Захоплення, розчарування і «поверніть гроші»: 5 радикально різних відгуків про фільм «Дике поле»

У прокат вийшов довгоочікуваний фільм «Дике поле» — це екранізація роману Сергія Жадана «Ворошиловград».

Редакція блогу Yakaboo перечитала у Фейсбуці численні відгуки людей, що вже переглянули цей фільм, та вибрала з них 5 найяскравіших. Хтось від «Дикого поля» в абсолютному захваті, а хтось вимагає повернути гроші. Проте головне, що байдужим не залишився ніхто.

Вчора, звичайно, пішли на «Дике Поле». Благо, вже в ніч перед днем прем’єри в анонсах з’явилось чотири сеанси на всі три кінотеатри в місті.

Напевно, як багато хто, я був вдячний за екранізацію ще до прем’єри. Зрештою, така ситуація, що вдячний просто за то, що Україна робить кіно. А тут ще й за “романом десятиліття”. Ну та і в інфополі незле нагнітали. В моєму, принаймні. От почали знімати, от вже знімають і т. д.

До слова, перед фільмами показали чимало трейлерів саме українського кіно. Комедій. За американськими жанровими лекалами. Але хай будуть, чо. Усі шість українських трейлерів (ми ще позавчора на «Рапсодію» ходили) стали сюрпризом. І навряд я би знав про існування сих стрічок, якби не побачив трейлери. Це нормально. Якщо цікавишся – знаєш.

У залі нас було до двох десятків. Половина – друзі та знайомі. Що ж… це Черкаси. Цікаво, що роман Жадана ніхто з них не читав. Так собі факт.

Та менше з тим…

“Телефони існують, аби повідомляти ними різні неприємності”…

І от… Я дуже полюбляю зануритись у книгу, чи кіно. Думаю, ви знаєте, як це, і не треба пояснювати. І дуже добре, що такі книги і таке кіно є.

Але кіно, як мистецтво синкретичне, де аудіовізуал тобі творять замість твоєї уяви, при тому ще й авторитарно інтерпретуючи сценарій, зрозуміло, що мистецтво складне. Позаяк, читаючи книгу, (той же «Ворошиловград») інтонації, інтер’єри, краєвиди, образи витворюєш сам, без посередників. Тільки ти і автор. І я зараз не про традиційне “книга чи кіно”. Зовсім ні. А саме про складність відтворення дійсності.

А тут і жанр вимагав відтворити її так, аби вона не напрягала, не заважала отому бажаному зануренню. І у випадку з українським кіно це ще складніше. Бо, відтворюючи нам нашу реальність, нас важко надурити. Ми знаємо, які дороги у нас, знаємо, які гопники, рішали, ми бачили ті інтер’єри, ті типажі.

Це дуже складно. У випадку з якимсь зарубіжним фільмом реалії нам менш знайомі і ми про них менше думаємо, просто беручи на віру, як є. А тут треба добряче постаратись як режисеру, в першу чергу, так і оператору, художникові-постановнику і тим більше акторам. Аби зовсім нівелювати відчуття, що це “постановка”. Аби змусити повірити. Чи хоча би не думати про то.

Однак, при перегляді «Дикого поля» частенько здіймаються брови від неприродності, награності. На жаль, дається в знаки відсутність досвіду, а відтак і майстерності у нашому кінематографі. Відсутність і доброї акторської школи.

Банально видно і відчутно, як актори грають. Ясно, що всі вони бачили своїх персонажів. Але самі їх відтворити без задирок просто не можуть. Поведінка, міміка, інтонації видають акторів. Чомусь у тому ж британському кіно (якщо дивитися без дубляжу) не соромляться і навіть грають кепську дикцію.

Оператор дещо зловживає банальними затертими кадрами і фокусами, котрих навіть любителі намагаються уникати, називаючи це всьо з ухмилкою “додати художності”. Оті неприродні крупні плани, тіні, світлові акценти, композиція кадру. Се теж вбиває бажаний реалізм, як і зайве перенасичені інтер’єри та “тупуваті” масовки.

Ще про музику, бо для мене то важливо. От втулили Даху-Браху… Кілька секунд. Але дуже недоречно. Так, вочевидь, просто мало бути. Позаяк завше коли говорять про українську музику, то і їх згадують якось типу “не кажучи вже про Даху-Браху і Дах-доттерс”. От і тут згадали. Щоб було. Почути “На заре” Альянсу було також доволі несподівано, але куди органічніше по кадру.

Такі враження, якщо дуже нашвидкоруч і про погане )

Та разом із тим, в цілому, фільм сподобався. Звичайно, частину пирога оцього “сподобався”, як у випадку з будь-яким українським фільмом, займає “бо є”. Частину, бо роман Жадана. А оце все… то мабуть скоріше мої власні сподівання, які десь не виправдались.

Хоча… Мої сподівання максимум – це витіснення Балабанова з його “братами”, Буслова з “бумерами”, які отакою своєю естетикою справжності просто еталонні. А за значенням… Ну що вам про то говорити, ви ж знаєте. Вони на десятиліття, вкупі з Бригадою, на всьому постсовку забетонували еталон “пацансько-бандитського дискурсу”. Фразами звідтам досі говорять на вулицях. І оцей спільний сектор (як би хто не сперечався) із пласту низової культури було б чудово наповнювати чимось своїм.

Добре, що наш кінематограф вчиться і вчиться на практиці.

п. н. “Фермер”, котрий от праворуч у кадрі, зіграв свою епізодичну роль найкраще, як на мене.

Подивіться.

У фільмі «Дике Поле» головний герой Гєра видався мені відвертим слабаком. Він цього, в принципі, не приховує, а йому, в принципі, не стомлюються про це зайвий раз нагадати: “патаму шо ти слабак, Гєра!”.

Знаєте, чому він – слабак? Елементарно. Тому що він, бляха, не знає, що йому треба. Чи він хоче мати цю кляту заправку, чи продати її під три чорти, чи він хоче захищати своїх, чи краще втекти і бути шанованим експертом з демократії, щоб без цього “шпана на шпану”, чи він хоче бухгалтерку Олю, чи все-таки спокуситься на доступність малолітньої “скромної дівчинки”, з якою зможе перейти “чєрту”.

“Коча, що робить?”, – питає Гєра у свого друга. Той знизує плечима.

Гєра – слабак, бо багато сумнівається, і ці сумніви “зжирають” його зсередини. Тому фільм «Дике поле» – це не тільки (хоч про це також) про те, що треба захищати своє, що треба боротися, що своїх кидати не можна – “не кашерна” і блаблабла.

Цей фільм про наш страх перед невідомим, про наше тупе і безлике «боягузтво», про те, що ми, кур*а, повинні навчитися робити вибір, яким би він болісним не був, згодом не боятися його відстоювати, інколи навіть помилятися, але обов’язково брати на себе відповідальність. Чому? Елементарно. Бо це – наш вибір. Він – і не правильний, і не неправильний; це вибір, який принесе досвід. А досвід принесе знання, і далі ви уже самі будете рішати, що з цим всім робити і як розгрібати.

А сумніви? Сумніви – це можливість всякій “неправедній душі тримати вас за яйця”.

Ну!? Шо ти рішив, Гєра?

P.S. Так, цей фільм може взагалі не зайти у глибини вашої надзвичайно глибокої душі – там багато такої добірної простоти, розкладеної “по понятіях” і сатири – ви можете навіть плюватися при виході, але, по-моєму, цей фільм – дуже жизнєнна жизнь і потрібний, бодай, для того, щоб знати, що було так, і розуміти, чому все так зараз. Тобто, це про нас з вами. Ага. Тому йдіть завтра у кіно.

Так шо ти рішив, Гєра?

Фільм Дике Поле, як на мене, розкрив Донбас найглибше і найповніше з усіх фільмів, знятих за цей рік.

І водночас, попри явну регіональну прив’язку, ця картина аж ніяк не про Донбас. Я б сказала, про нас усіх, такий собі збірний образ. Про вибір і про “захищати своє”. Про вміння не боятися попри усю, здавалося б, безглуздість і безнадійність.

“Смачна” операторська робота, музичний супровід, жива і природня лексика (нарешті герої спілкуються не як філологи на захисті дисертацій, тішать оці постійні переходи з мови на мову, або вкраплення однієї мови в іншу), акторський склад, доречний сюр і гротеск (сцена з похороном дещо перегукується, імхо, зі сценою весілля з “Донбасу”). Фільм живий і справжній, із тих, що довго “перетравлюєш” і носиш його в думках. І так, хочеться сходити вдруге.

Ідіть, хто ще не був, і підтримуйте наше кіно і наш Донбас!

«Дике поле» – страшенно нудне кіно про ніякого героя. Якщо з акторами і краєвидами все ок, то з сюжетом все погано. Типу головний герой, який тільки пиячить і нехоче кохається. Має захистити заправку, але нічого для цього не робить, і для чого, якщо невідомо звідки з’явиться Отче зі своєю сектою. Потім так само з’являться фермери-байкери, інфернальний олігарх у поїзді, контрабандисти під Кустурицю. Все це мигкотить без якоїсь логіки, а на питання “Чого так?” є універсальна відповідь: “Ну це ж Донбас”.

Уособленням нелогічності є типу постільна сцена героя і бухгалтерки (Руслана Хазіпова з лякаючою достовірністю зобразила провінційну хабалку). Вони типу потрапили під дощ на мопеді, приїхали на якусь базу відпочинку і далі… Далі вони лежать в трусах, трохи на відстані один від одного, без ковдри, балакають, а потім починають обійматися. Тобто люди намокли, роздяглися до трусів, прилягли, хоч чимось вкриватися не стали, поговорили, а потім вирішили таки переспати. Гм.

Яскрава деталь: якщо на «Екстазі» ми з коханою випили третину фляжки і потім про неї просто забули, то на «Дикому полі» ми випили фляжку за перші двадцять хвилин, а потім чекали, коли ж ця нудота закінчиться. Інколи це було нестерпно нудно. Нарешті герой Горбунова плюнув вогнем, пішли титри, і це був найкращий момент фільму. Жах, розчарування і поверніть гроші.

Про «Дике поле» думав написати так:

це коли тобі 15 і ти береш самопал та йдеш з пацанами в кар’єр стріляти по порожніх пляшках, але дійшовши до місця гри, розумієш, що тобі вже тридцять, і друзі виросли, знайомі стали старими, когось вже немає в живих, і треба робити вибір, але ти не хочеш, адже є багато “але”, і гра ця не зовсім гра, і ти інший, і дорога додому теж.

І справа навіть не в тому, що «Дике поле» — це екранізація роману Жадана, справа в тому, що пропонує режисер, а його пропозиція унікальна і за формою, і за суттю.

Очевидно одне: ця історія універсальна, це те дике поле, в якому рано чи пізно опиниться кожен і найпростіший шлях буде віддати, але чи захочемо ми віддавати?

«Дике поле» – притча про вибір і його ціну, а як відомо, у кожного вони свої: вибір і ціна.

“Дорога додому – це дорога в один кінець”.

«Дике Поле» якраз про цю дорогу.

(Visited 286 times, 2 visits today)
Yakaboo
Yakaboo
Найбільша online-книгарня України. Любимо книжки понад усе:)