Сотні тисяч українців щороку відвідують Туреччину, але мало хто з них може (хоче?) побачити країну зі справжнього, не туристично-показового боку. Хоч не важко здогадатися, що поза межами готельних подвір’їв, закритих пляжів і традиційних екскурсійних маршрутів існує інша Туреччина та мешкають інші люди. А поруч з ними – ще інші – біженці. Адже саме Туреччина стала чи не найбільшим «перевалочним пунктом» для тих, хто змушений утікати від війни та ІДІЛ на Близькому Сході. Втім, сама держава недавніми роками пережила кілька власних потрясінь: революцію 2013-го та спробу державного перевороту 2016-го.
Про те, як це все позначилось на пересічних турках і які настрої зараз переважають серед населення цієї країни, що з усіх сил намагається перестати бути Азією та почати бути Європою, спробувала дізнатися Світлана Ославська. Українська репортерка здійснила кілька мандрівок невідомою Туреччиною, в результаті чого і з’явилася книжка «Півмісяць, хрест і павич. Подорожі до Месопотамії».
Щоб розповісти про свій інтерес до цієї книжки, почну здалеку, але з очевидного: більшість наших туроператорів, а з ними й українських туристів, чомусь взяла собі за моду в останні роки називати Туреччину не інакше, як «Турція», що особисто мене дико нервує. Так от, тих, для кого Туреччина – це «Турція», а першою асоціацією з цією країною є відпочинок all inclusive, навряд чи можна зацікавити текстами про «зворотний бік медалі» цієї країни. А шкода, бо саме для них репортажі Світлани Ославської були б максимальним відкриттям. Натомість для мене «Півмісяць, хрест і павич» стала заповненням інформаційної прогалини, тим пазлом, якого бракувало для цілісної картини. Після подій 2013 та 2016 років хотілося більше дізнатися саме інсайдерської інформації, а не тільки поверхневих новин, які подавали ЗМІ. А ще, звісно, мене не оминув інтерес до нового українського репортажу – жанру ще не надто популярного, але все більше помітного.
Півмісяць чи не тільки він?
Якщо запитати будь-кого, навіть школяра, то він з ходу відповість, що Туреччина – це мусульманська країна. Що, в принципі, і логічно: півмісяць із зіркою – символ ісламу – розміщений навіть на прапорі держави. Але насправді Туреччина не така монорелігійна та мононаціональна, враження якої хоче справляти. Завдяки Світлані Ославській я вперше дізналася про численну громаду єзидів, яка проживає на південному сході країни (але загалом тільки й прагне виїхати до Німеччини). З’ясувалось, що і в Україні є представники цієї національності, яка не маючи своєї держави впродовж століть зуміла зберегти власну ідентичність, та зараз ситуація повертає в дещо інше русло. Тепер «єзиди готові зникнути як народ, щоб вижити як окремі люди», – як йдеться у книжці.
Окрім того, читаючи репортажі Світлани, по-іншому я почала дивитись і на курдів, яких звикли вважати «больовою точкою» на тілі Туреччини через постійні протести, конфлікти на фоні прагнення цього народу до автономії. Їхня мова тільки трохи відрізняється від турецької, але ці відмінності принципові і навіть стали символами нескореності курдів: турецька влада не визнає існування курдської мови і забороняє її публічне вживання. Не всі курди, до речі, мусульмани, деякі з них – християни.
Християнами також є і вірмени, які вже не в такій великій кількості, як колись, але ще проживають на території нинішньої Туреччини і у яких складні взаємини з турецькою владою, що досі не визнає геноциду перших у 1915-1916 роках. А як відомо, історичні травми – дуже болючі і часто вирішальні, як розуміємо з прочитаного в репортажах. А ще дуже багато біженців з Сирії, Іраку та Ірану проживає на території турецьких спеціальних таборів, дехто з них розглядає Туреччину тільки як пункт на шляху до Європи, але є й такі, що обирають життя тут. Таким чином, Туреччина насправді є більш розмаїтою національно, мовно, релігійно, ніж ми собі могли уявити.
«Я не можу пояснити в Туреччині, що таке літературний репортаж, і взагалі репортаж. Бо слово röportaj в турецькій означає інтерв’ю. На щастя, більшість із тих, хто цікавилися, чим я займаюся, просто махнули рукою. “Я не розумію, що ти робиш, але довіряю тобі”».
Також мене вразило, наскільки поведінкові моделі та моральні норми самих турків-мусульман можуть відрізнятися залежно від того, де вони мешкають: у місті, чи в сільській місцевості. Якщо на вулицях Стамбула більшість жінок уже давно ходить з непокритою головою, то в турецькій глибинці за такі «вольності» можна дорого заплатити:
«Досі трапляються так звані “вбивства честі”. У цьому випадку чоловік вирішує вкоротити жінці (дружині, доньці, сестрі) життя, бо вважає, що її поведінка плямує честь родини. Достатньо, щоб жінка просто порозмовляла з чужим – і вже селом ширяться плітки. Родина ухвалює рішення, що жінка має померти, аби зберегти честь сім’ї. Батьки можуть доручити вбивство одному із синів. Або принести дівчині мотузку, щоб вона все зробила сама».
Турецький фемінізм – який він?
«Ми віримо в людей. За своєю природою люди не потребують начальника, не потребують ієрархії. Вони можуть керувати собою самі. Такою є жіноча перспектива, жіноче бачення світу. Воно відрізняється від чоловічого».
Жінка-репортерка, їдучи в переважно мусульманську країну, так чи інакше кидає собі виклик. І хай Туреччина не відзначається екстриміським характером релігійних поглядів більшості своїх громадян, та все ж становище жінок у країні помітно відрізняється від становища чоловіків. Не дивно, що знаходяться люди, які прагнуть це змінити і, як то кажуть, не словом, а ділом наближати Туреччину до Європи. Світлана Ославська поспілкувалася із однією з жінок, що заснували незалежну медійну платформу для висвітлення новин без сексистського забарвлення.
«Різниця між чоловіком і жінкою – спосіб мислення! Я не можу пояснити, чому це так, але весь час жінки стараються для добра інших людей. Ми не прагнемо керувати. Якщо люди живуть у мирі, для нас цього достатньо. І я вважаю так: що більше жінок буде в політиці, то мирнішим буде світ».
Чи була насправді спроба перевороту в Туреччині?
Один із співрозмовників Світлани Ославської поділився своїми враженнями від подій в Туреччині у ніч з 15 на 16 липня 2016 року:
«Ахмед бачив, як солдати в паніці бігли вулицею, як люди в цивільному скандували релігійні гасла, бачив захоплену військовими будівлю на Таксимі. Натовп намагався штурмувати її, але звідти стріляли, і народ відступав. Ахмед бачив убитих. Його дивувало, що люди, у яких влучили кулі, падали мовчки, без крику, “наче їх відімкнули від мережі”. Це все відбувалося під гуркотіння військових літаків. Був хаос».
Однак не всі громадяни однаково вірять, що це був дійсно державний переворот та спроба захоплення влади військовими. Адже наслідки, які це за собою понесло (і несе досі), виявилися, м’яко кажучи, несподіваними: тисячі людей зазнали буквально гонінь – арешти, звільнення з роботи, звинувачення та переслідування начебто за причетність до перевороту. Таким чином, країна немов поділилася на два табори: ті, хто схвалює такі дії нинішньої влади, і ті, хто від них страждає. Погляд «зсередини», який можемо відслідкувати завдяки книжці «Півмісяць, хрест і павич», тільки підтверджує, що все насправді не так однозначно, як подають ЗМІ.
Кому читати
Усім, хто не боїться побачити життя поза туристичними регіонами; хто цікавиться долею національних меншин; кого цікавлять сучасна історія та побут мешканців Сходу; хто любить жанр художнього репортажу.
Кому не читати
Надто чутливим до історій про війни, переслідування та вбивства; хто шукає у книжках насамперед розважальної складової – щоб розслабитись, ця триматиме у напрузі кожним із текстів; хто не може чи не любить відтворювати повноцінну картину, маючи лише замальовки й натяки, хто не зможе побачити в історії кількох героїв історію народу, про який йдеться.
Схожі книги
Художні репортажі видавництва «Човен» – «Тост за предків» Войцеха Гурецького про країни Південного Кавказу, «Наші Інші. Історії українського різноманіття» Олесі Яремчук про нацменшини України, «Єгипет: харам, халяль» Пьотра Ібрагіма Кальваса про Єгипет, «Собакоїди та інші люди» про ромів Словаччини Карла-Маркуса Ґауса та репортажі видавництва «Темпора», зокрема «Бухарест: пил і кров» Малгожати Реймер про Румунію.
9 thoughts on “Новий український репортаж: про книгу Світлани Ославської «Півмісяць, хрест і павич. Подорожі до Месопотамії»”