«Протистояння», Сергій Фурса: Уривок з книжки

     Розділ 1

     Дві блискавки поспіль, що розірвали небо над Таїландом, на мить освітили кімнату, налякавши ящірку, яка спокійно дрімала на стіні. Далі гуркіт грому, схожий на вибух, що руйнує величезну греблю та вивільняє гігантські потоки води, розбудив Кейт. На електронному годиннику було 04:11 ранку, а її рука обіймала порожнечу в тій частині ліжка, яка ще зберігала його тепло. Чомусь Кейт одразу зрозуміла — він уже пішов, і прийняла те, що більше ніколи його не побачить. Зрештою, він сказав їй учора, що він герой не її роману. Але тут він був не правий. І тепер Кейт не збиралася спати. Зараз їй потрібен був ноутбук, як терористам потрібен вертоліт і мільйон доларів готівкою. Кейт відчула, що зараз нарешті зможе пробити стіну й почати писати. Вона ще не знала, що це буде, але вже точно розуміла, що літери самі складатимуться в слова, а слова — в речення. Її муза повернулася до неї, нехай навіть для цього герою не її роману довелося зникнути вночі з її спальні.
     А ще вчора слова писалися з надзусиллями. Ось уже тиждень вона була в Таїланді, бо втекла сюди на зимівлю в пошуках тепла, якого не вистачало в грудневому Чикаго, і натхнення. З останнім було особливо складно, причому, як виявилося, зміна однієї півкулі на іншу абсолютно нічого не змінює в цьому плані. Як і раніше, у неї нічого не виходило. Точніше, виходило якесь жахіття — щось середнє між «Абатством Даунтон» і бульварним романом про фантазії офісної працівниці. Але це було нудно, як нудною видалася б історія британської сім’ї для репера з Детройта, і вульгарно, як романи про офісний секс для літературного критика з Лондона. І це геть не влаштовувало Кейт, бо її перший роман не те щоб прославив її, але підсвітив на літературному небосхилі й отримав позитивні відгуки критиків, які побачили зародження майбутньої літературної зірки. Утім, здебільшого потенціал вони вбачали у двох наступних її романах, вони й продавалися доволі непогано, що давало їй змогу винаймати студію в центрі Чикаго та будувати плани на майбутнє. А в планах був невеличкий будиночок під Сан-Франциско, собака, двоє дітей і голлівудські вечірки з нагоди виходу фільму, заснованого на сюжеті її книжки.
     Але тепер вона була в Таїланді, ховалася в обід від зливи в невеличкому барі й намагалася народити свій шедевр. Вона сподівалася, що шум тропічної зливи, яка починалася останні кілька днів рівно о 12:00 і дві години поливала землю зі щедрістю садівника, який бореться з посухою, відродить у ній здатність народжувати магію з букв. Вона сідала за один із столиків у барі, розташованому на невеличкому пагорбі дорогою з пляжу, з чудовим краєвидом для поціновувачів, романтиків і любителів фотографувати коктейлі на тлі океанських вод і потім розміщувати їх в інстаграмі. На заздрість тим, хто зараз чує тільки пронизливий і холодний вітер великих озер і віддає перевагу гарячій каві, щоб зігрітися. Потрапивши до цього бару вперше, Кейт згрішила таким фото і спричинила шквал нещирих захоплень по інший бік океану, які, втім, не додали їй особливої радості й лише трохи потішили її самолюбство.
     Під час дощу, що починався як за розкладом, до бару набивалася одна й та сама компанія людей, що викликала в Кейт асоціації з романом Агати Крісті й спонукала її спробувати себе і в детективному жанрі. Хоча додавати у вульгарний бульварний роман сюжет про вбивство було б уже занадто. І вона просто з цікавістю вивчала своїх товаришів по укриттю.
     Його вона помітила в перший же день. Він сидів навскоси від неї, з іншого боку від входу. Кейт оцінила його фігуру й особливо руки, а до чоловічих рук вона завжди була небайдужа, і охрестила його ботаном. Він був повністю занурений у свій ноутбук, тому Кейт віднесла його до категорії зимуючих айтішників. Світом навколо він, здавалося, геть не цікавився і відволікався від монітора тільки на офіціантку, яка приносила їжу і воду і,  здається, вже звикла до цього клієнта й точно знала, що йому подавати.
     Бар, скоріше за все, був сімейним бізнесом. Офіціантка була майже точною копією бармена — Стіва Макаллістера. Йому на вигляд було років шістдесят, хоч він і намагався довести собі та оточенню, що йому не більш як двадцять. Мабуть, для цього він втік звідкись із Ліверпуля, про що свідчили його татуювання, прапор футбольної команди над стійкою і любов до «Бітлз», яка виражалася, зокрема, і в тому, що його доньку звали Мішель. Бармен був високого зросту, гарним на вигляд як для його віку, намагаючись демонструвати це щодня голим торсом, і періодично досягав успіху в реалізації фантазій туристок, які тікали від сірості й буденності. Більшого йому й не треба було. Кейт іноді замислювалася, куди ж у цьому рівнянні поділася мати Мішель, шістнадцятирічної дочки, але питати про це було незручно, а в самому барі відповіді вона не знаходила.
     Колись Кейт з Марком теж думали втекти років за двадцять, коли стануть відомими письменниками, кудись на острови і відкрити свій бар-тропіканку. Але як виявилося, вони даремно загадували так далеко, і їхній бурхливий роман не протримався довше двох років. У них не вийшло не те що відкрити спільний бар або написати разом пару-трійку романів, а навіть завести собаку. Марк, чий перший роман вистрілив набагато яскравіше, ніж у Кейт, також і провалився набагато глибше. Він вирішив шукати натхнення десь у суміші кокаїну та віскі, що не дуже підходило їй, та й не допомагало з натхненням. Нехай вона продовжувала думати про Марка, адже ніхто ніколи не залицявся до неї так гарно й романтично, як він, але потай сподівалася, що після розлучення вони обоє повернуть собі можливість писати.
     Крім ботана в барі щодня опинялася зграйка хлопців із Британії, які, судячи з кольору їхньої шкіри, прилетіли зовсім нещодавно і ненадовго. Вони намагалися виконати план щодо сонця й алкоголю швидше, ніж китайська економіка виконує п’ятирічний план партії та уряду. Щодня опівдні, коли починався дощ, вони вже були добряче напідпитку і вривалися в бар зі сміхом і галасом, вимагаючи пива ще й ще. Вони займали дальній від Кейт стіл і не викликали її живого інтересу. Вона лише п’ять років тому закінчила університет, і жодної інтриги в їхніх словах чи поведінці для неї не було.
     За її спиною вподобала столик літня пара з Німеччини. Щоразу, коли Кейт приходила, вони вже були на місці й пили каву, завершуючи свій сніданок. Вони тримали одне одного за руки, про щось говорили напівголосно та іноді відволікалися кожен від своєї книжки. Ось їхні історії були для Кейт цікавими, тим більше їй дуже імпонувала і сама пара, і особливо її чоловіча половина — жвавий сухорлявий дідусь невисокого зросту, який завжди всміхався. Його дружина, яка була вдвічі більшою за нього, дивилася на свого чоловіка із замилуванням і якоюсь материнською турботою, хоча саме він всіляко намагався допомогти дружині, бігав до бару й назад і виконував усі її побажання.
     І наостанок велика компанія росіян, які сиділи просто перед нею, дратуючи її своїми гучними голосами і тим фактом, що закривали ботана, милуватися яким Кейт вважала за краще в очікуванні нової порції «Маргарити». Компанія росіян складалася з чотирьох подружніх пар віком від тридцяти до сорока років: огрядні жінки й завжди п’яні чоловіки.
     Але сьогодні жінок із ними не було, а тому чоловіки були більш гучними і ще більш п’яними. Вони прийшли до бару зі своєю пляшкою горілки та колонкою, яка перебивала Пола Маккартні й вивергала щось російською, привертаючи увагу навіть ботана. Коли вони з’явилися зі своєю музикою, він на секунду підняв на них погляд, пробігся по кожному з чотирьох чоловіків, трохи довше зупинився на велетні-меломані, в руках якого й була колонка і якого Кейт у перший же день охрестила ведмедем. По-перше, він був росіянином, що вже було достатньо для такого порівняння, а по-друге, нагадував звіра своїми розмірами та волоссям, яке було в нього по всьому тілу й неслухняно виривалося з-під його синьо-білої смугастої майки.
     Дощ періщив дедалі сильніше, збігав краплями з листя пальм і створював навколо бару нездоланну перешкоду. Отже, залишалося тільки змиритися з галасливими сусідами і сподіватися, що скоро з цього дощу виринуть їхні дружини, поруч з якими росіяни завжди поводилися спокійніше. Водночас було очевидно, що натхнення сьогодні вже чекати не варто, тому Кейт закрила ноутбук і покликала Мішель, щоб замовити собі обід і що-небудь міцніше.
     На жаль, один із росіян, худорлявий чоловічок середнього зросту, який хотів продемонструвати всьому світові убогість своєї фігури за допомогою розстебнутої гавайської сорочки, вирішив, що цим жестом Кейт намагалася привернути його увагу. Можливо, на його думку, вона не встояла перед його зовнішністю. Хильнувши чарку, він набрався рішучості, посунув до її столика і приголомшив її своїм диханням. Напевно, він ніколи не чув про особистий простір. Потім почав їй говорити щось російською, а Кейт вирішила, що найкращою стратегією буде нерозуміння, і дуже наочно продемонструвала це палкому росіянину. Але він виявився не тим хлопцем, які легко здаються. Цей чоловічок виявив доволі великі лінгвістичні таланти, зібравши докупи кілька англомовних слів, з яких було зрозуміло, що він запрошує Кейт на танець. Про це співала й колонка, в якій заграло щось ліричне, наскільки ліричним може бути «любов до батьківщини і берізок».
     — Танцювати?
     — Так, так, танцювати. Коля. Я — Коля.
     Її новий знайомий із дивним ім’ям Коля надихнувся від того, що його зрозуміли. Але танцювати з ним Кейт хотіла ще менше, ніж із Біллом у п’ятому класі, а їй здавалося, що більше уникати компанії їй би не хотілося ніколи. Того дня хлопчисько-вайло, який був закоханий у неї, як потім він їй зізнався на випускному, з першого класу, майже віддавив їй всі ноги. І вона ховалася в туалеті щоразу, коли бачила його наполегливе бажання повторити. От що добре в дорослому житті, так це вміння говорити «ні». І Кейт сказала «ні», намагаючись зробити це досить твердо, але при цьому усміхалася, щоб не образити Колю. Проте слово «ні» Коля не почув, а усмішка прекрасної незнайомки його скоріше надихнула. Він почав кивати головою й закликати дівчину таки піти з ним на танець, намагаючись зловити руки Кейт і витягнути її з-за столу.
     Врятувати Кейт спробувала Мішель, яка саме принесла замовлене віскі з колою. Однак Коля її майже відштовхнув, відсторонюючи від столика, і не бажав слухати жодних пояснень. Мішель підхопив ведмідь, який майже ніс її назад до бару й одночасно обмінювався жартами з двома іншими товаришами.
     І тут Кейт запанікувала. Коли вона відлітала з Чикаго, то мама пів години протримала її на телефоні — лякала розмовами про те, як важко бути жінці самій у такій далекій країні, де навряд чи діють закони й де ти нікому не потрібна. Кейт переконувала маму, що у XXI столітті нема чого боятися. Але якраз зараз відчула себе маленькою дівчинкою, якій ніхто не допоможе і яка знову потрапила в біду тому, що не послухалася маму. І цей п’яний Коля, і його друзі тут, удень, посеред бару, можуть робити що завгодно. Кейт почала кричати на нього, відчайдушно жестикулювала, вимагала піти й дати їй спокій. Росіянин, звісно ж, не зрозумів нічого з того, що вона кричала, але її тон точно його образив. Вираз його обличчя змінився, він крикнув щось своєю мовою і додав і вдарив кулаком по її столу.
     — Дайте їй спокій! Негайно!
     Стів вирішив показати, хто в домі хазяїн, але його не те щоб послухалися. Ведмідь розвернувся до нього й показав середній палець, додавши кілька міцних слів російською, для яких навіть перекладу не треба було. Доки Стів добирав слова, щоб відповісти, Кейт почула, що їй на допомогу поспішив німецький пенсіонер.
     — Припиніть це неподобство! Негайно! Я вимагаю!
     Коля перевів на нього здивований погляд, однак так і не встиг нічого сказати, перетравлюючи те, що трапилося, але втрутився інший росіянин.
     — О, фашист заговорив. Зараз я йому покажу, що ми з ним у сорок п’ятому зробили.
     Ведмідь промовив щось російською й рушив у бік літньої німецької пари. Проте він не зробив і пари кроків, як заговорив ботан. Кейт завжди думала, що він або німець, або скандинав, але той раптово заговорив російською. Проте самі росіяни його чудово зрозуміли.
     — Може, ти вибереш когось зі своєї вагової категорії, громила?
     Ось тепер усі росіяни здивовано подивилися в бік ботана, який неквапливо витягнув із вух навушники й закрив свій ноутбук. Першим отямився ведмідь, який розвернув свій корпус і приготувався до руху в інший бік.
     — Ти на себе натякаєш, мудила?
     Усі розсміялися, очікуючи на реакцію з іншого боку та шоу, яке мало відбутися після цього.
     — Вибачте, але навряд чи я натякав на себе. У тобі таких, як я, принаймні двоє. Скільки ти важиш, кілограм сто п’ятдесят?
     Кейт просто відчула, як очі ведмедя, що стояв поруч із нею, наливаються кров’ю. У барі, огородженому від зовнішнього світу завісою дощу, запанувала дзвінка тиша. Навіть юні британці замовкли, не розуміючи, що тут буде, але приготувалися знімати на телефони все, що відбувається. Ведмідь зробив кілька кроків у бік ботана, і досі ледве розуміючи, що відбувається.
     — Поки ти можеш зупинитися — зупинися. Я бачу, що ти весь із себе крутий десантник і хочеш натягнути мені очко на дупу, але повір, у тебе не вийде. І якщо хочеш далі добре відпочивати й пити з твоїми друзями — просто заспокойся. Продовжуй пити свою горілку. Ти уникнеш як мінімум ганьби, та й медична допомога тут дорога. З іншого боку, якщо ти віриш, що зараз натягнеш мені очко на дупу, то подумай, що закінчиш відпочинок у поліцейській дільниці. Обидва варіанти не з приємних. Я сподіваюся, що ти зрозумієш, що краще не робити цей крок. Хоч би що ти зробив, усе буде тільки гірше.
     Ботан говорив спокійним розважливим голосом. Можливо, він говорив правильні речі, але Кейт не розуміла, що саме. Та й ведмідь, схоже, теж не розумів. І тут один із його товаришів видав:
     — Братан, я б за таке вбив нахуй.
     Майже заричавши, ведмідь у тільнику кинувся до столика айтішника, але не добіг. Ботан штовхнув дерев’яний стілець, що стояв перед ним, і той полетів назустріч ведмедю й влучив йому в коліно. Ведмідь зачепився за стілець, перегнувся вперед і насилу втримався на ногах, але цієї секунди вистачило, щоб перед ним опинився ботан. Він ударив його долонею в ніс, після цього використав його голову як барабан, завдавши з боків ударів долонями по вухах. А наприкінці додав удар коліном у щелепу, яким відправив противника в нокаут.
     Один із росіян, який щойно підбадьорював ведмедя і стояв тепер найближче до місця подій, схопив зі столу пляшку горілки й вирішив використати її як зброю. Він був невисокого зросту, досить міцним і, як виявилося, ще й не дуже важким. Принаймні так здалося Кейт з огляду на ту легкість, з якою він перелетів через поручні й приземлився обличчям у калюжу. Двоє росіян, що залишилися, змінили тактику й вже не кидалися на ботана стрімголов. Вони озброїлися: один стільцем, а другий — «трояндочкою», на яку перетворилася пляшка пива, що стояла на барі та яку замовив один із британців, і рушили до противника, намагаючись підійти з різних боків. Ботан же рушив назустріч, зробивши при цьому крок вправо, й змусив таким чином противників вишикуватися в одну лінію, а сам опинився прямо навпроти Колі, який тримав у руках стілець.
     — Ах ти, сука!
     Коля замахнувся стільцем, але удар у щелепу прилетів йому швидше, внаслідок чого спочатку впав стілець, а потім і сам Коля приземлився на нього зверху. Останній із росіян, що залишився на ногах, зробив випад «трояндочкою», але влучив лише в повітря. Ботан відійшов назад, тримаючись на відстані, а його противник танцював навпроти й періодично робив випади як рапірист. Ботан ухилявся і стібав росіянина, той злився, осипав ботана прокльонами, дедалі частіше й частіше намагаючись дістатися до нього.
     У якийсь момент ботан зробив хибний випад уперед, залишаючись при цьому на місці, але спровокував при цьому косий удар противника, який був наче озброєний шаблею і хотів відокремити нижню частину тіла айтішника від верхньої. Його зброя знову подряпала тільки повітря, але цього разу руку росіянина перехопив ботан, одночасно вдарив його під коліно, вивернув праву руку, змусивши випустити зброю, після цього завернув його руку й захопив ззаду за шию. Минуло секунд десять, і обм’якле тіло росіянина повисло на руках ботана, який безцеремонно викинув його під дощ, що, утім, став слабшати і вже не нагадував провісника біблійного потопу.
     Усе зайняло не більше пари хвилин. Коли ботан по черзі викинув інших росіян, майже викотивши ведмедя з бару, відправив колонку, яка все ще волала, кудись у джунглі, то почув схвальні крики й улюлюкання з боку британців, які досі мовчали, а тепер голосно аплодували. Ботан розвернувся в їхній бік, церемонно вклонився з усмішкою, щоправда, потім, різко став серйозним і звернувся до високого довготелесого хлопця, який знімав усе на телефон.
     — Чарлі, видали це, негайно!
     Невідомо, звідки він знав, що хлопця звали Чарлі, та, може, його так і не звали, але щось у голосі того, хто говорив, змусило хлопця кивнути й видалити запис одразу ж. І Кейт розуміла, що так зробив би кожен на його місці.
     Здавалося, що інцидент уже вичерпано. Принаймні до того часу, поки росіяни не прийшли до тями. Кейт почала добирати слова подяки, які, на її професійний сором, ніяк не складалися в речення навіть тут. Але дуже скоро Кейт довелося від слів перейти до справи, аби вже врятувати свого рятівника.
     Спочатку вони почули голоси. Це були жіночі голоси, які наближалися до бару під двома пляжними парасольками, що приховували не лише обличчя, а й навіть фігури. Згодом з-під парасольок пролунав відчайдушний крик.
     — Борічка, що з тобою?! Боря! Боря!
     Дощ вмить перестав бути проблемою, а Кейт упізнала чотирьох росіянок, яких бачила тут останні кілька днів. Вони впізнали своїх чоловіків. І тепер кричали, ридали, вимагали лікарів і відплати одночасно. До того моменту, як вони увірвуться в бар і почнуть знищувати всіх, хто винен у тому, що сталося, залишалися хвилини, якщо не секунди. А коли Кейт подивилася на ботана, то побачила, що зараз якраз він закляк у нерішучості й не знає, що робити, коли почнеться атака. Тоді вона зробила перший розумний вчинок за останні дні. Кейт кинула свій ноутбук у сумку, туди ж відправила ноут ботана і, схопивши його за руку, майже закричала:
     — Тікаємо!
     Схоже, це була найкраща ідея. Вони вискочили з бару й побігли до пляжу, залишивши ошелешених жінок наодинці з їхньою жагою помсти. Вони залишили позаду бар, бродили босоніж калюжами і сміялися. Кейт уже не пам’ятала, хто почав сміятися першим: чи то вона, чи то він. Але веселощі зрештою захопили їх обох. Вони бігли хвилин десять безлюдним пляжем, на якому всіх розполохала злива, а потім сиділи й заливалися сміхом на тапчанах. Кейт перша простягнула руку і просто сказала:
     — Я — Кейт.
     — А я — Алекс.
     А потім було добре. Так добре, як не було вже давно. І легко. Чарівний день і чарівник поруч із нею, що показує їй острів, який вона ще не встигла побачити. Згодом вони опинилися в неї. Кейт сама здивувалася, як сильно вона цього хотіла. І відчула, що це взаємно. Наче двоє подорожніх після довгої дороги пустелею знайшли оазис, який виявився не міражем. І пили воду, наче намагаються напитися на все життя вперед.
     Він нічого не розповідав про себе, а Кейт здавалося, що за цей день вона розповіла про себе все. Якимось чином говорила тільки вона. Про себе. А він говорив про неї, про Таїланд, про ананас із рисом і хрін зна про що ще. Але нічого про себе. Крім того, що він герой не її роману.
     А ще вони не говорили про завтрашній день. Здавалося, що його й не буде. Може, тому тепер, коли Кейт виявила, що його немає, вона навіть не здивувалася. Як і не здивувалася, коли прийшла в бар і побачила, що його столик порожній. Але їй не було коли про це думати. Вона встигала тільки писати.