Книжкові підсумки 2019 в українській літературі від Євгенія Стасіневича

Litosvita. Центр літературної освіти підбили літературні підсумки року разом із критиком Євгенієм Стасіневичем. Ми законспектували його лекцію та ділимося з вами переліком книжок та імен, якими запам’ятався 2019-й рік.

Почнемо з українського контексту.

2019 — це рік непроривів, що зовсім не означає рік провалів і точно не означає рік нисхідної динаміки. Рік, де було багато рівності, нормальності, поступальності — не тільки у нас, а й світі. Не вигадали нового сервісу чи формату, не віднайшли десь класика на смітниках історії. Але тільки якщо ми романтики й постійно прагнемо зростання вгору, тоді можемо пожуритися з цього приводу. Натомість якщо ми бачимо загальну ситуацію у світі, коли рік непроривний, але нічого поганого не сталося, це вже добре — рік, в якому рівно йшли, це вже результат.

Поезія

У поезії хтось продовжує збирати своє вибране, з’являються нові імена, зринають на поверхню ті, кого не було давно — типу Галини Петросаняк, яка є частиною Станіславівського феномену поруч із Тарасом Прохаськом, Іздриком, Андруховичем. У неї вийшла поетична книжка «Екзофонія».

Проза

За рік, якщо дивитися на довгі списки премій, ви побачите до 20 позицій прози, кожна з яких може бути у коротких. У нас, починаючи з 1991 року, так не було ніколи. У 90-х могло виходити 5 книжок, під 10-і роки 2–3 позиції, а такої прози, щоб про неї не соромно подискутувати, написати рецензії, прочитати лекцію, ще не було. Тобто нормальної прози у нас було багато, середній рівень непоганий. Та навряд чи якийсь із них буде згодом характеризувати 2010-і.

Район “Д”
Артем Чех

Meridian Czernowitz

Добрі новини з Аральського моря
Ірена Карпа

#книголав

За спиною
Гаська Шиян

Фабула

Дивні люди
Артем Чапай

Книги-ХХІ

Клавка
Марина Гримич

Нора-Друк

Б-52
Анатолій Дністровий

Академія

Танець недоумка
Ілларіон Павлюк

Видавництво Старого Лева

Доця
Тамара Горіха Зерня

Білка

Доки світло не згасне назавжди
Макс Кідрук

КСД

Аркан вовків
Павло Дерев’янко

Дім Химер

Мій дід танцював кразе за всіх
Катерина Бабкіна

Комора

Мондеґрін
Володимир Рафєєнко

Meridian Czernowitz

Іван і Феба
Оксана Луцишина

Видавництво Старого Лева

Східний синдром
Юлія Ілюха

КСД

Можливо, завтра 
Марися Нікітюк

Видавництво Анетти Антоненко 

Безодня
Влад Сорд

Дім Химер

Канцелярія хрестових походів
Остап Українець

Фабула

Степовий бог
Євген Лір

Дім Химер

Вічний календар
Василь Махно

Видавництво Старого Лева

Унія
Володимир Єшкілєв

Фоліо

Букова земля
Марія Матіос

Гелтер Скелтер
Олександр Завара

Фабула

Роман&Роман
Володимир Єшкілєв

Рідна Мова

Цього року не тільки є «Вічний календар» Махна, а й «Унія» Єшкілєва — така белетристика, що схожа на класичну історичну, — така проза, начебто ніякі постмодернізми світом не прокочувалися, така, що ніби скасовує багато чого у ХХ столітті.

«Дивні люди» Артема Чапая — тревелог, роман «популярна антропологія», коли нам пропонують очима начебто людини нерозумної подивитися на нас сьогоднішніх (хоча наприкінці там все зовсім по-іншому повернеться).

«Букова земля» — це стара добра Марія Матіос часів «Москалиці» або «Щоденника». Це не просто сага, це мав би бути епос. Але при спробі написати такий епос автори дуже швидко видають свій консервативний рустикальний світогляд. Епос — настільки давня форма, що було б дивно побачити в ньому модерністські концепції, він начебто сам змушує до консервативності.

Всі ці романи показують, що може відбуватися з літературою за умов нормального функціонування ринку. За ці роки, починаючи з 2014-го, ринок з’явився і зміцнів, і це конвертувалося у такі 20+ прозових книжок.

«Доця» Горіха Зерня — така несподіванка, авторка прийшла з іншої сфери, написала книжку й одразу здобула найпрестижнішу (з тих, що є) премію Книга року BBC. Це означає, що ринок ще недоукомплектований, несформований, і в ньому працює багато соціальних ліфтів — тобто книжка може не просто зрезонувати й добре продатися, а її ще й помітить поважне журі. Авторка добре знає класичну українську жіночу прозу, відчуває текст, і вона сильно емоційно ангажована — у неї гаряча компетенція, це й дало Книгу року BBC. Тут є ще й ресурс емоційності, категоричності, агресивної чесності у тому, щоб називати ворога ворогом.

Хочеться побачити такий список, який трапився один раз і більше не повторювався. У 2009 змагалися «Ворошиловград» Жадана і «Музей покинутих секретів» Забужко, де один текст новаторський, і це «Ворошиловград», який виходить із зони української літератури, а інший текст фундує серйозні речі й більше працює із суспільним запитом — «Музей покинутих секретів». Тоді поставили на новаторство і переміг Жадан.

Цікаво було б поставити поряд із «Доцею» текст, написаний письменником з високою часткою художніх достоїнств, бо, до прикладу, «Район «Д»» Артема Чеха — це теж про чесність, теж про інтонацію, правильно сконструйований образ оповідача, про атмосферність, але не про технічні знахідки чи вдалі стилістичні регістри.

Есеїстика

Есеїстика добре цвіте в хороших ринкових умовах, оскільки вона загалом погано продається. І кількість виданих книжок говорить не стільки про самі книжки, як про ринок.

Премію Шевельова за есеїстику цього року присудили Діані Клочко за «65 українських шедеврів. Визнані й неявні».

Нон-фікшн

Були видані книжки, які є для мене книжками року, а вони ніде не засвітилися. У видавництві «Дух і літера» вийшли дві книжки із серії «Постаті культури», обидві ці книжки десь в Європі могли б взяти не одну профільну премію. «Повість про Миколу Зерова» Володимира Панченка — текст, якого нам катастрофічно бракувало.

З одного боку є трибун 20–30-х Хвильовий, а на іншому полюсі академік Зеров, який на могилі сина читає римських поетів, але при тому в літературній дискусії вони сходяться і стають на одній позиції. За інших обставин вони б разом не опинилися, але коли проти них пре ГАРТ з пролетарською літературою, то хоч-не-хоч треба об’єднуватися. Якщо про Хвильового хоч сяк-так знаємо (про прозаїків ми знаємо краще, бо на них запит більший), то Зеров залишається тіньовою постаттю. Але тепер є книжка про нього.

У цій же серії вийшла книжка Леоніда Ушкалова про Михайла Драгоманова «Чарівність енергії». Для мене це була несподіванка, що Ушкалов в останні роки свого життя працював над біографією Драгоманова, який був для українського контексту у п’ятірці інтелектуалів — поруч із Шевельовим, Агатангелом Кримським, Михайлом Рудницьким, Лукашем. Драгоманов для української політології, історії, економіки й культури відігравав приблизно таку роль, як Маркс і Герцель разом. Але ми не знаємо про справжнє місце Михайла Драгоманова.

Біографія не заграє з читачем, не написана так легко, як Айзексонові, Ушкалов же був академічним дослідником. Книжка академічно-популярна і більше про ідеї Драгоманова, ніж про його життя. Але Ушкалов намагається бути з читачем лагідним, думав про читача. Якби мене запитали, яка українська книжка року, я б назвав її.

Раджу подивитися на книжку і почитати на канікулах, хоч вона і не буде суперфан, але ви приростете такою кількістю нового, що навіть не подумали б, що таке може трапитися після однієї книжки.

Є також інший український нон-фікшн — як книжка Томчука «Тут клює» книжка для певного кола «Стежачи за текстом. Вибрана критика та есеїстика» Костянтина Москальця. Такий спеціалізований нон-фікшн гірше продається, і видавці не так радо замовляють такі книжки, як, наприклад, про Драгоманова.

Прохасько давно пішов своїм шляхом — у нього така есеїстична публіцистика чи публіцистична есеїстика, у «Так, але» теж. Йому вдається все — він може писати і класичні есеї, як у Стемповського, якого він любить, а може писати на 3 тис знаків, а може ходити десь посередині. Есеїстика може писатися на злобу дня, але не обов’язково. А в публіцистиці це обов’язково, вона має бути максимально гаряча. А Тарас це якось міксує.

Найкраща есеїстика у тих, у кого є цільний, як у Вірджинії Вулф, скажімо. Світогляд приходить з роками. І, по-друге, він має ще бути оригінальним. І у кого так і ще вміє писати, це крута есеїстика. 

Мар'яна Хемій
Редакторка блогу. Люблю книжки, розмови, подорожі.

Залишити відповідь