Словенський поет, письменник, перекладач з німецької й іспанської та літературний критик Алеш Штеґер написав роман «Прощення» (Odpusti) у 2014 році. За цей літшедевр його охрестили словенським Борисом Віаном, а в дечому — трішки Булгаковим. Оглядачки Yakaboo вже мають про український переклад книжки (Видавництво Старого Лева, пер. Хороз Наталія, Климець Мар’яна) #ДвіДумки.
Оглядачки
Юлія Дутка: Коли бачу анотацію, яка викликає в мене запитання: «Що я в біса щойно прочитала?», то книжка – однозначний мастрід. Люблю химерну прозу з багатьма невідомими, яка під різний настрій розкривається по-різному, неоднозначну та заплутану. Бо це – таки справжня література високого польоту думки. Що могли шукати в Мариборі журналістка та колишній саєнтолог. І що за орки, ой, пардон, «Великий Орк»?
Віталіна Макарик: Я з азартом беруся за читацькі експерименти, тож якщо дивна анотація поєднується з не знайомим досі іменем автора, то для мене сигнал «Треба брати!». Зазвичай завдяки цьому відкриваю справжні скарби, про які й не дізналася б, якби не оцей-от азарт. Перше, що зачепило у «Прощенні», це згадка про саєнтологію – маю кількох знайомих, які її практикують (чи доречніше сказати, сповідують?), тому цікаво було подивитися на героя, який у ній розчарувався. І звісно, важко було проігнорувати цього фантасмагоричного рожевого спрута на обкладинці.
Пошук «Великого Орка»
Віта: Їх двоє – колишній саєнтолог Адам Білий і журналістка австрійського радіо Роза Портеро. І шукають вони тринадцятьох – людей, які складають «Великого Орка» – спільноту настільки таємну, що не кожен із її членів знає про всіх інших (ба більше – не кожен усвідомлює, що він входить до цього товариства). З допомогою гіпнозу, позиченого у саєнтологів приладу і загадкового драже вони допитують цих людей і прощають їм, відпускаючи не гріхи, а… душі. Бо, відповідно того, у що вірить Адам, кожна людина є вмістилищем душ, резервуаром для інформації, яку вони містять. І щоб отримати остаточний спокій, треба ці душі відпустити.
Ці фантасмагоричні пошуки приводять цю химерну парочку до найшанованіших людей Марибора – тих, які займаються політикою і бізнесом, культурою і релігією, тих, на яких, так би мовити, тримається це місто. Кожен із них відкриває співрозмовникам (а отже – читачам) секрети, на яких тримається темна сторона життя культурної столиці Європи. І стає зрозуміло – Великий Орк, цей м’язистий спрут, міцно обвив своїми щупальцями все місто і просто так не відпустить його.
Цей сюжет про Великого Орка, душі і все інше – звісно, абсолютно фантастичний, але чи не здався він тобі, Юлю, до певної міри правдоподібним?
Юля: Віто, та тут можна було провести паралелі з масонськими ложами та іншими таємними організаціями на зразок ілюмінатів, які всюди і ніде. Десь я вже бачила сюжет, де за схожою схемою викривають мережу інформаторів. Але чомусь не можу згадати, де. Мене так захопили ці пошуки, що незчулась, як дочитала – по дорозі на Книжковий Арсенал і назад. Як на мене, ідеальне читво для мандрівок, яке не потребує надмірної концентрації, бо текст плине легко. Хоча з іншого боку – до нього можна повертатись і відкривати по-новому.
Вони шукають, щоб розкрити та звільнити душі й місто від Великого Орка, який може задушити все живе своїми мацаками. Восьминіг, у якого немає мозку, але є фантастична можливість пролазити у будь-яку шпарку, тому від нього не сховатись. Але чи вдасться сховатись йому від тих, хто хоче покласти йому край. Ми всі бачили такого спрута, який нищить і висотує всі сили, який розбиває мрії й тримає в полоні.
Прогнила столиця культури
Юля: Я побувала на презентації цієї книжки на Книжковому Арсеналі, де Юрій Андрухович звернувся до автора зі словами, мовляв, той показує неймовірно корумповану Словенію, ми ж знаємо, що це – найуспішніша серед слов’янських країн. Як так? Там просто не може бути такого, як зображено. Автор у творі, а надто такому гротескному, не мусить триматись за реалістичність, а може роздувати образи до гігантських форм, ліпити щось фантастичне і водночас огидне. В якийсь момент у нього вийшла Україна. Ми просто всього не знаємо.
Відкати, дурнуваті проекти для своїх, щоб відмити гроші, і кожен учасник міцно зав’язаний на інших. Місто кругової поруки, яке тоне в лайні. Щось це мені нагадує… А вам? Лайно, до речі, не просто образно. Марибор у Штеґера має неабиякі проблеми з каналізацією.
В тексті багато натяків на чудові бізнес-ідеї для корупціонерів (сподіваюсь, у нас не візьмуть їх на озброєння, хоча інколи здається, що тут: що гірше, то краще).
Віто, тобі не захотілось відвідати Марибор, щоб переконатись, що Штеґер вигадав корупцію?
Віта: Ні, бо в романі Алеша Штеґера я впізнала чимало знайомих моментів – звісно, гротескно перебільшених і доведених до абсурду, та все ж. Цьому місту, що має амбіції культурної столиці Європи, добре знайома процедура підміни понять, а в його політичної і культурної еліти – чорний пояс із подвійних стандартів. «Нічого святого» – це про Марибор, де в церкві, яка збанкрутіла через ризиковану гру на фондовій біржі, відкривають стрип-клуб, де директорка цвинтаря принагідно здійснює промоцію ювелірних прикрас із прахом померлих, де в андеграундному центрі не тільки тусуються громадські активісти, а й працює підпільний свінгерський клуб для пенсіонерів, а до місцевого гастрономічного спеціалітету додають подрібнені автомобільні шини.
Активісти, які скеровують свою діяльність лише туди і тоді, де й коли це вигідно, громадські ініціативи, які втілюються лише в той спосіб, який принесе якнайбільше дивідендів наближеному колу осіб, ЗМІ, що зі «сторожових псів демократії» перетворилися на знаряддя помсти, і зрештою вся ця культура, присипана шаром попелу і лайна – це, даруйте заїжджену метафору, криве дзеркало багатьох великих і малих містечок, зокрема й українських.
«Кажуть, ніби культура зійшла на пси. Але в Мариборі це не так. Це доводять численні приклади і регулярні здобутки наших установ: Музею визволення Марибора, Мариборського національного театру, Мариборського похоронного бюро, Мариборської комунальної служби та інших», – хвалиться мер Марибора. Посміявшись над тим, як збіса влучно автор відтворив цей «логічний ряд», просто підставте замість Марибора назву вашого містечка – і, закладаюся, пригадаєте, що щось подібне могли чути і з вуст його міського голови.
«Прощення» – простити і відпустити
Віта: У мене є така категорія прочитаних книг «Не знаю, що це було, але було круто!», і «Прощення» однозначно до неї входить. Частина подій роману відбувається у театрі під час вистави за «Війною і миром» Толстого у такій, знаєте, надсучасній інтерпретації. Так от, і сам роман мені нагадує якусь мегамодерну постановку, де все перебільшено, доведено до абсурду, оздоблено спецефектами і шок-ефектом. Але за всім цим є сенс, і він – важливий, він чіпляє.
«Прощення» – це чорний гумор, помножений на жорстку сатиру. Це кров, бруд, піт і лайно. Це дикі монстри і потворні люди. Це гола і дуже незручна правда, яка погано пахне і яку хочеться заштовхати десь подалі, щоб не псувала своїм виглядом красиву картинку. Але справді круті тексти (як казав один мій викладач, «з ознакою геніальності») пишуться не для того, щоб забавити і зачарувати, а для того, щоб приголомшити і – можливо – трішки змінити. І, власне, «Прощення» – саме таке.
А тобі Юлю як, зайшов цей роман?
Юля: Мені навіть дуже зайшов, але, якби хто попросив мене отак от без зайвих слів розповісти, про що ж у романі, довелось би добряче подумати, щоб належно сформулювати думку. Бо «Прощення», здається, про все. Воно і про корумпованість системи, і про подвійні стандарти, водночас воно про вірність напарників і неймовірну винахідливість (в обох таборах). Можливо, комусь воно допоможе простити власні гріхи.
Мені завжди подобались багатошарові твори, в яких кожен може побачити щось своє. Тут все якось неоднозначно. Якщо детектив вперто веде нас до розкриття, то у «Прощенні» можна зачепитись за якусь сюжетну нитку і не відпускати до кінця. Так, про що «Прощення», дуже залежатиме від того, хто читає. Про нього не може бути двох схожих думок.
Пряма мова
«Тобі ж відомо, як у нас будують за кошти громади? Навантажать десь цеглу на машину, вона їде, а перед будинками політиків всюди вибоїни: гоп – вантажівочка підскакує, і цеглина падає на подвір’я одного, гоп – і наступна цеглина падає на подвір’я іншого, і так далі. Поки та машина до місця призначення доїде – вже порожня».
«– Конденсована кремація? – питає Білий.
– Ви не знаєте? – відповідає Магда Орнік, кидаючи на Білого звабливий погляд з-під вій. – Це особлива процедура, коли після кремації весь попіл або його частина спресовується у графічний камінець. Родичі найчастіше замовляють його у формі підвіски. Деякі клієнти вставляють камінець у каблучку або носять як брошку. Одне слово, надзвичайно естетична прикраса з каменю найбільш безпосередньо, матеріально пов’язує вас із небіжчиком.
– Тобто – люди носять своїх предків як оздобу?
– Саме так. Багато мешканок Марибора носять своїх батьків чи діда з бабою на шиї. Ще частіше замовники вибирають поєднання батьків та домашніх улюбленців. Останнім часом надзвичайно популярним трендом став так званий повний родинний спогад: невістки просять вставити в середину каблучки блаженної пам’яті свекруху, а тоді довкола неї розмістити інших членів родини. Маємо ювеліра, який спеціалізується на таких прикрасах. Кристали Сваровскі нині носять дівчатка, дорослі ж – предків».
«Ти ж знаєш, як функціонують мас-медіа. Ти щось розповідаєш журналісту, а він у подяку за отриману інформацію мстить замість тебе кому треба. Газети, телебачення, радіо, по суті, стали інструментами репресій. У цій країні все зайшло так далеко, що насправді засоби масової інформації виконують функцію суду. Той, кого в газеті в чомусь запідозрили, автоматично стає винним. Навіть якщо саме обвинувачення шите білими нитками».
«Час – ненаситна тварина, якій потрібні повторення».
Кому варто читати
Юля: Кожному, хто шанує химерну прозу та любить багатошарові сюжети, які можна сприймати по-різному.
Віта: Тим, хто любить незвичайну прозу сучасних «нерозкручених» авторів і гостру соціальну сатиру.
Кому не варто читати
Віта: Тим, хто надає перевагу реалізму або «чистим» жанрам.
Юля: Тим, хто хоче, щоб все було зрозуміло від першої до останньої сторінки.
Схожі книги
Юля: «Прощення» нагадало мені книжки Юркі Вайнонена «13 новел» та «Німий бог», а ще «Іменем батька» Балли.
Віта: Якщо вам подобається така дещо химерна, дещо фантасмагорична проза з реальним чи історичним підгрунтям – обов’язково зверніть увагу на «Астарот» Іво Брешана.
30 thoughts on “Місто, захоплене величезним спрутом: #ДвіДумки про «Прощення» Алеша Штеґера”