Псевдоніми письменників сучукрліту: що приховують у собі вигадані імена та яка їхня передісторія

А чи знали ви, що Артем Чех — насправді не Чех, Артем Чапай — зовсім не Артем, а на честь предків Доржа Бату у Києві названо гору? Що приховують у собі псевдоніми українських письменників та яка історія їх виникнення? Ми вирішили розпитати самих авторів, тож далі у тексті — пряма мова письменників.

кузько

Якщо поглянути в сиву давнину, то з давніх-давен, тобто з дитинства, коли я десь помилявся чи утинав щось не таке, то подумки говорив собі щось на кшталт: «Ех ти, Кузякін, знову те саме». Так виник Кузякін. Але псевдонімом він став згодом. Коли я вже ілюстрував якісь свої перші книжки, то почали з’являтися й якісь замітки на літсайтах про книжки, де згадувалося, що ілюстратор — ось такий-то Дмитро Кузьменко, й деколи навіть з біографією. Але не моєю, а іншого Дмитра Кузьменка. Я, звісно, писав, щоб це виправили, але виправляли не всі. До речі, й досі часто те саме, а це свідчить про рівень наших т. з. культурних журналістів — що гугл видав, те й пишуть.

Коли вже була історія з публікацією моєї першої книжки, то треба було стати кимось іншим, щоб допомогти цим журналістам не плутати різних людей. І треба, щоб це був хтось дотепний. А Кузякін вже був. Лишилося ще вигадати йому Кузька — от він і став Кузьком Кузякіним. Але, як показала практика, допомогло це не всім. Тож можна сказати, що так втрьох ми і живемо тепер – Кузько Кузякін, Дмитро Кузьменко як я і Дмитро Кузьменко не я, але який також я.

Писати для дітей, створювати казкові світи та чудернацьких героїв – це справжня магія. А магія – це світ різноманітних магів і чаклунів. Тому й Чаклун. Діти вірять у дива і хочуть бачити незвичних людей, таких, які зацікавлять і зачарують. 

Чаклун означає чаклуна. Якби я шив чоботи, був би чоботарем, якби варив кашу – кашоваром. А почав творити магію, то й став Чаклуном. 

Письменник Олег Чаклун з’явився шість років тому, коли побачила світ моя перша книжка «Банка варення». Тому я ще дуже молодий Чаклун. 

Вирішив писати під псевдонімом, бо з дітьми треба гратися, а гратися з серйозним виразом обличчя і мудрованими текстами не вийде. А трохи почаклувати – це в дитячій грі ніколи не завадить. Сприйняття тоді зовсім інше. На початку зустрічі, коли відрекомендовуєшся, діти вже бачать тебе по-особливому. Це дуже допомагає у спілкуванні з ними.

чаклун
арєнєв

Я взяв псевдонім з вимоги видавця: прізвище «Пузій» здавалося йому не надто милозвучним — і, відповідно могло, на його думку, негативно вплинути на продажі. Я не сперечався: у 22 роки дуже-предуже хотілося побачити сольну книжку надрукованою. (Інша річ, що з роками я збагнув, наскільки учнівською та слабкою вона була — і краще було б не публікувати її взагалі, але то інша історія).

Словом, я запропонував видавцеві кілька варіантів псевдоніму, він обрав «Арєнєва» — так воно відтоді й пішло. Згодом я почав викладати в Інституті журналістики, і навіть тішився, що маю псевдонім: студенти не знали, що я пишу книжки, і сприймали мене просто як викладача (принаймні, на перших курсах, бо журналісти — вони рано чи пізно про все дізнаються ). До того ж, як виявилося, у різних алфавітних переліках псевдонім, що починається на «А», має певні переваги. 

Це мій волонтерський псевдонім — тобто під цим ім’ям я збирала кошти і 2 роки (у 2014-му і 2015-му) їздила на фронт. Під цим ім’ям також веду сторінку у фейсбуці, на якій публікувала свої враження про війну, про те, що я бачила. Багато хто знає мене під цим псевдо — воно не чуже мені, я з ним зріднилася, зрослася.

А книжку видала під псевдонімом, оскільки дуже не хотіла, щоб будь-що відволікало читача від самої історії. Адже в моєму уявленні постать автора — відволікаюча. І коли з видавництва у мене просили фото і біографію, я сказала, що й цього не дам — тільки тому, щоб читач зосередився на книзі. Видавчиня тоді дуже здивувалася, сказала, що це загалом нетипова ситуація, але я на цьому наполягла.

горіха зерня
мартин якуб

Історія створення мого псевдоніма починається з дослідження власного родоводу. До речі, це вельми цікаве заняття, усі ці архіви, співставлення даних за боковими гілками й цілковитий катарсис, коли ти знаходиш прямого предка, який застав наполеонівські війни чи навіть Запорізьку Січ до її ліквідації. 

Окрім прізвищ з датами, особливий трепет отримуєш, коли вдається дізнатися деталі життя людей, яких ти не застав за свого життя. 

У моїх прадідів — Мартина Лановика і Якуба Горбатюка було дуже складне життя. І в тих непростих обставинах вони проявили неабияку рішучість характерів. Мені хотілося якось долучитися до їхньої сили і мудрості. 

Звідти і народився мій псевдонім — ім’я від прадіда по маминій лінії. Прізвище ж — від прадіда по татовій.

Раніше я намагалася вигадувати цікаві оповідки та загадкові таємниці про своє псевдо, аби розважити читачів і слухачів, але останнім часом просто кажу, як є. Я стала заручницею випадково вибраного нікнейму. А почалося все давно, аж у 2007 році, коли захотіла зареєструватися на сайті Хайвей, аби писати і отримувати зворотний зв’язок на свої опуси. Я подивилася на людей на сайті та їхні нікнейми: Надія Остання, Любов Вічна… Господи, подумала я. Якщо вже аж так, то хай я буду Слава Світова! Прошелестівши вустами нові слова, я приміряла їх на себе. Мені сподобалося жіноче ім’я Слава. Тож я стверджувально кивнула, радісно затвердила для себе це псевдо, і зареєструвалася як найпозитивніша авторка на світі, і почала писати. 

Те, що пізніше сформувалося у книжку «Жменька слів для доброго настрою» та «Жила-була я» майже все було опубліковано спершу там, онлайн. Оцінено іншими, схвалено або розгромлено. Останній мій допис на Хайвей датований 2013 роком. У 2014 вийшла моя перша книжка. І коли постало питання, як і ким підписувати книжку, я зрозуміла, що письменницю таки зватимуть Слава Світова, не інакше. Видавець ще спробував мене переконати, мовляв, нехай то буде Тетяна. Ага, думала я, із прізвищем, яке реально запам’ятати тільки з четвертого разу! То не те ім’я, яке хотіла б обрати для себе амбітна молода авторка. Та й ті, хто читали мої тексти на Хайвей збунтували б: бо впізнали б тексти Слави й звинуватили б Тетяну в плагіаті. Бо хто така ця Тетяна із прізвищем, яке нереально запам’ятати? Невеличка спільнота точно знала, Славу Світову: невгамовну, язикату, іронічну й багатослівну. Перед видавцем псевдо я відбила. Іноді бачу, як на людей нападає оскомина через мою Славу Світову, але я вже звикла. Я кажу собі: якщо мені ок із цим псевдо, то чому комусь із ним має бути не ок. 

Хоча цікавинки були! Одного разу видавництво не взяло до друку мою дитячу історію через моє «дике псевдо»! Дехто думає, що я зарозуміла й самозакохана егоцентристка. Нехай. Зараз, коли я проводжу практикуми зі словесної майстерності й допомагаю авторам-початківцям писати й друкуватися, я побачила дещо інший сенс у своєму псевдо. Я приходжу до учасників і кажу: «Добрий день! До вас прийшла Слава Світова». І з того моменту, здається, усі стають щасливими!

Слава Світова
Євген_Лір (1)

У моєму випадку псевдонім часто (й очікувано) інтерпретують хибно – через шекспірівського короля Ліра. Насправді ж так звали персонажа серії фентезі-оповідань, які я писав десь з 11 років. Самі тексти дуже наївні, але з того часу, як я вписав ім’я героя замість прізвища у мережі, воно стало псевдонімом. 

Цікаво, що також є перекладачка Олена О’Лір. Коли вийшов мій перший переклад – «Король у Жовтому» Роберта Чемберса – часто питали, чи не родичі.

В незапам’ятні, дофейсбучні часи на світанку інтернетів — не було заведено світити своїм справжнім іменем. Кожен був як не Гіггстер, то Цитрусова, як не Пані Груня, то Акімич. Якщо уважно придивитися, сліди цього можна помітити в імейлах чи url багатьох людей.

Так сталося, що я тоді працював в інформагентстві, але паралельно пописував статейки на тему «Кучму геть» в опозиційні видання, і головред інформагентства попросив писати статейки під псевдонімом — щоб не шкодити агентству. Перший псевдонім був, само собою, дівочим прізвищем матері — потім, in for a penny, in for a pound*, я вирішив придумати постійний.

Мені тоді, молодому та гарячому, не раз казали, що я за характером — як Чапай з анекдотів: філософствую по-наївному, а головне, спершу шашкою махаю, а вже потім думаю. До того ж, це зараз я диванний активіст, а тоді був вуличний. Все сходилось. А про «Артем» соромно й казати, спочатку писалось ArtHam, і мені майже-підлітку це здавалося дуже дотепним.

То був час, коли «кожен ЖЖ-юзер писав по книжці». Моєю стала «Авантюра» — про півтора року мандрів у Мексиці. Звісно, всі, хто читали блог, знали мене як Чапая, довелося так і підписатись. А потім отримав стільки позитивного фідбеку та запевнень у «майбутньому письменника», що вже не зупинився. Втім, я ще кілька років побув вуличним активістом Чапаєм у «Збережи старий Київ», а вже потім повернувся до літератури, і це стало «літературним» псевдонімом.

*in for a penny, in for a pound — з англ. «назвався грибом – лізь у кузов» (прим.ред.)

IMG_5990
артем чех обкладинка

У 96 році мені було одинадцять. Тоді моя мама якимсь дивом придбала для мене путівку до Чехії. І я з групою однолітків подався у свою першу європейську мандрівку. Після жестяків черкаської периферії Чехія здалася мені іншим всесвітом – відкрила можливість зазирнути до далекого, нового і навіть в дечому забороненого. Повернувшись, я з повчальним захватом розповідав друзям із двору про культуру європейської цивілізації, про цивілізацію як таку і культуру зокрема. Відтоді всі почали називати мене Чехом. Спочатку іронічно. Згодом приклеїлося. Назавжди. Я став настільки Чехом, наскільки ніколи не був Чередником. Аж до того, що навіть моя бабуся називала мене Чехом. І вже коли настав час (а це, здається, був 2003 рік) перших публікацій, то в мене навіть думки не виникало підписувати твори справжнім прізвищем.

Я Чех скрізь. Тобто це не просто псевдонім, це друге ім’я. Саме ім’я, а не прізвище, адже Чехом мене називають 90% моїх друзів і знайомих. Нові колективи, до яких мене закидала доля, швидко звикали до Чеха. Це зручно. Це коротко, ємко, звучно. Чех.

Це було давно. У 1992 році, на першому курсі історико-філологічного відділення Ніжинського педагогічного інституту імені Микола Гоголя, коли я усвідомлено почав займатися літературою (увірував, що стану письменником), ідея взяти літературне псевдо визріла моментально. Передусім – через російське прізвище (моє прізвище – Астаф’єв, походить від російського діда Григорія Астаф’єва, який загинув у 1953 році від ножа сталінських амністованих урок). Я тоді думав, що не дуже зручно бути в українській літературі з російським прізвищем. І це стало головним мотивом у виборі псевдо.

Інша причина взяти псевдо була суто авторська – під прізвищем «Астаф’єв» писали російський класик Віктор Астафьєв, а також мій батько – Олександр Астаф’єв, який опублікував кілька десятків книжок – поетичних збірок і літературознавчих досліджень.

З підбором псевдо я мучився досить довго. Майже рік. Хотілося взяти фонетично схоже на псевдо мого тогочасного кумира – Миколи Хвильового. Ще – хотілося, щоб воно було пов’язане з річкою Дністер. Коли я підбирав псевдо – пригадую – мої друзі і батько з мене трохи кепкували і пропонувати свої варіанти: Дністрянець, Дністрянський (як у мого земляка Станіслава), а потім їх у дружному пориві понесло ще далі і які тільки пропозиції кумедні тоді не лунали: Деснянський, Дніпровик, Дніпро-Задунайський і так далі. Лише дай людям волю − вони з тебе будуть готові зробити Анатолія Міссісіпського.

У 1993 році я зупинився на варіанті Анатолій Дністровий. На Дністрі до 1992 року доводилося кілька разів непогано рибалити і стояти з наметами. Враження від краєвидів і природи й досі дуже сильні в моїй пам’яті. Хотілося псевдо, щоб було пов’язане з Західною Україною, особливо ж – із Західним Поділлям. Жодного дня не шкодував і не шкодую, що його обрав. 

dnistrovyi
dorzh-batu

У своєму коментарі письменник посилається на першу книжку про «Франческу», де розкрита історія його «письменницького» імені:

«Я розкрив було рота сказати, що мені вже цілих тридцять дев’ять і що я не Джорджіо, а Дорж, і що моє монгольське ім’я має тибетське походження і означає один із символів буддизму, священний скіпетр Ваджру, що власне тибетською буде Дорчже («rdo rje»), а бурят-монгольською — Очір, проте вчасно схаменувся. Хай там як, але на роботі з легкої руки Франчески я давно Джорджіо. Мало хто, думаю, взагалі знає, як мене звати насправді».

Та додає: «Взагалі, в нас, в буддистів, імена дітям дає священик — лама-зурхайши (або лама-астролог), керуючись спеціяльними астрологічними таблицями. Мені випало ім‘я «Дорж». 

А «Бату» — це назва мого роду. Якщо ви знаєте, хто такий Батий, то думаю, питання тут зайві 🙂 В мене у Києві навіть іменна гора є 😉 ».

Мою доньку звати Даринка, і це якраз вона сподвигла маму до вигадування історій. Тому і Дара. А Корній – дівоче прізвище моєї мами і прізвище мого дідуся, якого так багато у моїй творчості. Це старий добрий чоловік, котрий розмовляє з деревами, з божими комахами, котрий на різдвяну вечерю запрошує до себе на гостину Мороза та Чорнокнижників, вміє танцювати танець сонця, знає про вічність і має в серці дивовижну філософію, яка так тісно переплела ті знання, котрі він отримав від предків і які принесло християнство, що відділити одне від одного дуже важку. Та й чи треба?

«Світ – вертеп? Чи цей світ храм? Як для кого, – казав мій дідусь. – Бо можна бути найбільшим грішником для одних і водночас стати святим для інших». Тому і Дара Корній.

дара корній