У Всесвітній день свободи преси (3 травня) поглянемо на художню літературу про журналістів: цікавих до незвичних і містичних подій, які прагнуть докопатися до істини чи спробувати щось нове — і поділитися цим з іншими. Ми зібрали художню літературу про журналістів, щоб сформувати цілісну картину про різноманіття представників цієї професії. І читати такі романи — не менш захопливо, ніж сама по собі ця професія.
В основу цього роману частково покладено сам досвід Томпсона. Автор фактично заснував жанр ґонзо-журналістики, якій властивий більш суб’єктивний стиль оповіді, і в книзі оповідає моменти з власної поїздки до Лас-Вегаса. Головний герой — теж ґонзо-журналіст Рауль Дьюк — вирушає зі знайомим до цього міста, прагнучи віднайти там “щастя”, однак натомість потопає в бруді наркотичного сп’яніння. Книга дуже гостро описує жахіття, ностальгію та морок, який стоїть за образом “Американської мрії”.
У цій книзі Умберто Еко описав нечесний бік деяких журналістських видань: газету, яка покликана існувати лиш для того, щоб дискредитувати суперників її власника шляхом написання неправдивих статей. Письменник прагнув таким чином показати вплив медіа на політику, а також передбачив епідемію “фейкових новин” та здатність медійного дискурсу до створення паралельної реальності. Та, як і майже у всіх творах Еко, тут не обійшлося й без масонів та сюрреалістичних поворотів сюжету.
Колишнього американського журналіста Джейка Барнса автор назвав у ранніх чернетках Гемом — натякаючи на прагнення дати герою деякі свої риси. Письменник і сам був репортером, бував в Іспанії — країні, яка фігурує в цьому романі, — тож і не дивно, що хотів втілити свої мемуари тих часів у такий художній спосіб. До речі, саме ця книга стала символічним початком кар’єри Гемінґвея як письменника, хоч деякі критики й вказували на її надмірну репортажність.
Журналістку в декреті Кайсу Курен наймають для розслідування таємничого вбивства, аж раптом убивають і роботодавця Кайси, тож вбивця ще ближче підкрадається до того, хто хоче його вловити… Авторка цього трилеру, пронизаного моторошною атмосферою психлікарень, сама є відомою норвезькою журналісткою, якій вдалося дуже правдиво описати жагу представників цієї професії до віднайдення правди — якою би страшною вона не була і яким би складним не був шлях до неї.
У головного героя, журналіста є «ідея-фікс» — він хоче бути безсмертним. Тому разом зі своєю 10-річною донькою починає шукати усі легальні й нелегальні способи якомога більше продовжити життя: надруковані на 3D-принтері органи, цифрова обробка ДНК тощо. І все це в доволі гумористичній, хоча й меланхолійній подачі.
Від репортера незначних подій — і вмить до головного редактора: головного героя цього класичного роману автор не обділив стрімким успіхом. Подекуди нечесним шляхом, але Жорж Дюруа стає впливовим у суспільстві, і його хитрі уловки спрацьовують. Хоча твір вперше було опубліковано ще в 1885 році, таких персонажів може зустріти й досі.
У книзі йдеться про журналістське розслідування Каміли Прейкер, в якої й самої є довга низка «темних часів»: лікування у психлікарні, спроба втекти від проблем до великого міста, посттравматичний синдром… Читання місцями дуже нелегке: атмосфера напруги, вразливості головних героїв, психологічних перипетій. Але відірватися неможливо, бо розв’язка причини таємничого вбивства двох дівчат стає все заплутанішою.
Одна з героїнь цієї книги Скітер мріє стати визначною письменницею або ж великою журналісткою. На шляху до мрії вона влаштовується в один із журналів, де веде колонку про поради домогосподаркам щодо прибирання. Але врешті в процесі підготовки матеріалу Скітер наштовхується на доволі глобальну проблему: тяжкі умови праці прислуги, які загострюють расову несправедливість. І вирішує розповісти про це світу…
12 thoughts on “Непубліцистика про публіцистів: Книги з головними героями-журналістами”