Підлітки премії «Навиворіт» — про книжки з короткого списку

Нещодавно премія «Навиворіт» оголосила короткі списки у таких номінаціях: «Найкраща українська підліткова книжка року», «Найкраща перекладна підліткова книжка року», «Найкращий дизайн підліткової книжки» та вперше цього року оцінювали «Найкращу книгу фантастики для підлітків». Члени журі підготували відгуки на книжки, які увійшли до коротких списків.

Нагадаємо, Навиворіт» заснували у 2018 році підлітки, учасники письменницької студії «Майстерня історій». Вони обирають найкращі художні книжки, видані українськими видавцями, оцінюючи їх за такими критеріями, як актуальність; динамічність сюжету; якість побудови світу; баланс між екшном та інформативною частиною; персонажі та ін., а також відзначають, чи присутні в тексті прояви дискримінації, які не виправдані сюжетом.

КНИГИ УКРАЇНСЬКИХ АВТОРІВ

Софія Коптюх

1907 рік. В одному з київських театрів стається сутичка. Поважний австрійський пан привселюдно звинувачує хлопчика-посильного в крадіжці. Без тіні страху підліток відкидає звинувачення, ще не підозрюючи, що це перший екзамен, перепустка в нове життя. Адже під зеленим картузом літній австрієць гер Фрідріх розгледів не лише перевдягнене дівчисько, а й потенційну вихованку для свого сирітського притулку — таємної школи «Артеміда», де готують професійних шпигунок.

В порівнянні з іншими книгами короткого списку, в мене багато думок про «Шпигунок». А це означає, що якось, добре чи погано, але книга мене таки зачепила. Дивно, це така насправді простенька, наївна історія з категорії «прочитала і забула». Але я про неї роздумувала ще довго після її закінчення, навіть сфотографувала деякі сторінки.

Думки у мене змішані. По-перше, говорячи про фабулу книги, слід говорити не «сюжет» а «сюжети», бо тут чотири окремих місії й арки персонажів, які потім зливаються в одне ціле. Вони мене розважили. Інколи я не розуміла, що саме є метою героїнь і для чого вони тут, але просто спостерігати за цим було весело. Динаміка між персонажами чудова, а суспільство раннього двадцятого століття створює плодючий ґрунт для цікавих конфліктів. Атмосфера історичного минулого у книзі прекрасна і свіжа.

Ще один плюс — це меседж, чи хоча би спроба його донести. Книга про сильних, різноманітних дівчат. Багато сюжетних ліній пов’язані з конфліктом між дівчатами та патріархальним світом, в якому вони живуть. Також приємно нарешті читати про героїнь з культур, які не обмежуються українською.

Але час від часу теми в книзі страждають від поверхневості. Такий огляд проблеми сексизму та емансипації підійшов би для середньої школи, але не для підлітків. Нам потрібно щось глибше, ніж просто «дівчата можуть бути сильними». І авторка, здається, це розуміє, але чомусь боїться заходити на цю територію далі. Підходить близько, але не заходить.

Над діалогами та стилем написання можна було б ще попрацювати. Є момент, коли один персонаж каже: «Ми в Галичині. Ці землі зараз належать Австрійській імперії». Це говорить етнічний німець. Він що, знає, що колись вони належатимуть комусь іншому? Це як зараз сказати: «Ми в Галичині. Ці землі зараз належать Україні».

Авторка постійно називає героїнь за кольором волосся чи походженням: «білявка», «американка», «грекиня». Це тільки збиває читача з пантелику. До речі, Амелі, дівчину японського походження, постійно називають «азіяткою», акцентуючи увагу на її «ляльковому обличчі» та формі очей. Так, ми розуміємо, вона з Азії, не треба про це нам постійно нагадувати. Бо авторка не називає інших персонажок «білою», «європейкою», не описує в деталях їхні очі.

Часом складається враження, що авторка не знає, про що пише. Для мене це особливо відчутно було в сюжеті про католицький інтернат в Японії. Наприклад, за сюжетом дівчинка йде на сповідь у п’ять років. У сюжеті про Америку дівчину хочуть видати заміж за «дворянина». Нагадую, що говоримо ми про початок двадцятого століття в Америці.

Одним з найважливіших моментів у книзі для мене був мультикультуралізм. У сучукрліті домінують історії для і про українців. Як я раніше сказала, мені було важливо і приємно почитати про людей з інших культур. Але, на жаль, в останній третині книги сюжет все одно зводиться до історії українки. Авторка просто залишає арки інших персонажів. Для цієї історії «іноземці» є менш важливими, ніж українка. Бо саме її арка займає найбільше часу та слугує кульмінацією книги. Саме українка є найголовнішою у всьому цьому різноманітті.

Попри всі недоліки, книга є однією з небагатьох в українській літературі, яка насправді пропонує читачу щось цінне. Хоча б через те, що її серце в правильному місці. Хоча б через те, що вона про сильних жінок. Хоча б через те, що вона наповнена інтригою і пригодами.

Увага! У книзі присутні:

Насильство, сексуальні домагання, педофілія (лише обговорена), гомофобія (challenged), расизм (в більшості випадків challenged), сексизм (в більшості випадків challenged).

Катерина Кіщинська

Ця книга перевернула моє життя догори дриґом. Бо видавництво «Ранок» надіслало журі премії скалічений екземпляр, у якому книжковий блок приклеєно догори дриґом до обкладинки. Вочевидь, стрічка-закладка, пришита знизу, має перемогти закони гравітації.

Сама історія у формі внутрішнього монологу підлітки Аріни з самого початку кидає тебе в середину конфлікту. Знайомить з персонажами через їхні звички та деталі в зовнішності та характері. Авторка задає інтригу. На жаль, довго інтрига не тримається, бо доволі просто здогадатися до чого веде ця історія.

Події сюжету «Не кажи нікому» не дивують, більшість персонажів особливо другорядних, діють за чіткими схемами та є надто знайомими, занадто розгаданими, щоб зацікавити. Виняток і ще величезний неоновий яскравий знак прогресу в українському тінліті — це головна активна(!) персонажка, яка має власну волю і бажання, які вона висловлює, і життя якої не обертається навколо коханого хлопця. Революція на наших очах. Аріна має потенціал для центру драматичної історії, який брутально вбито перетворенням її тонкого і багатошарового конфлікту з мамою на стосунки бунтівного підлітка, який все не так зрозумів, і прекрасної дорослої: ідеальна суміш перфекціонізму з трагічною backstory і безкорисливою материнською любов’ю. У той момент, коли Аріна дізнається більше про маму і перестає її ненавидіти, я — починаю. Чудову сцену з підслуханим (майже) Аріною нервовим зривом мами перекрив фінальний діалог. Завершення конфлікту виглядає як замаскований монолог авторки на тему дорослішання та сексуальної освіти.

Тема сексуального насилля вибухнула скрізь, і наш лонгліст теж зачепило уламками. Але, якщо у «Говори» Лорі Андерсон (видавництво Vivat, 2019) проблеми зґвалтування, влади та ПТСР намертво приварили до художніх елементів історії, і в центрі книги — почуття і досвід персонажки-підлітка, то в «Не кажи нікому», а також в іншій українській книзі 2019 року «Одного дня вона розкаже» Марти Гулей (ВЦ «Академія»), кульмінацією стає розмова підлітка з мамою, її далекий відфільтрований дорослий досвід. І фінал цих книжок кричить читачу: «Ось мораль цієї байки». Виникає відчуття, що українські авторки набагато більше зацікавленні у дорослих персонажках, ніжних матерях, яких не так зрозуміли. Назви всіх трьох книжок натякають на мовчання і тиск. Українські книжки називають ці почуття, «Говори» передає за допомогою художніх засобів і образів.

Але в «Не кажи нікому» гарна оповідачка, не без гріха і не без збоїв, коли вона починає говорити прямо до нас та сипати риторичними запитаннями, але мова виглядає правдивою і натуральною. Текст, що відтворює мобільні повідомлення, відповідає характеру персонажів, тут навіть матюкаються. Проблема з матюками в тому, що більшість з них зацензурені видавництвом, на сторінках книги це має такий вигляд так, наче хтось розписував на них ручку. І через ці замальовані матюки книга про 14-річних, що матюкаються, має рейтинг 16+. На початку книжки редакція застерігає чутливих читачів від страшної вульгарної лексики та закликає відкласти книжку до кращих часів, коли непристойні слова не будуть так колоти очі. Повідомляють про матюки, а не про сцени харасменту, сексуального насилля та абьюзу в сім’ї, які справді можуть бути тригерами.

#дозвольтетінлітуматюкатися. Отак: БЛ*ХА.

P.S. Не пояснюйте підліткам в примітках до не перекладного тексту слово «випилитися». Це принизливо для обох сторін.

Юлія Мурашова

Це історія, в якій можна загубитися — із яскравим, детально описаним світом і магічною школою. Вона наповнена пригодами та підлітковою заплутаністю емоцій, ситуацій і стосунків. Із нею наче повертаєшся у той стан, коли у 12 років прочитувала серію книжок за два-три дні.

Меланхолійно-тривожні стани головної героїні, навантаженої навчанням, знайомі всім. Жіночі персонажі не залежать від обставин, мають волю, характери, мотивацію. Проте чи то від засилля загальних місць, чи від хаотичного подання деталей про світ і його начиння, після прочитання залишається відчуття, що тебе десь обдурили. Калейдоскоп персонажів із причепами псевдонімів і без жодної гарантії, що до кінця трилогії ти всіх запам’ятаєш, адже крім волосся і кольору очей, які транслюють всі їхні емоції, інших характеристик персонажі майже не мають.

Концепт світу цікавий, проте більше уваги було приділено любовним трикутникам і сценам, які нічого не додають ані сюжету, ані персонажам; підіймається багато питань, на які читач не отримує відповідей. Історія задає вектори для розкриття світу, його правил, персонажів та мотивацій, а потім ігнорує їх. З іншого боку, постійно вигулькують мікроконфлікти, щось постійно трапляється, тому деякими епізодами легко захопитися, якщо не перейматися їхнім значенням у цій дійсно масивній історії. Цей світ врятує не магія, а хороший редактор. Якщо авторка вирішить продовжити серію і відповість на всі відкриті питання — буде справедливо, бо створений нею світ на це заслуговує.

ПЕРЕКЛАДИ

Катерина Кіщинська

Напевно, слід почати писати про цю книгу з фраз: «Важливість цієї гостросоціальної книжки в еру руху #me too» або «Основа для складної розмови з вашим чадом». Але не будемо так робити. Бо якщо вже персонажка історії розвивається, знаходить щось своє і вчиться не прогинатися під цей twisted sick world, то і нікому з нас не слід. Хоча перші дві сторінки книжки прикидаються стандартним підлітковим американським романом про школярку-аутсайдерку, вже на третій сторінці з’являється надія — разом з діалогами, оформленими, у вигляді п’єси, і практичним списком «Топ-10 брехні, яку вам кладуть у вуха в старшій школі».

Головна персонажка Мелінда сипле сарказмом не гірше за Гаррі Поттера і чуттєвими метафоричними деталями не гірше за Чарлі Стівена Чбоцкі, але вона прекрасно парадоксальна і незабутня у своїх непевних сірих буднях і складних емоціях. Усі її мовчазні конфлікти (все своє ношу з собою) на різних рівнях і в різних стосунках взаємопов’язані за допомогою логіки світу, персонажів і розуміння авторкою матчастини. Медальку «Голосу» Лорі Андерсон можна вручити вже за те, що вона розкриває героїв і конфлікти через інші, начебто віддалені речі, грає з ритмом прози(!) і формою, використовує різної довжини речення, щоб підкреслити настрій героїні, оформлює діалоги у вигляді п’єси та списків. Ще й, як впевнена чарівниця, керує настроєм історії, нагнітає, душить і прив’язує до Мелінди. Так що, якби боляче від того не було, доведеться чекати до кінця історії, поки відпустить.

Дуже шкода, що в PR-відділі видавництва Vivat (на них падає підозра) вирішили розмістити на обкладинці хештеги #metoo і #янебоюсясказати, а слово авторки — на початку книжки, бо це провокує сформувати думку про історію ще до того, як її прочитаєш.

Останнім часом деякі інтернет-сноби нарікають, що підлітки занадто захоплюються мотиваційними книжками, а інші кажуть, що ми занадто любимо тортури, драму й angst. «Говори» сподобається обом категоріям. Хай живуть книжечки про травму!

Іван Мілов

Буденність зі своїм оточенням рано чи пізно розчаровує кожного з нас. Сіра шкільна методика призначена для того, щоб формувати учнів за стандартним зразком та бачити їх маленькими солдатиками, які нічим не відрізняються один від одного. Тих, хто не хоче підкорятися, карають. «Дім в якому…» дає підліткам шанс для спротиву і боротьби, він показує альтернативний погляд на їхню реальність.

У Домі імена не мають значення, лише прізвиська, які дають одне одному його жителі. Першим провідником читача у світ Дому стає Куряка, у якого з’являється можливість змінити свою зграю на іншу, де, можливо, він нарешті знайде своє місце. Згодом стає зрозуміло, що всіх персонажів лякає невідомість, яка чекає на них поза межами Дому після випуску. Книга розкриває свої карти поступово, що ще більше занурює нас у таємничу історію.

Дім має наче ще один вимір — Виворіт, що створює подвійний розвиток сюжету. Виворіт можна сприймати і як потужний містичний аспект історії, і як метафоричне відображення уявного світу, у який занурюється підліток й абстрагується від реальності.

У книзі багато флешбеків, які розказують нам історії про персонажів і про попередній випуск, а самі історії розповідають по черзі головні герої, через що інтрига наростає разом із містичною атмосферою.

Персонажі ретельно прописані й унікальні, мають неповторну ідентичність та у численних конфліктах розкривають себе з різних сторін, і читач починає асоціювати себе з кожним із них, що ще більше підкріплює його довіру до історії.

Катерина Кіщинська про переклад:

На презентації «Дому, в якому…» на минулорічному Форумі Маріанна Кіяновська сказала, що взялася за переклад книжки заради української мови. Перекладаючи, вона хотіла винайти нову українську мову, щоб сказати модно, дати update старенькій солов’їній. І їй це вдалося. Українська Кіяновської красива, образна, з запозиченнями й воскресінням слів, прекрасна і недоречна для «Дому, в якому…». У Петросян оповідачі говорять буденною російською, переважно це підлітки, і кожен з них має власний ритм і спосіб оповіді, але вони далекі від нововведень перекладачки. Там, де в оригіналі написано официантка, українським відповідником виявляється кельнерка. Німецьке історично забарвлене «кельнерка» в тексті, який в оригіналі з усіх сил намагається триматися поза якимось конкретним місцем та часом. Такі важливі імена-образи втрачають свої сенси через заміну неологізмами, як от коли Курильщик і Стервятник стають Курякою та Стервожером (останнє, наприклад, — неологізм, запозичений у Д. Павличка). Так виходить не український переклад, а скоріше варіація на «Дім, в якому…». Принаймні рідна мова врятована. Ну, а оригінал поки доступний більшості для читання.

Юлія Мурашова

Непевний і далекий монолог литовських 90-х. Книга десятків ситуацій і одного хитрого конфлікту, який мені викрився десь за місяць-два після прочитання. Це історія із жвавою мовою, емоційна і відверта. Через текст спершу важко продратися: натренований літературами шкільної програми мозок шукає заспів-зав’язку-кульмінацію-розв’язку і далі за списком. Сучасна українська драматургиня Лєна Лягушонкова у п’єсі «Мать Горького» написала: «А конфликта не будет!». Щойно це збагнеш, читати значно легше.

Це не просто історія, набита ситуаціями, близькими підлітку, це шматочок життя. Не наважусь називати її автобіографією, проте помітно, що життя та досвіди автора зіграли свою роль.

Тут немає повчань і програмних моментів, які маскують себе під косий, дірявий сюжет, тому можна і рефлексувати, і просто гортати далі без зайвих думок. Можна замислитися хіба що про ієрархію курточок та епопею пошуку клітора.

Юлія Мурашова

Сідайте, суд розпочато. Судимо книгу по обкладинці. Злочин перший: анотація. Виділяти жирним важливі слова виглядає досить ліниво, і анотація представляє текст значно менш яскравим і емоційно провокуючим, ніж він є насправді. Чи нам дійсно потрібні риторичні запитання?

Злочин другий: слова, написані на стіні шкільної вбиральні — два солодкомовних рядки: «Ісус любить тебе», і нижче — «Не будь голубим». Нас, як читачів, обікрали, адже форзаци зображають плитку стін вбиральні, на яких мають бути ці слова, натомість ми отримали написані на них ініціали двох персонажів, а цього в історії немає. До того ж, позначка 18+ на обкладинці вже стоїть, ситуація безпрограшна.

Злочин третій, який насправді злочином не є. З обкладинки на нас хоче виблискувати наліпка (надруківка?) «Незабаром екранізація». Гадаю, вона читачам не знадобиться, адже авторка змальовує захопливу, детальну картину. Адам не хоче розмовляти із терапевтом, тому ми підглядаємо у їхнє напів-листування, в особливо беземоційно-емоційний монолог. Короткі однорядкові нотатки психолога на початку кожного розділу дають нам додаткову точку зору на події. Формат щоденника зовсім не новий, проте він доречний для цієї історії. Єдиним недоліком такого формату є зім’ятий фінал.

Загалом історія захоплива і для української аудиторії нова — на українському ринку не багато підліткових книг, які зображують персонажа із шизофренією, до того ж як особистість, а не негативно забарвлений стереотип. У цій історії комплексні персонажі, яким віриш і співчуваєш. Якщо не читати післямову, яка є уособленням жирного шрифту, то книжка гідна. Ісус любить тебе.

ДИЗАЙН

Катерина Андрійчук

Якщо судити книгу за обкладинкою, то цю хочеться прочитати.

Мінімалістичний дизайн. Кольори на обкладинці не перевантажують сприйняття, деталі та вибіркове лакування створюють акценти та доповнюють загальну картину, а глибокий колір форзаців гіпнотизує. Погляд блукає зеленою ниткою на лицьовому боці обкладинки і переходить на зворотній бік, де ілюстрація має продовження.

У книзі все зроблено для комфорту читання. Великий шрифт та міжрядковий простір — бо книга розрахована на молодших підлітків, широкі поля, щоб книгу було зручно тримати. Усередині достатньо простору, текст не тисне на тебе. Книга компактна, її зручно брати із собою.

Іван Мілов

Книга є взірцем книжкового дизайну. Кольорова гама на обкладинці ідеально підкреслює войовничу атмосферу історії та є прелюдією до майбутнього сюжету. Дизайнер гармонійно розмістив малюнки на сторінках. Перед читанням нас зустрічає зображення гербу земель, де відбувається основна дія, що одразу налаштовує читача на сприйняття історії. Шрифт назв розділів і змісту імітує рукописний, він ідеально поєднується з графічними чорно-білими малюнками та надає книзі особливої атмосферності. На жаль, дизайн книги не є українським.

Софія Коптюх

Коли я побачила «Хроніки південного» вперше, то відразу впали в око кольори. Меланхолійний фіолетовий та тривожний рожевий більше нагадують кольорову гаму обкладинки космічної опери, ніж більдунґсроману, але під настрій дійсно підходить. У книзі є якийсь холод, якась злість, і кольори гармонійно поєднуються, створюючи таку собі цукерку для очей.

Шрифт на обкладинці легко читається, а потреби в складному леттерингу тут і нема. Він теж прекрасно підходить під тон та атмосферу історії.

З опису на обкладинці мало зрозуміло, яка книга. «Щира й дотепна розповідь про головного героя» — а ми думали, що про сайдкіка. «І тепер буде близьким підліткам-читачам». Все дуже розмито: базворд на базворді. Хоча це, звісно, не вина дизайнера.

В цілому книга оформлена мінімалістично, що виглядає насправді ефектно. Найбільшим плюсом однозначно є обкладинка. Вона прекрасна. І саме через неї книгу так приємно тримати в руках.

ФАНТАСТИКА

Катерина Кіщинська

Фільм «Північне сяйво» (2007) кращий за книгу. Але якби по «Чарівній дикунці», приквелу до «Північного сяйва», зняли фільм, він був би гірший, ніж книга. Бо до цієї книги Пулман виписався і подарував своєму чарівному темному світові й персонажам належну якісну мову.

Світ Темних матерій добре знайомий, теплий, затишний для читача з усіма своїми деймонами, дітьми, університетськими професорами і локаціями альтернативної Британії. А от до своїх персонажів Пулман не такий ніжний. Його діти і вчені-шпигуни постійно перебувають в центрі якоїсь таємної змови або природної катастрофи, з тіней на них вискакують вбивці, і будь-якої миті може статися улюблена в української аудиторії Зрада. І Мальком, який дружить з монашками по той бік річки, і Еліс, що працює в таверні, доволі далекі від сучасності, але вони настільки правдоподібні, що здається, Пулман зібрав їхні характери з когось зі своїх знайомих. Але якщо вже він зміг прописати 6-місячну Ліну цікавим (майже) самостійним персонажем, то немає що йому закинути. Не сумніватися ж у письменнику, який зробив немовля класною персонажкою. Все це і контраст між страшними подіями в історії та теплими ностальгічними відчуттями від неї чимось нагадує книжки Лемоні Снікета. Хоча, на відміну від Снікетівських, в цій книжці дорослі більш серйозні і компетентні.

Щодо фантастичного аспекту книжки, то деймони людей ніколи не забуваються і завжди грають якусь важливу роль в образі головних персонажів. А світ, створений Пулманом, поєднує в собі відьом, магічно-науковий алетиометр і, звичайно, приховану маніпуляцію релігійних фанатиків школярами, аби залучити їх до репресій інакодумців. Тобто все, що потрібно підлітковій фантастичній книжці. Якщо це не переконує вас прочитати книжку, каное 11-річного Малькома називається «Чарівна дикунка».

Катерина Андрійчук

Книгу «Ніж, якого не відпустиш» дійсно складно відпустити. Вона динамічна, сповнена переживань і Шуму. Це історія про світ, в якому кожен може чути думки інших. Вони сплутані, хаотичні, іноді неправдиві, і всі стікаються в один потік — Шум.

Оповідач, майже-чоловік Тодд Г’юїтт, тікає зі свого містечка. Він і сам не розуміє, навіщо, але йому кажуть, що там залишатися не можна. А потім він вперше в житті зустрічає тишу. Маленький шматочок тиші у його світі, де Шум існує постійно. Він не розуміє, що відбувається, він хоче безпеки та ясності. Але протягом усієї книги він змушений тікати разом з людиною, яку майже не знає. Тодд починає розуміти, що не все, що йому казали до цього, — правда. Не все, що є в Шумі, — правда. Усі його відчуття гострі, справжні та відверті. Протягом усієї книги він бореться з ними — страхом, непевністю, болем утрати та ненавистю до всього світу. Ця гострота робить книгу дійсно підлітковою.

Діалогам приділяється багато уваги, вони реалістичні. Навіть собака, що розмовляє реченнями з одного слова, що дійсно схожі на гавкіт, робить це так, що стає повноцінним персонажем.

Тема вбивства трохи перегукується із серіалом «‎Кінець ї***ого світу». Але там почуттям людини, що вбила, приділяється більше уваги. Також головні герої у серіалі більш рівнозначні, їм обом приділяється однаково уваги. Тут же існує певний дисбаланс, і в якийсь момент Тодда стає забагато.

У кінці книга дуже розчаровує. Складається враження, що автору необхідно було якось змусити читача прочитати наступні частини, тому він залишив кінцівку обірваною. Персонажі втрачають свою індивідуальність, і історія перетворюється на звичайнісінький голлівудський блокбастер.

Юлія Мурашова про переклад

Фундаментальною проблемою цього тексту є переклад. На початку книги редакція українського видання перепрошує за помилки у тексті — таку ж передмову знаходимо і в російському виданні, а в оригіналі нічого подібного немає. Це звернення до читача аргументоване тим, що помилки у мові персонажа є і в оригіналі, тому що головний герой не має адекватної освіти. Проте жодної системи у «помилках» української версії немає (хіба що стабільне «шо»), на відміну від оригіналу.

Патрік Несс поділився із The Guardian (стаття And the winner is…, вересень 2008), що хотів, щоб у цьому вестерні ближнього майбутнього мова звучала «іншою». Зміни мови є систематичними та логічними — фантастичне припущення впливає на світ, і тому певні слова пишуться фонематично, для деяких значень підібрані нові вирази, від слова «між» (between -> twixt) майже нічого не залишилося, а в українському перекладі цьому не приділено уваги. Через це герой української версії може неправильно вживати одне слово у кілька різних способів протягом тексту, чого немає в оригіналі. Неосвіченість головного героя має значення лише за сюжетом, важливим елементом якого є щоденник його матері, який він не може прочитати.

Переклад скеровує читача в протилежному напрямку — стиль оригіналу динамічний і напружений, саме тому автор пропускає коми, сцени бійок описані кількома словами у рядку, після чого обриваються тире і продовжуються з нового рядка — все працює на динаміку. У перекладі тире у напружених епізодах замінили на трикрапку, що заглушує напругу. Через передмову, яка пропонує читачеві хибне припущення про причини такого стилю та недбале ставлення до перекладу, читачі української версії отримують інший текст; атмосфери перекладу та оригіналу різняться.

Іван Мілов

Коли дізнаєшся, що всі персонажі книги є темношкірими (авторка Томі Адеємі має нігерійське походження та надихалася міфологією, культурою та релігією Західної Африки), перш за все згадуєш про співчуття через злиденні умови існування та багато століть колоніального приниження. Книга «Діти кістки й крові», написана у жанрі фентезі, представляє інший варіант світу.

Найбільше уваги в історії приділено конфлікту персонажки та вороже налаштованої до неї влади в Ор’їші. Суспільство Ор’їші — батьківщини персонажки, поділене на клани. Кожний клан раніше керував природною стихією, природним явищем або міг спілкуватися з духами предків. Маги кланів товаришували один з одним, життя у Ор’їші процвітало та вирувало. Але імператор забажав сконцентрувати всю повноту влади у своїх руках, вдався до злочину та знищив магів, а разом з ними і магію.

Читач може на собі відчути весь тиск та диктатуру імперії, уявити себе на місці головної героїні та відчути на собі її страждання, прагнення відновити величезні та колись впливові землі Ор’їші, та довести, що магія має право на існування. Все це спонукає співпереживати протагоністці.

Ми буквально відчуваємо силу, з якою персонажка долає усі перешкоди, може знищити будь-що і будь-кого на шляху до своєї мети. Це унікальний випадок, коли бажання відновити справедливість відверто межує із жорстокістю та безжалісністю, що дає шалений мотиваційний поштовх до подальших дій персонажки, але разом з тим вона не втрачає співчуття до інших персонажів у схожих ситуаціях.

Книга особливо вражає гарячою, просто спекотною реалізацією усіх баталій зі зброєю та магією. Читач немовби знаходиться серед усіх подій, тож книга зацікавить любителів епічного екшену. Та шестисот сторінок першої частини трилогії було достатньо, щоб задовольнитися цією історією, і на цьому її можна було б закінчити.