Перед вами дві книжки, які відкривають трилогії, – виразно підлітковий «Ходячий хаос. Ніж, якого не відпустиш» Патріка Несса та однозначно дорослий «Вокзал на вулиці Відчаю» Чайни М’євіля. Вони зробили мій липень максимально фентезійним.
Що між ними спільного?
Нові світи
У «Ножі…» читаємо про переселенців, що прибули на космічних кораблях, тому що на їхній планеті все погано. Наскільки погано, можна тільки здогадуватись.
«Вокзал» розташований у Новому Кробузоні – місті, мовби й не на Землі (але це не точно), де живуть фантастичні істоти.
Специфічна мова
Від мови Тодда Г’юїтта, від особи якого ми дізнаємось все у «Ножі…», філологам може бути боляче, але таким чином досягається ідеальне занурення у свідомість підлітка, який заледве вміє читати.
Мова Чайни М’євіля ж збагатить ваш словник синонімів (на гудрідз навіть пишуть, що читати його треба з тлумачним), а також запише туди цілу купу нових слів на позначення свого екзотичного світу.
Гендерна рівність персонажів
Напарниця Тодда Віола у «Ножі…» нічим не поступається йому, ба навіть має купу досконаліших примочок зі свого більш розвиненого суспільства.
Дерхан з «Вокзалу…» не відмовляється від жодної навіть найнебезпечнішої роботи, тому що вона жінка, і не дає собі жодних послаблень.
Таємниця, яка вбиває
Тодд Г’юїтт в певний момент розуміє, що все, у що він вірив у Прентісстауні, – нахабна брехня. Зрештою, тому йому й доводиться тікати світ за очі.
Таємна розробка (думаю, можна й так сказати, щоб не наспойлерити), яка виривається на волю, мало не винищує все місто.
Патрік Несс «Ходячий хаос. Ніж, якого не відпустиш»
Про ініціацію, про дорослішання, про перехід до самостійного життя – саме так можна в кількох словах охарактеризувати «Ножа…», але навряд чи це буде найкращим означенням. Він – про те, що навіть серед Шуму (звучання думок довколишніх чоловіків) можуть легко ховатись великі таємниці, їх не почуєш, навіть якщо дуже дослухатимешся. Тому що це спільна таємниця, до якої у тебе немає доступу. Поки що.
Головний герой – останній хлопчик у містечку Тодд Г’юїтт (решта вже перетнули межу у тринадцять років (по 13 місяців), тож дитина у Прентісстауні – тільки він. Переважно хлопець опікується вівцями на фермі та гуляє зі своїм балакучим псом Манчі (чудовий персонаж, який став моїм улюбленцем за ці 300 з лишком сторінок, хоч з собакою особливо не поговориш, як виявляється). Одного разу вони чують тишу – таку густу, що через неї не пробивається жоден шум. І з цього починається велика пригода. Велике переслідування. Велика війна здорового глузду та одержимості. І нарешті відкривається правда про Прентісстаун та його чоловіків.
«Ніж, якого не відпустиш» – прекрасний підлітковий роман, який розкриває теми справжньої дружби, взаємодопомоги, а ще показує, що часом варто переглянути свої життєві установки – вони можуть бути хибними. «Ніж…» про відкритість до нової інформації та про готовність прийняти інші правила гри. А ще там чудово окреслена важливість ролі жінки у суспільстві чоловіків.
Чайна М’євіль «Вокзал на вулиці Відчаю»
Фентезі для дорослих, на яке сміливо можна ліпити позначку 16+ або й 18+: бо маємо тут і корупцію, і наркоторгівлю, і навіть заборонене кохання. Учений Айзек Ден дер Ґрімнебулін намагається вивчити природу польоту і отримує цікавий зразок, а його кохана скульпторка Лін дістає химерне завдання. Вони ще не знають, що в якийсь момент їхні професійні стежки перетнуться, але поки вони приховують, над чим працюють. Айзек має підняти в небо ґаруду (людиноптаха), який лишився без крил через злочин.
Пошуки відкривають скриньку пандори, і на волю виривається абсолютне зло, яке тероризує все місто нічними кошмарами, а тих, кому особливо не пощастило, випиває до дна, не залишаючи навіть крихти свідомості. Ці сцени особливо важко читати уночі, але, якщо зачинити вікна, то якось спокійніше.
«Вокзал на вулиці Відчаю» – епічне полотно, яке одразу занурює читача у світ людей та ксеніїв – людиноподібним (не завжди) істот, які населяють новий Кробузон. Є тут і хепрі (комахолюди), кактоїди (схожі радше на великих ходячих кактусів), водяники, вірми (щось дрібніше з кажанячими крилами), конструкти (щось на зразок роботів)… Окремою стоять пороблені – ті, кому тавматурги (щось середнє між лікарем, інженером та екстрасенсом) додали рис якихось тварин чи замінили кінцівки на металеві – це буває і в покарання, і для професійних цілей. Поки звикатимете до лексики, на початку читатиметься складно, зате потім книжка закінчиться надто швидко.
Хто переміг?
Кожна з них – переможиця у своїй ваговій (чи тут краще написати віковій, гм) категорії.
Мені хочеться продовження обох серій. Бо обидві книжки закінчились на таких цікавезних моментах – і от як тепер дочекатись продовження? Зупиняє те, що обидва оригінали читати складно – перший через помилки Тодда Г’юїтта, другий – через використання рідковживаних слів. Тому скидаю капелюха перед перекладачами та редакторами – вони проробили титанічну працю.
Творіння Патріка Несса я рекомендуватиму насамперед підліткам та тим, хто фанатіє від «Гобіта» та «Володаря перснів» – вони мені видались у чомусь суголосними. Роман Чайни М’євіля сподобається тим, хто зі спокійним (або неспокійним) серцем спостерігав за перипетіями «Гри престолів» та готовий насолоджуватись багатющою мовою автора. А тим, хто трохи старший, раджу звернути увагу на обидві серії, надто, що видавництва, які їх готують, мають репутації тих, які не закидають перекладні багатотомники на середині.
13 thoughts on “Книжковий батл першачків: як починаються фантастичні трилогії”