Оглядачки
Віталіна Макарик:
Книжки Ілларіона Павлюка – це те, що ми виглядаємо від першого анонсу, адже це вжух і прочитала, а потім ще кілька днів злегка причмелена сюжетом. А тут обіцяли маніяка, пітьму та психологізм – все, як я люблю. Здається, проти такого важко встояти. Та й чи треба?
Вас же теж цікавить пітьма, правда ж?
Юлія Дутка:
До Ілларіона Павлюка в нас із Юлею особливе ставлення – його “Білий попіл” був першою книжкою, на яку ми написали спільну рецензію. Старт виявився вдалим для нас, письменник і дебютним, і наступним романом завойовував наші серця. А ще нас, здається, теж трохи цікавить пітьма. Тож “оглянути” роман “Я бачу, вас цікавить пітьма” було нам написано долею! 🙂
Буський Ад
Віта: Головний сеттінг цього роману – загублене десь in the middle of nowhere містечко, в яке прибуває кримінальний психолог і колишній військовий зі шлейфом життєвих травм і драм Андрій. Буський Сад – це виведене в абсолют типове маленьке українське містечко: з мером-наше-все, який і цар, і папа, і взагалі, з розваленим цукровим заводом, на який от-от прийдуть інвестори, з інсталяцією на центральній (і єдиній) площі з написом “Я [сердечко] Буський Сад” (в якому буква “С” періодично гасне, додаючи цьому всьому правдивої макабричності). Ілларіон Павлюк так добре вловлює і передає цю атмосферу задушливості і безнадії, цього фізичного і морального “дна” (включно з убогістю побуту і колоритним суржиком), що навіть без додаткових елементів вона добряче лякає.
Але Буський Сад – це також місце, де живе Звір, який убиває дівчат. Саме на його полювання і вирушає Андрій. Це також місто, де коїться всіляка чортівня, варта пера Гоголя, Булгакова і Кінга. Це місце, де пітьма клубочиться і під землею, і в душах та серцях місцевих жителів. Можливо, лише маленька особлива Надя, дівчинка зі слуховим апаратом за вушком, яка дивиться на свій крізь переплетені пальчики, лишилася чистою серцем. Але те, що пітьма не змогла її поглинути, не значить, що вона не спробує її вбити. В Буському Саду вона не омине нікого.
Не найприємніше місце для того, щоб там оселитися, еге ж, Юлю?
Юля: Буський Сад – місце, де ви точно не захочете жити. І не захочете, щоб там жив хтось із ваших добрих знайомих. Хіба з недобрих. Хіба ті люди, які вас добряче бісять і доводять до сказу. Тому що це таки Ад – літера недарма погасла, вона мала нас попередити, що доброго тут не чекати. Зрештою, атмосфера книжки натякає на те, що страждати будуть усі: і місцеві, і заїжджий психолог, і навіть трохи той читач, який спокусився на книжку з чорними зрізами. Пітьма вона така – спочатку заколисує, а потім мучить кошмарами.
А кошмари тут і міфологічного походження, і геть зовсім літературного. Перевізник Харитон, який колекціонує монети, готель “Сяйво”, в якому, окрім Гайстера ніхто й не живе (якби така халупа показалась мені на букінгу, я б точно не спокусилась)… Але Звір – він дещо інше. Він цілком собі маніакальний продукт Буського Саду з чутливими пальцями і бажанням вбивати, щоб вбивати. Шкода, що я його так швидко розгадала. Сама не знаю, як так сталось. Мабуть, пташка підказала.
Неопалима течка
Юля: Мій улюблений персонаж у цій епопеї. Її ефектні появи… То й що, що зовнішність не дуже показна – потріпана, картонна, з плямами кави, але який зміст, чи то пак вміст… В ній те, що дає силу… і може довести до божевілля. З неї все починається. Спочатку вона тішить, а потім вже зовсім не тішить. Не тішить настільки, що герой готовий на все, щоб її позбутись. І це кожен раз угода з дияволом з непередбачуваними наслідками.
Звідки вона взялась? Чому постійно вигулькує то тут, то там? Як вона взагалі допленталась до Києва, якщо її ніхто не відправляв? Течка і заворожує Гайстера, і лякає до всирачки. Що ж з нею робити? Чому йому здається, що вона живе своїм життям (і це життя таке ж цікаве, як і в самого Андрія в Буському Аду, пардон, Саду)?
Мені здавалось, дорога до розгадки вистелена матеріалами з цієї течки, але деякі з них добряче сховані. А тобі, Віто, течка не здалась головною героїнею?
Віта: Ну, вона, як мінімум, головний артефакт цієї страшної казки. Щось дуже бажане і водночас страшенно відразливе. Вона притягує і лякає. І люди готові робити страшні речі, аби від неї позбутися. Магія пошарпаної течки в тому, що в ній, як на сповіді, видно всі гріхи. Проблема в тому, що це гріхи не тільки сусідів, а й твої власні (та що там, переважно ж – твої). Звідки вона взялася – невідомо, та й не дуже комусь цікаво. Більше турбує питання, куди її подіти. Так, щоб гарантовано вона більше не вигулькнула у шафі ревнивого чоловіка, на столі у дільничного, в рюкзаку столичного спеціаліста чи навіть в кабінеті у мера.
Але за все треба платити. Ціна послуги – колосальна, просто впаде вона на інших. У тебе ж постраждає тільки совість – якщо вона, звісно, ще є. Випробування папкою – як спокуси святого Антонія, солодкі і страшні. Увесь пов’язаний із папкою мотив – це мотив етичного і філософського вибору більшого й меншого зла (бо добром тут, очевидно, й не пахне). Читач може приміряти його на себе і спробувати вгадати, як би вчинив на місці героїв. Хоча навряд чи вдалося б зробити правильний вибір. Адже пітьма, як ви пам’ятаєте, поряд. І їй аж надто кортить затягнути вас у пекло.
На той бік
Віта: Власне, пекельних мотивів тут удосталь, від буквальної геєнни вогняної до численних алюзій на Дантівські кола, на давньогрецького потойбічного провідника, на булгаківських персонажів. Третій роман Павлюка – це строкатий килим із алюзій і натяків. Окрім явних (про зустріч на Патріарших) і неявних (хустинка на шиї Оксі) цитат з “Майстра і Маргарити”, тут є і вельми помітні відсилання до Кінга (привіт, готель “Сяйво”) та Керролла (вітання касирці з кальяном, яка так нагадує Гусінь з Країни Чудес), натяки на “Матрицю” і Ієроніма Босха. Гадаю, не завадило б до роману додати путівник від автора “Як правильно читати “Я бачу, вас цікавить пітьма”. Бо пошуки і впізнавання цих літературних, кіношних, мистецьких “пасхалок” – процес надзвичайно приємний і захопливий, але, підозрюю, багато з них могли випасти з нашої уваги.
Цей роман можна було б окреслити одним словом – химерний. На початку, з усіма цими дивними персонажами і їхніми загадковими фразами він мені нагадував фільми Рєнати Літвіновой, іф ю ноу, вот ай мін. Але потім все стало значно закрученіше, глибше, і хоч не менш химерно, але більш зрозуміло. Факт лишається фактом: усі 664 сторінки я проковтнула за якісь два дні, бо відірватися ну не можна було ніяк. Отака от магія Ілларіона Павлюка.
На тебе, Юлю, вона подіяла?
Юля: Я на диво читала цю книжку довго – десь з тиждень, що для мене (і особливо для книжок Ілларіона Павлюка – привіт, “Танець недоумка”, прочитаний за вечір і трошки зранку) забагато. І це сталось не тільки тому, що Звіра розгадала чи не одразу, а через велику кількість тих “пасхалок”, які я десь першу третину намагалась виловлювати і запам’ятовувати, і це займало дуже багато часу (переважно я скреготіла зубами з фразою “Ох, же ж нашифрував!”). Потім попустилась і пішло веселіше, та й текст почав подобатись більше. Тому, думаю, вам треба буде ще на перших сторінках вирішити, як саме ви будете читати: зосереджуватись на цьому боці – тому, що справді написано, чи на тому – і розплутувати мереживо натяків на давніші твори.
Найбільше мені сподобалось спостерігати за Харитоном у червоному плащі (уявіть колір пожежної машини, а не бордовий якийсь), який був зв’язком між тим і цим боком. Тим мостом, який так важко перетнути. Чи не був… Тут не скажеш напевне.
“Я бачу…” – роман, який можна читати по-різному, на різних рівнях сприйняття і робити дуже різні висновки, адже тут немає безкомпромісної крапки в кінці. Тут завжди може статись щось іще, адже пітьма в собі стільки ховає…
Кому варто читати
Юля: Шанувальникам захопливого фантасмагоричного чтива, яких не лякає полювання на маніяків.
Віта: Тим, хто любить химерні сюжети, дивних персонажів і численні алюзії на масову культуру.
Кому не варто читати
Віта: Тим, кого дратує вся ця чортівня.
Юля: Тим, хто кого бісить суржик. От справді:)
Схожі книжки
Юля: Вона нагадала мені “Пазл” Франка Тільє, де головний герой теж намагається знайти відгадки до багатьох загадок. .
Віта: Після цієї книжки рука потягнулася удвадцяте перечитувати “Майстра і Маргариту” Булгакова. Хоча за настроєм і химерністю вона мені більше нагадує “Прощення” Алеша Штегера.
