

15 thoughts on “Письменниця Роксолана Сьома: «Книжки для мене — своєрідний фетиш»

    Залишити відповідь